Міжнародна економічна інтеграція

• вільно пересуватись та проживати на території держав-членів;
• брати участь у голосуванні та балотуватися на муніципальних та європейських виборах в тій країні, де він проживає;
• на захист дипломатичними та консульськими службами будь-якої з країн-учасниць;
• на звернення до Парламенту і до уповноваженого з розгляду скарг тощо.

У цілому, Маастрихтські  угоди надали Євросоюзу таких  функцій: створення й управління єдиною валютою; координація та контроль у проведенні єдиної економічної політики; заснування і захист Єдиного Ринку на засадах вільної і справедливої конкуренції, підтримання рівності з певним перерозподілом коштів між багатшими та біднішими регіонами; підтримка законності і правопорядку; визначення і розвиток фундаментальних прав і свобод окремих громадян; управління єдиною зовнішньою політикою, включаючи всю галузь закордонних справ і політики безпеки, формування спільної оборонної політики.

У процесі західноєвропейської  інтеграції виявилися істотні внутрішні  і зовнішні суперечності. Головною причиною внутрішніх суперечностей є нерівномірність господарського розвитку та диспропорції економічної структури за територією, які доцільно розглядати в трьох аспектах:

1. з точки зору різниці в ресурсному потенціалі та розвитку окремих країн-учасниць ЄС;
2. у межах економік кожної країни;
3. за регіонами Європи.

Різниці в наявності  та стані ресурсного потенціалу, структурі, темпах та рівнях економічного розвитку призвели до появи в межах ЄС двох груп країн - економічно сильних (Німеччина, Франція, Італія, Великобританія) і відносно слабких економічно (Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція).

Найбільші диспропорції в межах національних економік притаманні Італії (високорозвинена північ та менш розвинутий південь), Великобританії (відносна економічна відсталість Північної  Ірландії та Уельсу), Франції, Іспанії, Португалії.

Функціонування ЄС як інтеграційного угруповання з єдиною наднаціональною системою управління породжує групу нових суперечностей: диспропорції ринкової та регульованої сфер; суперечності між національними та наднаціональними органами тощо. Зокрема, незважаючи на декларовану демократизацію процесу вироблення й прийняття рішень на засадах компромісу і консенсусу, актуальними для ЄС залишаються такі проблеми інституціональної інтеграції, як демократичний контроль над політикою ЄС, розподіл повноважень і функцій між органами ЄС, політика щодо прийняття нових членів.

Зовнішні суперечності розвитку західноєвропейської інтеграції виникають у процесі взаємодії факторів регіональної та глобальної інтернаціоналізації. З одного боку, розширення ринку ЄС є ключовим інтеграційним фактором як на макро-, так і на мікроекономічному, корпоративному рівні. З іншого боку, більшість західноєвропейських корпорацій технологічно та фінансове пов'язані з американськими і японськими ТНК, які поряд зі своїми національними інтересами реалізують також інтереси атлантичної та тихоокеанської інтеграції.

ЄС - найуспішніша регіональна  організація. Прогрес ЄС на шляху  до економічної інтеграції трансформує  його у центр залучення для  всіх інших країн і угруповань, які бажають укласти довгострокові  відносини різного рівня - від отримання привілеїв у торгівлі до вступу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Що стосується відносин з країнами Середземномор'я, то ці відносини  ЄС розглядає як "особливі". Вони включають угоди із співробітництва, можливі угоди про повноправне  членство, а також угоди про вільну торгівлю. Що ж до Росії та України, то ці угоди містять лише положення про проведення переговорів про створення двосторонньої зони вільної торгівлі.Отже, ЄС на сьогодні є ядром загальноєвропейської економічної інтеграції. Саме від інтеграційної політики ЄС насамперед залежить організаційне оформлення європейських інтеграційних процесів. При цьому можна виділити Європейське інтеграційне поле, на якому чітко простежуються реальні контури Європейського континентального ринку (рис.8.6).

Розглянута в історичному  контексті й динаміці, з урахуванням  сукупності та зовнішніх суперечностей, західноєвропейська інтеграція є об'єктивно  обумовленим закономірностями інтернаціоналізації  поступальним процесом, що розвивається в часі та просторі, поширюючись на всі важливі сфери життєдіяльності, і має надійну інтеграційну перспективу.

Зараз Євросоюз вступає в новий, безпрецедентний етап свого розширення. Число його членів за рахунок держав Центральної та Східної Європи а  також Прибалтики намічається довести з 15 до 26. Враховуючи супутні геополітичні чинники, серйозні спостерігачі порівнюють таку подію за значимістю зі створенням самого Спільного Ринку.

Просуваючись на Схід, ЄС помітно  нарощує свій ресурсний потенціал (територію – на 34%, населення  – на 29%), перетворюється на найбільший у світі ринок з 500 млн. споживачів, зберігає просторову динаміку інтеграції. Політично складається гегемонія Євросоюзу на основній частині території Європи, що надає йому вже зовсім іншої міжнародної ваги, статусу та позицій. Разом з тим реалії та наслідки розширення ЄС виглядають досить неоднозначно та суперечливо.

Зараз на приєднання до ЄС претендують  Болгарія, Угорщина, Кіпр, Латвія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія  й Естонія. Їх прийом зумовлено чотирма  критеріями, про які вже йшла мова. З усіх перерахованих держав таким критеріям поки жодна повністю не відповідає. Деякі чиновники Європейської Комісії та уряду – члени ЄС, вважали, що майбутнє розширення Євросоюзу дуже схоже на попередні розширення (1973, 1981, 1986, 1995 рр.) і не вимагає спеціальних домовленостей. Накопичений за останні роки досвід розвитку європейських країн показав недалекоглядність цих уявлень.

Той факт, що нові члени – країни з перехідною економікою, автоматично  збільшує число спірних питань, які були детально визначені умовами попереднього прийому на нарадах Європейської Ради в Копенгагені (1993), Ессені (1994) та Люксембурзі (1997). Нові члени набагато бідніші, ніж нинішні. Отже, нове розширення повинно розглядатися як “інтеграція для розвитку”. Нові угоди по прийняттю до ЄС повинні включати угоди щодо таких питань, як інтеграційні фонди, соціальна політика та політика з питань охорони навколишнього середовища. Повинні бути обумовлені і періоди переходу, які допоможуть новим членам швидко скоротити розрив між їх рівнем розвитку і рівнем розвитку нинішніх членів.

Що ж треба здійснити, щоб  гарантувати те, що розширення ЄС буде сприяти економічному розвитку країн  з перехідною економікою, які вступають  до ЄС, а не гальмувати розвиток?

• Прийняття до ЄС не повинно перетворитись в односторонній диктат, який зобов’язані прийняти країни, що вступають. Це – процес партнерства, в якому повинні враховуватись інтереси та прагнення країн, що вступають.
• Новий процес прийняття вимагає інституційних змін набагато більш масштабних, аніж було необхідно раніше. Потрібен відносно тривалий перехідний період, щоб здійснити ці зміни та забезпечити конкурентоспроможність країн-претендентів.
• Існуючі члени ЄС повинні допомагати претендентам в процесі вступу до Союзу. Вони не повинні створювати зайвих перешкод для процедури, яка буде значним внеском в єдність і благополуччя Європи.

В залежності від стану відносної  готовності до членства, вказані держави  на базі оцінок комісії ЄС розділені  на дві групи, що почали безпосередні індивідуальні переговори про приєднання з 30 березня 1998р. (Угорщина, Польща, Словенія, Чехія, Естонія) та інші, що “дозрівають” до цієї стадії під спостереженням спеціальної Європейської конференції, яка регулярно збирається для обговорення і розв’язання поточних проблем розширення. Підготовка країн-кандидатів до вступу може частково фінансуватися за кошти ЄС, але лише за умови чіткого виконання ними своїх передвступних зобов’язань.

З урахуванням даного сценарію очікується, що фактичне розширення ЄС за рахунок окремих найбільш підготовлених країн-претендентів може початися приблизно з 2003-2004 рр. Проте, багато експертів скептично ставляться до достовірності цієї дати.

Нове розширення ЄС виглядає вже  не як злиття, а швидше як поглинання Євросоюзом чергової партії держав, що приєднуються. Не випадково ряд спостерігачів спеціально застерігають його лідерів від імперських амбіцій, входження в роль метрополії Європи. Щоб не виглядати як колонізатор, вважають вони, - Євросоюз не повинен створювати враження, що приєднання означає просте копіювання в даних країнах правопорядку, політик і структур Співтовариства і що від самобутності, яка склалася в іншій Європі, не залишиться нічого, що заслуговує на збереження. 

Європейська асоціація вільної  торгівлі

Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) була утворена Австрією, Великобританією, Данією, Норвегією, Португалією, Швейцарією, Швецією 1960 p. на Стокгольмській конференції. 1970 р. до ЄАВТ вступила Ісландія, а 1986-го - Фінляндія, яка з 1961 p. була її асоційованим членом. У зв'язку з вступом до ЄС з ЄАВТ вийшли Великобританія і Данія (1973 p.), а також Португалія (1986 p.).

Як типова зона вільної  торгівлі, ЄАВТ у нинішньому її складі (Австрія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія) вирішує такі основні завдання:

• забезпечувати вільну торгівлю промисловими товарами. З 1967 p. було знято мита і кількісні обмеження у взаємній торгівлі (щодо Фінляндії - з 1968 p., а щодо Ісландії - з 1980-го). У торгівлі з іншими країнами діють національні тарифи членів ЄАВТ. Після скасування мит і кількісних обмежень пріоритетним для ЄАВТ стає вирішення проблеми усунення нетарифних бар'єрів за рахунок взаємного визначення технічних випробувань і контролю (з 1984 p.), припинення дублювання технічних випробувань і сертифікації товарів (з 1988 p.);
• спільно вирішувати економічні, науково-технічні проблеми, розвивати зони активності і забезпечувати повну зайнятість;
• створювати умови для якомога повнішого використання ресурсів, сприяти підвищенню продуктивності праці;
• посилювати координацію торговельно-політичних курсів спільно з ЄС та в рамках ГАТТ/СОТ і ОЄСР. На відміну від Європейського союзу Європейська асоціація вільної торгівлі являє собою регіональне інтеграційне угруповання зі збереженням суверенітету країн-учасниць без органів наднаціонального регулювання. Угодами в межах ЄАВТ передбачається мінімальна координація цілей та принципів господарської політики країн-учасниць шляхом консультування з ключових економічних, фінансових і соціальних питань та контролю параметрів вільної торгівлі. Важливою особливістю ЄАВТ є те, що режим вільної торгівлі не поширюється на сільськогосподарські товари, з огляду на відмінності в структурі сільськогосподарського виробництва й торгівлі країн-учасниць, розміщення багатьох джерел та ринків збуту за межами ЄАВТ. Регулювання торгівлі сільськогосподарськими товарами здійснюється через тарифні пільги, зафіксовані відповідними двосторонніми угодами, які автоматично поширюються і на всіх інших членів асоціації.

Слід ще раз зазначити, що з 1972-1973 pp. країни ЄАВТ і ЄС функціонують практично в режимі вільної торгівлі, а з 1992 p. поглиблюються їх торговельно-економічні зв'язки у рамках європейського простору. З 1995 p. Австрія, Фінляндія та Швеція стають членами Європейського союзу, а Норвегія, Швейцарія,    Ісландія - його асоційованими членами. На сьогодні ЄАВТ фактично переживає період розпаду у зв'язку з бажанням країн-членів ЄАВТ приєднатися до Європейського Союзу.

Інтеграційні процеси  Східної Європи

Чорноморське  економічне співробітництво (ЧЕС)

Розвиток  співробітництва між країнами Чорноморського регіону став можливим завдяки епохальним змінам у політико-економічній структурі  Європейського континенту, відновленню  або зміцненню державності багатьох країн регіону, поширенню демократичних  засад.

Початок нової ери у житті  Чорноморського регіону розпочався 25 червня 1992 року, коли глави держав одинадцяти країн-учасниць (Азербайджану, Албанії, Вірменії, Болгарії, Грузії, Греції, Молдавії, Румунії, Росії, Туреччини та України) прийняли "Босфорську Заяву" та підписали в Стамбулі (Туреччина) "Стамбульську Декларацію" про Чорноморське економічне співробітництво (The Black Sea Economic Cooperation).

ЧЕС засноване на принципах, викладених у Гельсінському заключному акті, Паризькій хартії для нової Європи та на таких суспільних цінностях, як права та свободи людини , процвітання держав завдяки забезпеченню економічних свобод, соціальної рівності та безпеки для всіх країн-учасниць ЧЕС. Принципи, закріплені в Декларації про ЧЕС, були знов проголошені у заяві, прийнятій на зустрічі на найвищому рівні країн-учасниць ЧЕС, яка відбулася 30 червня 1995 року в Бухаресті, та у Декларації, прийнятій на зустрічі глав держав (або урядів) країн-учасниць ЧЕС 25 жовтня 1996 року в Москві. Усі цілі та принципи, задекларовані у цих трьох документах, повністю відповідають положенням Статуту ООН.

Декларація визначила пріоритетні  напрямки та основні механізми взаємодії  в межах ЧЕС, такі як:

• спрощення візового режиму;
• приведення до загального знаменника митних правил та інструкцій;
• уніфікація податкового режиму;
• заохочення розвитку співробітництва в різних галузях діяльності країн-учасниць ЧЕС, які представляють обопільний інтерес.

Географія ЧЕС вже вийшла за межи Чорноморського регіону. Ряду країн, які не відносяться до Чорноморського регіону такі, як Австрія, Єгипет, Ізраїль, Італія, Польща, Словацька Республіка та Туніс, вже надані права участі в якості спостерігачів в ЧЕС.