Нинішній Європейський Союз

Переговори про  вступ в ЄЕС Португалії та Іспанії  були досить напруженими, бо Франція  і Італія не без підстав побоювалися  конкуренції країн Іберійського півострова в торгівлі овочами, фруктами, вином.

Греція стала повноправним членом Співтовариства 1 січня 1981, Португалія та Іспанія були прийняті в ЄЕС  в березні 1985 р. Тим самим ЄЕС  посилювало свою політичну вагу і  більш активно залучалося Вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку членів ЄЕС призвело до зростання  витрат Співтовариства, що вимагало додаткових фінансових коштів, отриманих за рахунок  підвищення зборів до бюджету ЄЕС.

Наступним кроком стало  перетворення ЄЕС у червні 1979 року з суто економічної організації  у політично-економічну структуру. Відбулися перші прямі вибори до Європарламенту. Фактично Європарламент  існував з самого початку існування  ЄЕС, але до цього моменту національні  парламенти делегували своїх представників  до Європарламенту. Після червня 1979 року громадяни стали безпосередньо  обирати своїх представників  до Європарламенту.

На середину 80-х  років країни-члени ЄЕС прийшли  до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала  і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім  військової).У 1986 році в еволюції ЄЕС  відбулася дуже важлива подія, яка  заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. Він став першим кроком на шляху  до економічного союзу. В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Крім того, цей договір привніс такі нововведення:

• формалізував Європейське політичне співробітництво, Європейську валютну систему та Європейську раду;
• до компетенції ЄС було додано 6 нових галузей: єдиний ринок, валютне співробітництво, соціальна політика, зв’язки, науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, стандарти захисту навколишнього середовища; розширено повноваження Європейського парламента: Європейська рада тепер могла подолати вето Європарламенту в питання єдиного ринку лише одностайно;
• в Європейській раді було введено принцип голосування простою більшістю, скасовано принцип національного вето в більшості питань стосовно єдиного ринку;
• країни-члени погодились приймати спільні принципи та стандарти в різних аспектах, від податків до найму на роботу, від здоров’я до захисту середовища;
• було створено Суд першої інстанції для розгляду справ фізичних осіб, організацій та корпорацій.

Було також встановлено  термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються  переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи (ця ідея знайшла втілення у Маастрихтському договорі).

1 січня 1981 року  відбувається друге розширення  ЄЕС: до його складу вступає  Греція. Вступ Греції - це один  з двох прикладів, коли розширення  ЄЕС відбувалося з суто політичних  причин (таких випадків в історії  ЄЕС було 3). Греція у 1981 році  за своїми показниками економічного  розвитку зовсім не відповідала  стандартам ЄЕС, ця ситуація  залишається і сьогодні (Грецію  не включили до зони євро). Справа  в тому, що в Греції незадовго  до цього було скинуто диктатуру  "чорних полковників", і в  країні розпочалися процеси демократизації, однак дещо не в тому напрямку, в якому б бажали капіталістичні  країни. Серед населення Греції  все більше і більше поширювалися  соціалістичні та соціал-демократичні  погляди, комуністична партія  набирала популярності, СРСР був  готовий надати їй допомогу. Тому  для того, щоб остаточно закріпити  Грецію у західній системі,  не дати їй вийти з НАТО і стати нейтральною чи потрапити під вплив СРСР, її досить поспішно прийняли до ЄЕС.

У 1982 році відбулася  унікальна подія в історії  європейської інтеграції - територія  ЄЕС зменшилася: рішення про вихід  з ЄЕС прийняла Гренландія, яка  щоправда не є незалежною державою, а лише автономною частиною Датського  товариства. Через три роки (у 1985 році) це рішення було схвалено.

У 1986 році (1 січня) сталося  третє розширення ЄЕС (також з  політичних причин): до його складу входять  Іспанія та Португалія. Причинами  стали падіння режиму Франко в  Іспанії та падіння військового  тоталітаризму в Португалії, а  також поява намірів в цих  країнах рухатися в напрямку до соціалізму.

Початок 90-х років  міг би стати третім прикладом  розширення ЄЕС з суто політичних причин за рахунок країн Центральної  та Східної Європи.

У 1986 році в еволюції ЄЕС відбувається дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. На середину 80-х років країни-члени ЄЕС  прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала  і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім  військової). Першим кроком мала стати  уніфікація законодавства західноєвропейських  країн (що і було зроблено підписанням  Єдиного європейського акту). В  ньому мова йшла про уніфікацію більш  ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення "єдиної Європи".

У 1986 році також починаються  переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об'єднання Європи. 7 лютого 1992 року було підписано Договір про Європейсткий Союз у м. Маастрихт (Голландія) що відкрила нову фазу у поглибленні економічної та політичної інтеграції.

В ньому було закладено  концепцію трьох опор ЄС:

1) інституціональна: наднаціональних органи управління єдиної Європи: Європейська комісія, Європейська Рада, Європарламент та Європейський суд;

2) єдина зовнішня політика та політика безпеки;

3) єдина політика  в галузі внутрішніх справ.

Текст Маастрихтської угоди складається з двохсот  сторінок чималого формату, до яких додано дев'яносто сторінок протоколу та Заключний акт з тридцяти декларацій.

Відповідно до них, ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС), який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, в якому будуть забезпечені  свобода пересування капіталів, товарів та послуг, а потім і  громадян, а також спільна політика в галузі промислового виробництва, сільського господарства й транспорту, охорони навколишнього середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у зовнішній  політиці та в галузі безпеки, юстиції  та внутрішніх справ. Основні напрями  політики визначаються Європейською радою.

Виконання усіх цих  угод передбачає розширення прерогатив головних інститутів Європейського  Союзу - Ради міністрів, Європейського  парламенту, Комісії європейських спільнот, Судової палати. Фінансової палати.

З 1 січня 1995 p. ЄС розширився за рахунок Австрії, Фінляндії, Швеції й включає 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.

Передбачається, що формування політичного та воєнного союзу буде тривати протягом щонайменше двох десятиріч та не виключає створення  єдиного уряду.

Головними факторами  успіху ЄС вважають:

1) економічну базу, що сприяє взаємозалежності та  солідарності;

2) правову базу - чіткість  та обов'язковий характер угод  із завдань та компетенції  інститутів ЄС, наявність Євросуду;

3) демократизм прийняття  рішень на базі консенсусу  та компромісів. Незважаючи на  велику роль, яку відіграє ЄС  у житті Європи та світу,  його діяльність поки що обмежується  Західною Європою. Участь п'яти  постсоціалістичних країн на  правах асоційованих учасників  - це скоріше політичний крок, ніж реальність економічної взаємодії.  Наявність інститутів ЄС свідчить, що співтовариство має окремі  риси наддержави - законодавчі та  виконавчі органи зокрема, тому  участь у його діяльності можуть  здійснювати країни, Що відповідають  певним вимогам, мають певні  можливості, бо отримують від  цієї участі значні пільги.