У III тис. до н.е. рабів у Шумері було  небагато, їхній статус – патріархальне  рабство, тобто вони мали право заводити сім’ї і навіть викупити себе з  неволі. У кінці III тис. до н.е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хамурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.). Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини.

     Економіка східного рабства характерна і для  стародавніх Індії та Китаю. Вже  в IV тис. до н.е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося  тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. З’явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й  справжні монети з’явилися лише у V ст. до н.е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економіці країни.

     Особливості східного рабства можна узагальнити  так:

• Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя – сільське господарство –  залишилось  поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку грунту, особливо в системі царського і храмового господарства.
• Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.
• Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід, каналів тощо.
• Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.

     Античне рабовласницьке суспільство характеризувалося  більше розвиненими приватновласницькими відносинами.

     Античний  період хронологічно охоплює першу  половину ІІ тис. до н.е.

     У період античності рабовласництву досягло повного розквіту. До країн з даним типом рабовласництва ставляться Древня Греція й Древній Рим.

     В античних суспільствах праця рабів  став основою існування суспільства. Ріст індивідуальної приватної власності  вів до розкладання античної громади. Праця рабів використався у всіх сферах соціально-економічного життя античних держав, витісняючи працю вільних громадян. Оскільки велике землеволодіння не допускалося, праця рабів у сільському господарстві Древньої Греції не мав значного застосування. Головною сферою використання рабів було ремесло.

     Для античних держав були характерні більше високі темпи розвитку суспільного  виробництва, а також формування товарно-грошових відносин. У Древній  Греції ще була відсутня єдина грошова  система. У Древньому Римі вже  була єдина грошова монетна система, що значно сприяло розвитку торгівлі. Економіка як і раніше залишалася натуральної.

     3. ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ РАБОВЛАСНИЦЬКОЇ СИСТЕМИ

       У науковій літературі питання  про причини піднесення та занепаду рабовласницької системи й античного Риму як основного їх  представника є дискусійним. Прихильники монархічного напряму вбачають їх у дисциплінованості римлян, їхньому спільному підпорядкуванні начальству. Інші вчені, перебільшуючи роль війн, доводять, що Рим розквітнув у результаті зовнішніх завоювань. Переважає точка зору, що в економічному піднесенні Італії вирішальне значення мали внутрішні фактори: швидке розшарування громади, прогрес матеріальної культури, республіканська система політичного ладу. Експансії рабовласництва сприяли великі римські завоювання, оскільки культурна спадщина народів Середземномор'я збагатила античну Італію. Експлуатація рабів стала головним джерелом багатства. Велике значення мало пограбування колоній, що набуло систематичного характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.

       У добу пізньої Римської імперії  (III—V ст. н. е.) господарство занепало  і прийшло до кризового стану.  Перші ознаки кризи виявилися  після повстання Спартака в  І ст. до н. е. і протягом  наступних століть вони поглиблювалися. Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласницького суспільства. Дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці. Витіснення з економічного життя невеликих власників підривало господарські засади держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовницька політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господарства рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільного населення, насамперед з міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гніту.

       Криза рабовласницького господарства  в аграрному виробництві виявилася  у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, поширенні екстенсивних форм ведення господарства, його застої. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церковного захисту.

       Зросло значення невеликих господарств.  Колонадні стосунки стали переважаючими.  Змінився статус колонів: він  став спадковим, не обумовлювався  угодою, належність до колонів  була юридичне оформлена конституціями  імператорів, їх прикріпили до  землі, заборонивши покидати помістя, не могли відчужувати без землі, утікачів повертали рабовласникам. Як і раніше, колони платили ренту власнику землі, державні поземельні та подушні податки, виконували різні повинності. Держава надавала рабовласникам певні адміністративні, судові, фіскальні права щодо колонів. Отже, вони поступово ставали "рабами землі", перетворюючись не тільки на поземельне, а й особисто, судово-адміністративно залежних від власників землі, їхнє становище зближувалося з рабами, наділеними землею. Так звані квазіколони вели самостійне господарство, в певних межах розпоряджалися своїм майном, їх не могли відчужувати без землі.

       Занепала невелика оренда. За  своїм статусом вона наблизилася  до колонату і прекаріїв. Останні  стали переважно по життєвими, оформлялися письмово, зазначалися платежі власнику землі. Поземельних відносин набув інститут патронату. За часів Республіки він полягав у добровільному входженні громадян під покровительство знатних осіб. У пізній Римській імперії патронат став формою залежності невеликих власників. Отримуючи покровительство великих землевласників, вони втрачали право власності на землю, ставали прекаристами або колонами у володіннях покровителя-патрона. Під патронат віддавалися також раби, біглі колони, люди без майна. Використовувалася наймана праця, але поступово робітники потрапляли в особисту залежність від землевласника. Вільних селян в Італії зберігалося небагато. В провінції їхня господарська роль була більш значною. Держава приймала закони на захист дрібного землевласника — платника податків і воїна, але інститути прекаріїв і патронату поширилися по всій Імперії. Особливий стан становили варвари, яких як полонених оселяли на римській території, для того щоб вони обробляли землю і несли військову службу.

       Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали обов'язковими. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилися внутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська імперія втратила свою відносну економічну єдність. Посилилися суперечності між Римом і провінціями. Зросло втручання держави в господарське життя. Реформи імператорів Діоклетіана (284—305 pp.) та Константина (306—337 pp.) дещо стабілізували становище в державі. Було реорганізовано фінансову систему. Все населення, крім громадян Риму, чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним податками. Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі залежно від її якості та вирощуваних культур. Поборами обкладали ремісників і торговців. Фіксувалися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спроби упорядкувати грошовий обіг випуском повноцінної золотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися. Держава була неспроможна регулювати економіку країни. 
 
 
 
 
 
 

     ВИСНОВОК 

       Отже, для господарства Римської імперії в III—V ст. н. е. визначальним стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого виробничого значення, натуралізація і аграризація економіки, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Велике землеволодіння зберігалося, однак тенденція його розвитку полягала в зміцненні невеликого індивідуального виробництва, що стало раціональнішою формою ведення господарства. Невелика земельна власність і вільні селяни зберігалися, особливо на периферії, але вони потрапляли в різні форми залежності від великих землевласників: під патронат, ставали прекаріями, перетворювалися на колонів. Значення колонату постійно зростало. Сформувалися рентні відносини. Розширилися господарська самостійність рабів, які отримували землю, в економічному відношенні ставали залежними колонатного типу.

       У сучасній науковій літературі  немає єдності в оцінці пізньоримської  економіки. Деякі вчені розглядають  її як феодальну. На думку  інших дослідників, в надрах рабовласницького господарства виникали лише елементи феодальних стосунків.

       Пізня Римська імперія переживала  глибоку і всебічну кризу рабовласницького  суспільства. Боротьба імператорів  за престол, сепаратизм провінцій,  грабіжницькі та спустошливі  війни зумовили політичну нестабільність. Загострювалися соціальні суперечності. Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і загрожував романському світові. Східна і Західна частини імперії роз'єдналися щодо адміністрування та управління. Столицю було перенесено з Риму на схід у Візантію. В 476 p. н. е. Західна Римська імперія перестала існувати.

     Список  використаної літератури

1. Бостан  Л.М., Бостан С.К. Історія держави  і права зарубіжних країн (Державо  і право епохи станово-кастового суспільства): Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Видання 2-ге. – Запоріжжя: “Просвіта”, 2003. – 359 с.

2. Всеобщая  история государства и права  / Под редакцией К.И.Батыра. – Москва: Былина, 1996. – 416 с.

3. Галана  П.Н. Государство и право древнего Рима. – Москва. Из-во МУ, 1963. – 124 с.

4. Громаков  Б.С. История рабовладельческокого  государства и права (Афины  и Рим). – М., 1986. – 81 с.

5. Історія  держави і права зарубіжних  країн: Навчальний посібник / Під  загальною редакцією доктора юридичних наук, професора Джужи О.М. - Київ: НАВСУ, “Правові джерела”, 2000. – 352 с.

6. Історія  держави і права зарубіжних  країн: Навч. посібник. – К.: Вища  шк., 1994. – 464 с.

7. История  государства и права зарубежных  стран. Часть 1. Учебник для вузов. Под редакцией профессора Крашенинниковой Н.А. и профессора Жидкова О.А. – М.: Издательство НОРМА, 1996. – 480 с.

8. История  государства и права зарубежных  стран: Учебник для вузов. В  двух частях / Под редакцией О.А.Жидкова,  Н.А. Крашенинникова. – Издание 2-е, стереотип. – М.: НОРМА-ИНФРА. – М, 2000. – Ч.1. – 609 с.

9. История  древнего Рима: Учебник для вузов  / В.Н.Кузищин, И.Л.Маяк, Н.А.Гвоздева  и др. – Издание 4-е, переработанное  и дополненное. – Москва: Высшая  школа, 2001. – 380 с.

10. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Видю 4-те, доп. – К.: Атака, 2004. – 616 с.

11. Омельченко  І.К та ін. Історія держави і  права зарубіжних країн (Термінологічний  словник. Хронологічна таблиця): Навчально-методичний посібник / НАН України. Інститут держави і права ім. В.М.Корецького: І.К.Омельченко, О.В.Сорокін, В.В.Череватий. – К., 2000. – 134 с.

12. Машкин  Н.А. История древнего Рима. Учебное  пособие для исторических факультетов  государственных университетов  и педагогических институтов. – Ленинград: “Политиздат”, 1984. – 679 с.

13. Підопригора  О.А., Харитонов Є.О. Римське право:  Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 512 с.

14. Рабочие  тексты памятников рабовладельческого  и феодального права. Учебное  пособие. Ч.1. – Казань, 1971. – 90 с.

15. Сборник  документов по истории государства  и права зарубежных стран (Рабовладельческий  период). Вип.1, Иркутск, 1973. – 82 с.

16. Тищик  Б.Й.: Історія держави і права  країн Стародавнього світу: Навч. посібник. — Львів: Світ, 2001. — 384 с.

17. Федоров  К.Г. Історія держави і права  зарубіжних країн: Навчальний  посібник. – К.: Вища школа, 1994. –  464 с.

18. Хрестоматия  по всеобщей истории государства  и права. Под редакцией проф. З.М.Черниловского. – М., 1973. –  495 с.18. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. Под ред. З.М.Черниловского. – М., “Юридическая литература”, 1984. – 472 с.