Глобализация в мире и в странах СНД

За останні роки значно розширилася сфера діяльності СОТ, яка на сьогодні далеко виходить за рамки власне торговельних стосунків. СОТ є потужною і впливовою міжнародною структурою, здатною виконувати функції міжнародного економічного регулювання. Членство у СОТ стало на сьогодні практично обов`язковою умовою для будь-якої країни, що прагне інтегруватися у світове господарство.

 

Процеси створення, становлення  і розширення СОТ не були простими та однозначними. Хоча за останні 30 років  масив загальних правил СОТ надзвичайно  зріс, СОТ усе ще базується на принципі двосторонніх переговорів  між членами з метою взаємного  відкриття їх ринків. Члени СОТ, формулюючи вимоги до країн-претендентів стосовно доступу до їх ринків, відстоюють інтереси власних підприємств, захищаючи таким чином власне виробництво та робочі місця. Тому переговорний процес є непростим і, як правило, тривалим.

Міжнаро́дний  валю́тний фонд, МВФ (англійською IMF) — спеціальне агентство Організації  Об'єднаних Націй (ООН), засноване 29-ма державами[1][2], з метою регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм допомоги при дефіциті платіжного балансу шляхом надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті.[3] Фонд має статус спеціалізованої установи ООН. Має 188 країн-членів.

Штаб-квартира МВФ знаходиться  в м. Вашингтон, США.

МВФ було створено 27 грудня 1945 року після підписання 29-ма державами угоди, розробленої на Конференції ООН з валютно-фінансових питань 22 липня 1944 року. В 1947 році фонд розпочав свою діяльність і став органічною частиною Бретон-Вудської валютної системи.

МВФ є інституційною основою  сучасної світової валютної системи. При цьому її базою і основним еквівалентом є долар США. США займають домінуючі позиції в МВФ. Політика і рекомендації фонду по відношенню країн які розвиваються неодноразово піддавалася критиці.

Світови́й банк, заснований в 1944 році, є однією з найбільших у світі організацій, що надають  допомогу з метою розвитку. Банк, що надав у 2002 фінансовому році країнам-клієнтам позики на загальну суму 19,5 млрд дол. США, у цей час здійснює свою діяльність більш ніж в 100 країнах, що розвиваються, здійснюючи фінансову й консультаційну допомогу з метою підвищення рівня життя й поліпшення життя найбіднішого населення. Банк розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співробітництві з державними органами, неурядовими організаціями й приватним сектором. Представництва Банку в різних країнах світу займаються реалізацією його програм, підтримують зв’язок з урядом і цивільним суспільством і сприяють більше глибокому розумінню проблем розвитку.

Світовий банк відрізняється від Групи Світового банку тим, що до Світового банку входять лише дві інституції — Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР), в той час як до Групи Світового банку входять, крім двох названих, ще три інституції: Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багатостороння агенція з гарантій інвестицій (БАГІ) та Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС).

Всі п’ять організацій  входять до Групи організацій  Світового банку. В окремих випадках під Світовим банком розуміється Міжнародний банк реконструкції та розвитку, який досі складає основу діяльності Світового банку.

Основна увага приділяється наданню допомоги найбіднішим групам населення й найбідніших країн, однак всім своїм клієнтам Банк указує на необхідність вживання наступних  заходів:

    інвестування  в розвиток людських ресурсів, зокрема шляхом удосконалювання  систем охорони здоров’я й  утворення;

    концентрація  зусиль на соціальному розвитку, залученні широких верств населення до вирішення проблем розвитку, удосконалюванні методів керування й нарощуванні інституціонального потенціалу як основних факторах зниження рівня бідності;

    зміцнення здатності  урядів надавати якісні послуги,  забезпечення ефективності й  прозорості їхньої діяльності;

    охорона навколишнього  середовища;

    підтримка й стимулювання розвитку приватного підприємництва;

    підтримка реформ, спрямованих на макроекономічну стабілізацію, що забезпечує умови для інвестицій і довгострокового планування.

Найбільш актуальною проблема економічної безпеки є для  країн, що переобувають у процесі системних трансформацій. До числа таких країн належить і Україна. Однією із характерних суперечностей для таких країн є, з одного боку, необхідність інтеграції у світогосподарські структури, а з іншого – необхідність забезпечення певної захищеності від наслідків можливих криз цих структур.

Поняття економічної безпеки  української держави набуло надзвичайно  великої актуальності. І це не дивно, адже гарантування економічної цілісності відтворювального комплексу країни, його ефективності є необхідною відповіддю на принципові виклики часу, передусім на питання: чи в змозі незалежна Україна забезпечити стабільну фінансову систему, знайти нових геостратегічних партнерів, обрати правильні інтеграційні орієнтири та перейти у «вільне плавання» в світовому ринковому середовищі із непільговими цінами на енергоносії та жорсткою конкуренцією, високими вимогами споживачів до якості продукції?

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Над проблематикою забезпечення економічної безпеки працювали ряд науковців, зокрема: З.К. Варналій, А.С. Філіпенко, Ю.Г. Козак , В.В. Ковалевський, К.І. Ржепішевський, Г.І. Мерніков, та інші.

Метою статті є виявлення  основних проблем і недоліків, що стоять на заваді забезпечення економічної безпеки країни.

Виклад основного матеріалу. Економічна безпека держави проявляється у досягненні національних економічних інтересів, здатності держави протистояти зовнішньоекономічним та внутрішньо економічним загрозам, а також спроможності національної економіки забезпечувати безперебійний процес суспільного відтворення і зберігати та поновлювати економічний потенціал.

Економічна безпека –  це такий стан економіки та економічних  інститутів, за якого забезпечується:

1) гарантований захист  національних економічних інтересів;

2) стійкість до внутрішніх і зовнішніх загроз в економічній сфері;

3) здатність до сталого,  в т. ч. соціально-спрямованого, розвитку країни в цілому.

Як відомо, за Конституцією України , поряд із захистом суверенітету і територіальної цілісності України забезпечення її економічної безпеки є найважливішою функцією держави і справою всього українського народу. [2]

Складовим економічної безпеки є:

- макроекономічна; – ресурсна;

- виробнича; – зовнішньоекономічна;

- демографічна; – інвестиційна;

- соціальна; – науково-технологічна;

- продовольча; – енергетична;

- фінансова; – тощо.

В умовах глобалізації світової економіки забезпечення економічної безпеки України стає все більш нагальною проблемою, оскільки вона є невід’ємною складовою системи національної безпеки країни, її фундаментом. Тому лише створення потужної системи економічної безпеки дасть можливість уникнути певних негативних наслідків відкритості національної економіки, забезпечити її конкурентоспроможність, захистити вітчизняного товаровиробника та ефективно взаємодіяти з міжнародними фінансовими та економічними структурами.

Всі ринкові трансформації, що відбувалися за роки незалежності нашої країни, не дали відчутного поштовху для розвитку необхідних умов ринкової економіки, але макроекономічні  показники економічної безпеки,свідчать про деякі зрушення (рис.1). Рис.1. Динаміка ВВП (квартальні дані за 2009-2010рр.)

 

Як показали статистичні  показники, рівень ВВП за 2010 рік значно підвищився в порівнянні з 2009 роком, на 15,5% у першому кварталі, 12,3% у другому кварталі та на 12,3% і 3,7% відповідно у третьому та четвертому кварталах.

Говорячи про позитивні  зрушення, що відбулися останнім часом, слід відзначити поступове зростання  обсягів виробництва окремих  базових галузей промисловості, що дозволило зменшити величину від’ємного сальдо в торговельному балансі. Проте негативні наслідки все  ще випереджають позитивні. Це, в свою чергу, посилює реальну загрозу  національній економічній безпеці  країни, перешкоджає просуванню реформ, провокує зростання соціального невдоволення політикою держави. З-поміж причин, що зумовлюють складне соціально-економічне становище країни, більшістю експертів згадуються важкий фінансовий стан підприємств, відсутність попиту на вітчизняну продукцію через її високу ціну та низьку якість, брак інвестицій, надто непрозорий характер приватизації, недосконалість податкового законодавства.

Водночас дані міжнародного рейтингу «Індекс Глобальної конкурентоспроможності»  за 2009-2010 рр. свідчать, що Україна втратила свої позиції майже за всіма показниками, які характеризують потенціал її економічного розвитку. Порівняно з минулими роками, місце України в рейтингу погіршилося на 10 позицій з 72 (серед 134 країн) до 82 (серед 133 країн). Критичні відставання економіка України має у таких сферах: макроекономічна стабільність, рівень розвитку фінансового ринку, ефективність товарного ринку та якість інституцій.[4]

Україна має широкі можливості для розвитку кластерів на базі численних  науково-дослідних інститутів і  науково-промислових об’єднань, що дісталися у спадщину від планової економіки. Їх розвиток має бути націлений  на потреби ринку, що дозволить залучати інвестиції приватних підприємств. Тому той науковий потенціал, який ще зберігся, треба негайно перетворити у конкурентні переваги на світовому ринку.

Найгостріші проблеми сьогодення у сфері забезпечення національної економічної безпеки взагалі  і економічної зокрема, були визначені  у 2010 році в Посланні Президента України  до Верховної Ради України. Серед них:

- суттєве посилення фінансової  безпеки і максимальне поліпшення  інвестиційного клімату;

- досягнення реального  економічного зростання та утворення  ефективної системи соціального захисту населення;

- посилення трудоресурсної  безпеки;

- підвищення рівня продовольчої безпеки держави;

- створення надійних гарантій  техногенної, екологічної та технологічної  безпеки, розвитку науково-технічного  потенціалу;

- посилення енергетичної  безпеки;

- забезпечення інформаційної  безпеки держави;

- поглиблення інтеграційних  взаємовідносин;

- підвищення рівня конкурентоспроможності держави з урахуванням національних інтересів за всіма складовими зовнішньоекономічної політики. [1]

Проаналізувавши проблематику стану та розвитку системи національної економічної безпеки можна виділити три наступні чинники для її забезпечення:

- економічна незалежність, яка передбачає самостійність  у формуванні економічної політики, здійснення державного контролю  над національними ресурсами  і державним регулюванням економіки  та можливість використання національних  конкурентних переваг для забезпечення  рівноправної участі у міжнародному поділі праці;

- стійкість і стабільність національної економіки, що передбачає міцність і надійність всіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, створення гарантій для ефективної підприємницької діяльності та стримання дестабілізуючих факторів;

- здатність до саморозвитку  та прогресу, тобто можливість  вибору власної моделі розвитку  та спроможність самостійно реалізувати  та захищати національні економічні  інтереси, а також здійснювати  модернізацію виробництва, ефективну  інноваційно-інвестиційну політику, розвивати інтелектуальний і духовний потенціал країни.

Концепцією національної безпеки України в економічній  сфері визначені наступні напрями  державної політики:

1) недопущення незаконного використання бюджетних коштів і державних ресурсів та їх перетікання в «тіньову» економіку;

2) контроль за експортно-імпортною діяльністю, спрямованою на підтримку важливих для України пріоритетів та захист вітчизняного виробника;

3) боротьба з протиправною  економічною діяльністю, протидія  неконтрольованому відпливу національних  матеріальних, фінансових, інтелектуальних,  інформаційних та інших ресурсів.

Отже, на нашу думку, для того, щоб забезпечити економічну безпеку  України в умовах світової економічної  кризи, необхідно вжити невідкладних заходів щодо зміцнення економічної  системи держави, а саме: запровадження  пільгового кредитування реального  сектору економіки та інфраструктурних проектів; вкладання масштабних державних  інвестицій в технічну модернізацію економіки; кредитування з відстрочкою  сплати відсотків Національним Банком України галузей важкої промисловості, будівельної, аграрної; введення податкових канікул на вкладання інвестицій в наукомісткі проекти; розвиток приватного сектора економіки на основі повернення до інкубаційного  податкового режиму тощо. Тому, лише за наявності вдосконаленої податкової, правової, бюджетної бази можливо буде досягти значних структурних зрушень на шляху до забезпечення національної економічної безпеки.