КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

з курсу «Міжнародна економіка»

Київ  – 2011

Зміст 

1. Загальний огляд  економічного напряму  розвитку країн  Азії

      На географічній карті виділяють такі регіони Азії:

      Перший  регіон — Південно-Західна Азія (Туреччина, Сірія, Ліван, Ізраїль, Йорданія, Іран, Афганістан, Саудівська Аравія, Ємен, Оман, Кувейт, Бахрейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати).

      Більшість країн Південно-Західної Азії має  середній або навіть низький рівень економічного і культурного розвитку. Відповідна і якість життя місцевого населення, особливо сільського, для якого все ще характерні злиденність, дискомфорт і хвороби. Поряд з багатими є й дуже бідні країни. Очевидно, найбільш комплексно розвинений серед них Ізраїль.

      Головне заняття населення Південно-Західної Азії – це сільське господарство. Продуктивність його низька через малоземелля і кабальну оренду землі і води. Зрошуваних земель багато, але іригаційні системи здебільшого примітивні. Південно-Західна Азія довозить зерно, олію, цукор, чай, продукти тваринництва.

      Нафтова промисловість країн Перської затоки має світове значення. Головним в її структурі є видобуток і експорт нафти. Нафтопереробних, нафтохімічних, енергомістких виробництв мало. Ті ж, що діють, відповідають сучасним вимогам. Серед них величезні портові і нафтопромислові комплекси Янбу і Джубейль у Саудівській Аравії, а також заводи з виробництва алюмінію на довізних бокситах у країнах Аравійського півострова. Не дістав розвитку видобуток природного газу, а супутній газ спалюється у факелах. Причина - відсутність місцевих споживачів і труднощі транспортування газу суходолом чи морем у розвинуті країни, де на нього є попит. Нафтова промисловість країн Перської затоки - експортна галузь. Місцевий ринок вузький, він споживає близько 1/10 видобутку. Нафта експортується у сирому вигляді і тільки 10 % - у вигляді нафтопродуктів.

      Ізраїль і Кіпр – це найрозвинутіші країни Південно-Західної Азії, найвідсталішими є - Афганістан і Ємен. Різнобічна економіка характерна для Туреччини, Ірану, Іраку, Сирії. Особливе місце в Південно-Західній Азії і в світі посіли арабські країни, що знаходяться на західному березі Перської затоки - Кувейт, Саудівська Аравія, Бахрейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати і Оман. Загальна кількість населення цих країн - 24 млн. чоловік. Джерелом несподіваного для них багатства стали величезні, особливо у перерахунку на душу населення, доходи від продажу нафти. За якихось два десятки років глухий і бідний закуток світу перенісся з середньовіччя у XXІ ст. Створені сучасні міста, найсучасніша інфраструктура, добробут. Правляча верхівка живе в умовах нечуваних розкошів. Нафту добувають іммігранти. Місцеві жителі займають управлінські посади. Проте накопичення багатства в цих країнах співіснує з пережитками минулого. Так, у Саудівській Аравії, що є абсолютною монархією, половина дорослого населення є неписьменною, а громадське і сімейне життя регулюється законами шаріату, тобто нормами феодального права, що були встановлені ще в VII ст. 

      Другий  регіон — Південна Азія (Пакистан, Індія, Непал, Бутан, Бангладеш, Шрі-Ланка, Мальдіви).

      Індія та Пакистан - найрозвинутіші, у більшості країн переважає відстала аграрна економіка. Цим державам властиві й загальні закономірності країн, що розвиваються, і свої особливості. Але суперечності їх виявлення у даному регіоні, можливо, не мають аналогів в усьому світі. Безпрецедентні за масштабами бідність, нерозвиненість, залежність і при цьому величезні потенційні відтворювані ресурси. Тому Південну Азію нерідко іменують "периферією світу, що розвивається". Початкові системоутворюючі ознаки соціально-економічного ладу країн регіону характеризуються його історико- та ресурсно-виробничим (відновним) потенціалом.

      Глибокими коренями в економічну історію субконтиненту входить і його аграрно-сировинна монокультурна спеціалізація у МПП. Індія та Шрі-Ланка - це найкрупніші на планеті виробники та експортери чаю і спецій, на Бангладеш припадає до 80% світового продажу джгуту і джгутових виробів, одну з найважливіших статей експорту Пакистану складає бавовна та вироби з неї. В результаті різко обмежується можливість прогресивної переструктуризації економіки, відтворюється хвороблива залежність від внутрішніх та зовнішніх кон'юнктурних факторів.

      Хід прогресивних змін у суспільному розвитку країн регіону визначається в його істотних рисах та динаміці надбудовними пануючими структурами. Для більшості з них традиційними є консерватизм, господарська інертність, відстороненість від потреб народу, синдром "удільності князівств". Такі структури, за свідченням преси, багаті на представників "тіньової економіки", яка набула катастрофічних масштабів. Політико-господарчі структури (за загальним уявленням) стають дедалі відчутнішим гальмом на шляху загальнонаціональних реформ.

      Бідність  є нагальною проблемою розвитку регіону. Частка країн регіону у світових економічних показниках гостро контрастує з відповідними показниками по населенню. За роки незалежності вдалося підняти поріг бідності майже вдвічі (при дуже низькому базовому рівні), Але такі вихідні показники, як виробництво валового національного продукту й національного доходу на душу населення, у країнах Південної Азії залишаються найнижчими у світі.

      Фінансово-ресурсна проблема має, подібно трудоресурсній, ключове значення для економічного росту країн Південної Азії. Очевидно, що слаборозвинуті країни не можуть вибрати довгий шлях індустріалізації за прикладом Європи чи Америки. Головна проблема, яка стоїть перед ними, - це знайти кошти для капіталовкладень та зростання виробництва.

      Внутрішні витоки фінансування економічного розвитку в країнах регіону, крім Індії, дуже обмежені. Тому для них головне  джерело надходження фінансових ресурсів - іноземні інвестиції.

      Процеси економічного зростання та індустріалізації мають, як вже було сказано, дуже помірну динаміку. Середньорічні темпи приросту ВНП за останні десятиріччя змінюються у незначних межах: від 2- 2,5% у Бутані, Мальдивах, Непалі до 3,5- 4,5% в Індії, Пакистані, Шрі-Ланці, Бангладеш. Тільки в окремі роки у деяких країнах ця динаміка була вищою. Завдяки цьому вдалося певним чином вирішити деякі пріоритетні завдання індустріалізації: враховуючи низький рівень господарського потенціалу країн регіону, можна сказати, що значно підвищились абсолютні масштаби випуску промислових та продовольчих товарів. Так, в Індії за роки незалежності обсяг промислового виробництва зріс у шість разів, сільськогосподарського - вдвічі, а ВНП - у 3,5 риза. Тут і в Пакистані було досягнуто відносної самозабезпеченості головними продуктами харчування. Істотно послабла залежність субрегіону від зовнішніх джерел по інших товарах та послугах.

      Розгорнуті процеси індустріалізації не привели до такої якісної переструктуризації економіки, яка забезпечила б масштабну модернізацію й інтеграцію у світове господарство, підвищення рівня добробуту тамтешнього населення. У суспільному відтворенні, як і раніше, переважають праце-і капіталовитратні процеси й технології. Відчутна слабкість національного виробничого капіталу в умовах зростаючої конкуренції, масового безробіття зумовили потогонні методи експлуатації робочої сили, у тому числі дитячої. Рівень продуктивності й заробітної плати у два-три і більше разів нижчий, ніж у промислово розвинутих країнах. Дуже низькі доходи на душу населення і кволий попит гальмують розвиток та диверсифікацію товарних ринків, формування основ "економіки пропозиції".

      Економічний розвиток ключових для країн Південної Азії продуктивних секторів і факторів відзначається суперечностями й проблемністю: сільського господарства, промисловості, кредитно-фінансової та банківської сфер, а також світогосподарських зв'язків.

      Сільськогосподарське  виробництво продовжує переважати у структурі ВНП. Як відомо, згідно з існуючою класифікацією Індія  належить до аграрно-індустріальних, а  її сусіди по субконтинентові - до аграрних країн. В аграрному секторі зайнято від половини до 3/4 економічно активного населення країн Південної Азії. Частка продукції сільського господарства у ВНП ранжирується від 25- 35% в Індії, Шрі-Ланці, Пакистані, Бангладеші до повної переваги у Бутані, Мальдивах, Непалі.

      Переважаючі позиції цього сектора економіки  зумовлюються його вирішальною роллю  у досягненні продовольчої безпеки: як "поглинача" надміру працездатного  населення, у ресурсно-товарному  насиченні виробництва, ринку та експорту, а також як головного джерела валютних надходжень. Життєва значущість цього сектора у соціально-економічному житті дуже істотно послаблює загальну тенденцію до зниження його частки у ВНП.

      Проводились і сьогодні здійснюються аграрно-індустріальні перетворення у різних формах: політико-майнові (перерозподіл прав власності на землю, диверсифікація форм земельної власності та земельного користування); як продовження програм "зеленої революції" (варте уваги, наприклад, те, що в країнах Південної Азії 3/4 посівів під пшеницю зайняті високоврожайними сортами); державна підтримка сільськогосподарського виробництва, як матеріально-технічного (машинами, міндобривами, зрошенням тощо), так і економічного характеру (пільгове кредитування і субсидування переробки, зберігання, збуту, в тому числі на експорт продукції й т. ін.).

      Інші  країни регіону (у меншій мірі Пакистан) вимушено продовжують значний імпорт продовольчих контингентів. Прийняті тут програми перетворень не привели  до істотних змін у архаїчній структурі, вирішенні проблем відсталості цього господарського сектора.

      У промисловості країн ПА, на відміну  від сільгоспсектора, процеси індустріалізації набули значно більшого розвитку' Під  час них були знову створені великі підприємства, цілі галузі, потужні державні сектори економіки. Наприклад, чимало галузей створеного в Індії промислового комплексу посідає позиції лідера серед країн світу, що розвиваються, у тому числі перше місце по видобутку вугілля, виробництву мінеральних добрив, бавовняних тканин, тваринних і рослинних жирів, рису, молока, чаю; друге місце по виробництву електроенергії та видобутку залізної руди, виробництву цукру; третє - по виплавленню сталі й видобутку марганцевої руди. Країна виробляє власні види ЕОМ, обладнання для атомних електростанцій, космічні супутники тощо.

      У протилежність процесам індустріалізації Індії, де наголос робився на розвиток базових галузей, випуску засобів  виробництва, в Пакистані політика анклавного промислового розвитку була сфокусована на виготовлення предметів праці у галузях легкої та харчової промисловості, а також ВПК. Інші держави регіону у реалізації своїх програм індустріалізації виходили головним чином не з побажань, а з можливостей для практичного досягнення мети. Промисловість в цілому залишилася в підлеглому становищі. Частка її продукції у ВВП коливається у межах від 6 (Мальдиви) до 25% (Індія). Переважно екстенсивний характер промислового росту без адекватного врахування інтенсивних факторів і тенденцій у МПП призвів до низької конкурентоздатності продукції; адаптованості до середньої, а не до вищої технології, до речової, а не технологічної кооперації національного виробничого капіталу з ТНК.

      Кредитно-фінансова  й банківська сфери в економіці  країн ПА відіграють роль регулятора і мобілізатора внутрішніх резервів розвитку. В Індії практично всі великі фінансові установи належать державному секторові.

      На  відміну від інших регіонів світу  країни південноазіатського субконтиненту  поки що недостатньо залучені до міжнародних  господарсько-інтеграційних угруповань та організацій.

      В цілому можна виділити щонайменше п'ять  особливостей концентрації та централізації  виробництва й капіталу в країнах  Південної Азії.

      По-перше, у сфері матеріального виробництва  ці процеси досить швидко приводили  до корпоратизації та монополізації певних галузей промисловості (зокрема, текстильної, взуттєвої, джутової у Пакистані).

      По-друге, історично для банківської сфери  характерне випередження концентрації капіталу аналогічних процесів у  матеріальному виробництві. Більше того, становлення фінансового капіталу відбувалось тут при пануванні не промислового, а грошового та торгового капіталу.

      Перелік таких особливостей доповнює: принцип  родинності, кастовості, належності до тієї чи іншої общини, що традиційно склався у сфері підприємництва; акціонування при злитті підприємницького капіталу і зараз перебуває у підпорядкованому становищі; сталий альянс державного, національного приватного та (меншою мірою) іноземного капіталу в структурі фінансово-монополістичних груп.

      Заходи  по лібералізації полегшують тут доступ в економіку зарубіжних технологій, сприяють розвиткові експортної бази, включаючи створення підприємств із 100% експортною орієнтацією. Вартим уваги явищем останнього десятиліття є досить активний експорт підприємницького капіталу, головним чином у країни, що розвиваються.

      В інших країнах субконтиненту, навпаки, спостерігається мало змін в експортно-імпортній  політиці.

      Для Пакистану експортну орієнтацію становлять переробка сировини і  трудомісткі товари, для Бангладеш, Шрі-Ланки, Непалу характерне прагнення збільшити ступінь переробки вироблюваної тут сільгоспсировини. Інвестиційний імпорт у цих країнах майже не обмежується, тому що дефіцит традиційно покривається за рахунок зовнішніх позик.

      Зовнішні  джерела інвестицій з метою розвитку, як зазначалось, є життєво необхідними для розвитку Мальдивів, Непалу. В той же час Індія - один із найкрупніших одержувачів іноземної фінансової допомоги - менш залежна від неї. Ця країна, в свою чергу, щорічно надає до 1 млрд. рупій позик іншим країнам, що розвиваються, зокрема, державам субконтиненту.