Наслідки набуття Україною без’ядерного статусу

Американська сторона добре розуміла: якщо Україна надто наблизиться до володіння ядерною зброєю, то це зробить нездійсненним як Угоду СНО-1, так і Угоду СНО-2. Це було невигідно США: адміністрація Буша, а згодом і Клінтона прагнули зберегти режим нерозповсюдження. Адже у той час ані Індія, ані Пакистан ще не здійснили своїх ядерних випробувань, тож були і сподівання на їх приєднання до ДНЯЗ у найближчому майбутньому. Крім цього, не варто забувати, що стратегічні озброєння в Україні були націлені на об’єкти в США та інших західних країнах. Перенацілювання їх було для України надто складним завданням, зокрема, й тому, що вона не мала супутникових систем, необхідних для визначення точних координат цілей і траєкторій польоту крилатих ракет. До того ж, в Україні не була створена система, що давала б можливість технічно блокувати застосування стратегічних озброєнь за командою з Росії.[17] Отже, обидві адміністрації США почергово добивалися виведення останнього ядерного боєзаряду з території країни. Для досягнення цієї мети американській дипломатії потрібно було докласти певних зусиль та піти на серйозні поступки.

Президент Л. Кравчук дав чітко зрозуміти офіційним представникам США, що з політичних та економічних міркувань Україні потрібно буде продовжити виведення ядерних боєзарядів до Росії та завершити ліквідацію стратегічних наступальних озброєнь на її території. Натомість він висунув три вимоги: надання гарантій безпеки, принаймні, з боку Росії та США; компенсація за ядерні матеріали, які вилучено з ядерних боєзарядів, що вивозяться на територію Росії, зокрема, з ядерними боєзарядами тактичних ракет, котрі вже вивезені до Росії навесні 1992 року; відчутна фінансова та технічна підтримка, яка компенсувала б витрати, пов’язані з ліквідацією засобів доставки стратегічної наступальної зброї на українській території. Навіть якщо збоку й могло здатися, що Україна є господинею становища, по суті це було не так. Українське керівництво побоювалося міжнародної ізоляції, в якій країна могла опинитися в разі проголошення її ядерною державою. Про це Київ попереджали представники американської адміністрації. Тож Москва та західні столиці дали чітко зрозуміти українському керівництву, що відмова від ядерної зброї необхідна для розвитку відносин з Україною.

3.      Набуття Україною без’ядерного статусу.

Політичний тиск дав свої результати. Результатом вправно розіграної Росією та Заходом «ядерної карти» стала Тристороння заява, яку підписали в Москві президенти України, Росії та США 14 січня 1994 року[18]. Відповідно до цього документа був узгоджений графік виведення ядерної зброї з території України: до листопада 1994 року. Зі свого боку, Росія зобов’язалася надати Україні 100 тонн палива для АЕС на базі низькозбагаченого урану, а США – виплатити Росії за це 60 млн. дол. у рахунок майбутніх постачань російського урану до США.

У рамках трьохсторонньої угоди США і Росія дали гарантії щодо територіальної цілісності і незалежності України, а також відмовитися від використання проти неї сили «у відповідності з принципами Заключного акту ОБСЄ». Добровільна відмова України від ядерної зброї трактувалася, як перша подібна акція у світовій практиці на фоні бажання інших держав отримати контроль над військовим атомом. Єдиною державою, яка відмовилась від розробок у ядерній галузі, була Південно-Африканська Республіка, яка фактично виміняла таке рішення в обмін на позиції лідерства на Африканському континенті. Але рішення ПАР не йде у порівняння з рішенням України. Тому що у ПАР ядерної зброї не було.

У лютому 1994 року Верховна Рада ратифікувала Угоду СНО-1, зокрема й зі статтею V Лісабонського протоколу, в якій містилися зобов’язання України приєднатися до ДНЯЗ як неядерної держава. Однак Верховна Рада не набрала необхідного кворуму для ратифікації ДНЯЗ. Ратифікація відбулася лише 16 листопада 1994 року.

5 грудня 1994 року в Будапешті було підписано меморандум «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї».[19] Гарантами безпеки України згідно з меморандумом виступили Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії та Сполучені Штати Америки. Країни-гаранти зобов’язалися не посягати на її суверенітет і територіальну цілісність, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на підпорядкування України власним інтересам.

Перший ешелон із ядерними боєприпасами виїхав із України в березні 1994 року. Вивезення ядерної зброї тривало 27 місяців і незмінно з випередженням графіка. У ніч на 2 червня 1996 року Україна стала державою, на території якої не залишилось ядерної зброї.[20]

Попри вкрай важкі умови українській дипломатії вдалося одержати певні компенсації за відмову від ядерної зброї. США були вимушені розширити допомогу Україні, виділивши їй близько 350 млн. дол. на роззброєння за програмою Нанна-Лугара. До 1996 року Україна стала третьою після Ізраїлю та Єгипту державою – одержувачем американської допомоги. На значні поступки була вимушена піти й Росія. Москві довелося погодитися із списанням 500 млн. дол. США з українського енергетичного боргу як компенсації за тактичну ядерну зброю, виведену з України ще до травня 1992 року.[21] Росія також гарантувала Україні постачання палива для АЕС у рахунок доходів від експорту до США урану, вилученого з ліквідованих російських боєзарядів. Українська дипломатія змогла добитися від світової спільноти політичних та економічних поступок в обмін на неминуче виведення ядерної зброї з території країни. Багато в чому це був успіх Президента Л. Кравчука, який змусив Росію та країни Заходу сісти за стіл переговорів. Інша річ, що вигоди, які були отримані в результаті цих переговорів, мали короткостроковий характер.

Подальші події у стосунках з Росією показали наскільки непродуманим і злочинним по відношенню до своєї країни виявився подібний крок. Постійні торговельні війни, питання про територіальну цілісність України і відверто ворожі заяви показали, що Росія не збирається виконувати свої зобов’язання згідно умов договору, як гарант нашої недоторканності.

Проте, обговорення ядерного питання не закінчилося в 1994 році. Факт стурбованості  міжнародної спільноти можливістю набуття Україною ядерної зброї проявився в 2000-х роках. Аналіз ситуації говорив про те, що економічний і науково-технічний потенціал України достатній до зворотного ходу. При наявності існуючої технологічної бази, відтворення ядерного потенціалу і виробництво ядерних боєзапасів потребує п’ять-сім років, якщо щорічно вкладати 200–300 млн. дол. Україна станом на 2010 рік була власником запасу високозбагаченого урану, який знаходився у Харківському фізико-технологічному інституті. Є також два підприємства із видобутку і переробки урану. Завод з виробництва важкої води, технологія розробки електронних компонентів і навіть спеціальна техніка, яка вимірює ізотопний склад ядерних матеріалів. [22]Вітчизняні фахівці запевняли, що Україна у дуже короткі строки спроможна реалізувати ядерну програму.

Проте, державне керівництво знов зробило свій вибір на користь без’ядерності. Президент України Віктор Янукович на Вашингтонському саміті у квітні 2010 року заявив, що Україна позбудеться всіх запасів високозбагаченого урану в обмін на необхідну технічну і фінансову допомогу в цьому питанні з боку США.[23] Сполучені Штати домовилися з Україною, що виділять їй понад 60 мільйонів доларів на ліквідацію високозбагаченого урану й будівництво дослідницької ядерної установки, повідомили у Державному департаменті США. 26 вересня в Нью-Йорку держсекретар США Гілларі Клінтон і міністр закордонних справі України Костянтин Грищенко підписали меморандум про взаєморозуміння в ядерному співробітництві безпеки. Відповідно до документа, Україна зобов’язується до березня 2012 року, до наступного саміту з ядерної безпеки, позбутися всіх своїх запасів високозбагаченого урану. США у свою чергу зобов'язалися надати Україні фінансову й технічну допомогу, щоб сприяти ліквідації високозбагаченого урану й модернізації українських цивільних ядерних дослідницьких об’єктів. Проте, вірність такого рішення покаже час.

ВИСНОВКИ

У першій половині 1990-х років Україна зробила серйозну заявку на набуття ядерного статусу. Проте політичний тиск із боку великих держав на Україну не залишив жодних шансів на реалізацію її ядерних амбіцій. У результаті політики «без’ядерності» України значно знизився інтерес до неї з боку Заходу, вона стала вразливою перед Росією. Одночасно було втрачено цілу галузь у господарському комплексі, значні матеріальні засоби, знищено або залишено унікальну та дорогу інфраструктуру. Одна з найістотніших втрат цієї політики – десятки тисяч унікальних професійних кадрів. Усі ці втрати для країни виявилися непоправними. Зобов’язання «без’ядерності», які самі по собі є доцільними з огляду на міжнародну стабільність, особливо в регіоні Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), спричинили найбільший програш у зовнішній політиці України, значно знизивши її можливу роль як у регіоні, так і в світі. Цілковитої поразки в цьому питанні Україні вдалося уникнути в результаті отримання 1995 року від США та Великої Британії «гарантій ядерної безпеки», здійсненність яких, проте, багато хто на Заході вважає спірним питанням.

Важко однозначно оцінити і відмову від можливості набуття ядерного статусу у 2000-х роках, коли Україна впритул наблизилася до  створення ядерної зброї. Ядерна зброя могла б стати вагомим стримуючим чинником. Разом з тим можна пригадати недружній крок Угорщини, щодо встановлення пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, заяви президента Румунії, щодо статусу Буковини, наявність меморіалу «Орлятам» у Львові, з переліком українських міст захоплених поляками, постійні «газові війни» з Росією та питання територіальної приналежності Криму. Всі ці, м’яко кажучи, недружні кроки наших сусідів, які зазіхають на наші території, створюють поле для дискусії стосовно набуття ядерних арсеналів у майбутньому.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.           Бодрук О. Ядерна зброя на території України: проблеми набуття без’ядерного статусу/О. Бодрук//Спостерігач. - №8. – 1994 р. – режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=685

2.           Декларація про державний суверенітет України. Ухвалена Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. // Росія Україна. 1990-2000: Документи та матеріали: У 2 кн. Кн. 1: 1990–1995. М.: Міжнародні відносини, 2001. – С.18.

3. Омелянюк С. Політико-правові акти, що визначили без’ядерний статус України/С. Омелянюк//Віче. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1985/

4. Постанова Верховної Ради України «Про ратифікацію Угоди між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Сполученими Штатами Америки про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь», що підписана в Москві 31 липня 1991 р., та Протоколу до неї, що підписаний в Лісабоні від імені України 23 травня 1992 р. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3624-12

5. Рафєєнко Д. Ядерний чинник в зовнішній політиці України (1991–1996 рр.) // Білоруський журнал міжнародного права та міжнародних відносин. – 2004. – № 3.

6. Скачко В. Занадто багато суперечностей. Без’ядерний статус України, як і раніше, проблематичний // Незалежна газета. – 1993. – 27 квітня.

7. Снєгирьов Д. Ядерний статус України. Міф чи реальність/ Д. Снєгирьов// KAVKAZCENTER.com. – Режим доступу: http://kavkazcenter.com/ukr/content/2011/09/08/20146.shtml

8. Україна зобов'язалася до весни 2012 року позбутися усіх запасів високозбагаченого урану// ТСН. – Режи доступу: http://tsn.ua/groshi/ukrayina-vidmovilas-vid-zbagachenogo-uranu-za-60-milyoniv.html

[1] Євецьких К. Безядерний статус України – добровільний крок або результат міжнародного тиску? – С. 70. – Режим доступу: http://nato.pu.if.ua/journal/2009/2009-14.pdf

[2] Бодрук О. Ядерна зброя на території України: проблеми набуття без’ядерного статусу/О. Бодрук//Спостерігач. - №8. – 1994 р. – режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=685

[3] Декларація про державний суверенітет України. Ухвалена Верховною Радою Української

РСР 16 липня 1990 р. // Росія Україна. 1990-2000: Документи та матеріали: У 2 кн. Кн. 1:

1990–1995. М.: Міжнародні відносини, 2001. – С.18.

[4] Федоров Ю. Ядерна політика України /Ю Федоров. – Режим доступу: <http://www.nasledie.ru> 01.03.2002.

[5] Бодрук О. Ядерна зброя на території України: проблеми набуття без’ядерного статусу/О. Бодрук//Спостерігач. - №8. – 1994 р. – режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=685

[6] Бодрук О. Ядерна зброя на території України: проблеми набуття без’ядерного статусу/О. Бодрук//Спостерігач. - №8. – 1994 р. – режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=685

[7] Там само1.

[8] Там само 1.

[9] Омелянюк С. Політико-правові акти, що визначили без’ядерний статус України/С. Омелянюк//Віче. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1985/

[10] Євецьких К. Безядерний статус України – добровільний крок або результат міжнародного тиску? – С. 70. – Режим доступу: http://nato.pu.if.ua/journal/2009/2009-14.pdf

[11] Омелянюк С. Політико-правові акти, що визначили без’ядерний статус України/С. Омелянюк//Віче. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1985/

[12]  Євецьких К. Безядерний статус України – добровільний крок або результат міжнародного тиску? – С. 70. – Режим доступу: http://nato.pu.if.ua/journal/2009/2009-14.pdf

[13] Омелянюк С. Політико-правові акти, що визначили без’ядерний статус України/С. Омелянюк//Віче. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1985/

[14] Скачко В. Занадто багато суперечностей. Без’ядерний статус України, як і раніше, проблематичний // Незалежна газета. – 1993. – 27 квітня.

[15] Постанова ВРУ України  Про основні напрями зовнішньої політики України 1993 року . – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3360-12

[16] Постанова Верховної Ради України «Про ратифікацію Угоди між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Сполученими Штатами Америки про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь», що підписана в Москві 31 липня 1991 р., та Протоколу до неї, що підписаний в Лісабоні від імені України 23 травня 1992 р. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3624-12

[17] . Рафєєнко Д. Ядерний чинник в зовнішній політиці України (1991–1996 рр.) // Білоруський журнал міжнародного права та міжнародних відносин. – 2004. – № 3.

[18] Снєгирьов Д. Ядерний статус України. Міф чи реальність/ Д. Снєгирьов// KAVKAZCENTER.com. – Режим доступу: http://kavkazcenter.com/ukr/content/2011/09/08/20146.shtml

[19] Омелянюк С. Політико-правові акти, що визначили без’ядерний статус України/С. Омелянюк//Віче. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1985/

[20] Євецьких К. Безядерний статус України – добровільний крок або результат міжнародного тиску? – С. 70. – Режим доступу: http://nato.pu.if.ua/journal/2009/2009-14.pdf

[21] Снєгирьов Д. Ядерний статус України. Міф чи реальність/ Д. Снєгирьов// KAVKAZCENTER.com. – Режим доступу: http://kavkazcenter.com/ukr/content/2011/09/08/20146.shtml

[22] Снєгирьов Д. Ядерний статус України. Міф чи реальність/ Д. Снєгирьов// KAVKAZCENTER.com. – Режим доступу: http://kavkazcenter.com/ukr/content/2011/09/08/20146.shtml

[23] Україна зобов'язалася до весни 2012 року позбутися усіх запасів високозбагаченого урану// ТСН. – Режи доступу: http://tsn.ua/groshi/ukrayina-vidmovilas-vid-zbagachenogo-uranu-za-60-milyoniv.html