Виховання — підготовка дитини до дорослого життя

Виховання —  підготовка дитини до дорослого життя

 

Виховання, зміст, загальні закономірності виховання, принципи, методи,

заходи виховання, цілі, мета виховання, розвиток, формування,

становлення, особистість, учень, вчитель, вихованець, вихователь,

самовиховання, перевиховання, позакласна робота, життєвий шлях, сімейне

виховання, виховна  діяльність закладів культури, мистецтва  та заходів

масової інформації, система виховання, виховання в  широкому розумінні,

виховання в  вузькому розумінні, розумове виховання, фізичне виховання,

трудове виховання, моральне виховання, естетичне виховання, екологічне

виховання, громадянин, працівник, сім’янин, самовизначення.

 

ОСНОВНІ  ПОЛОЖЕННЯ

 

У даній темі ми розглянемо виховання як складову цілісного педагогічного

процесу, метою якого є формування особистості та підготовка дитини до

дорослого життя. Результатом такої підготовки є  те, що дитина повинна

засвоїти та усвідомити ряд важливих завдань, які  чекають її на порозі

вступу до дорослого  життя:

 

1) повна відповідальність  за своє життя, за свої рішення, дії;

2) свобода вибору  життєвого шляху: професійного  становлення, сім’ї,

освіти, самоосвіти, оточення, самовдосконалення;

3) соціальна  адаптація до змінних умов  життєдіяльності.

Щоб підвести дитину до готовності вирішення таких важливих проблем, її

треба виховати.

«Виховати», «виховувати» буквально означає передавати для  засвоєння те,

що «заховане» в культурі людства і народів, є «невидимим» та служить

основою гуманних дій і вчинків людей (за М. Д. Касьяненко).

 

Для реалізації вищевказаних цілей відділяти засоби навчання від засобів

виховання проблематично, бо вони виступають у єдності. Безумовно, між

процесами навчання, освіти і виховання немає різкої границі. В зв’язку з

цим виховні  заходи завжди супроводжують навчальні  заходи, дії, а

останні, в свою чергу, носять освітній і виховний характер.

Тому завдяки навчанню та освіті у дитини розвивається не тільки розумова діяльність, яка збагачує мислення новим змістом, але й «зрушуються» ті сили, завдяки яким інтелектуальне життя її стає більш інтенсивним, динамічним, багатогранним і свідомим. Таким чином, навчання, освіта в поєднанні з відповідними виховними заходами, в процесі оволодіння знаннями та їх використання на практиці формують не тільки мислення, а й особистість в цілому (за Чеславом Купісевичем).

 

Серед різних систем і стилів виховання, випробовуваних людством, можна

виділити такі:

 

1) виховання  і навчання для підготовки  до життя і праці в зоні  близької

діяльності (тобто  до «завтрашнього дня»);

2) до певного  цілісного стану життя (в зоні середньої перспективної

діяльності);

3) до цілісного  життя (теперішнього і майбутнього,  повноцінного і

щасливого), відповідно до умов, що складаються, та індивідуальних

здібностей.

Оскільки виховання —  це взаємодія вихователя й вихованця, то все більшої поваги та признання набуває педагогіка співробітництва і співтворчості. Тобто, актуальною стає методика гуманістичного виховання. Протягом віків перевірено, що виховання підневільною працею і жорстким режимом, фізичними методами покарання не дає високих результатів.

 

Форми педагогічної дії в процесі виховання:

 

1) навчальний  процес;

2) позакласна  робота;

3) сімейне виховання;

4) виховна діяльність  дитячих та молодіжних організацій;

5) виховна діяльність  закладів культури, мистецтва та  заходів масової

інформації.

Виховні заходи можуть бути зорієнтовані на окремого учня в рамках

системи «вихователь —  вихованець», або на групу учнів  в системі

«вихователь — вихованці». Всі форми педагогічної дії на вихованців

складають системи паралельного безперервного виховання, які надають їм

характеру цілеспрямованих  і свідомо реалізуючих процесів.

 

Серед усіх форм педагогічної дії на вихованців школі і сім’ї  належить

особливо важлива роль:

а) серед усіх закладів школа  і сім’я повинні визначити  та забезпечити

реалізацію основних завдань виховання в ході ретельно виваженого,

довготривалого процесу;

б) узгоджувати цей процес з різними позашкільними та іншими виховними

закладами освіти та культури.

 

Звідси виходить, що виховання  можна визначати:

1) у широкому розумінні — це вся сума впливів на психіку дитини,

спрямованих на підготовку її до активної участі в суспільно-економічному

та громадсько-культурному  житті суспільства;

2) у вузькому розумінні  — це планомірний вплив батьків  і школи на

вихованців, сприяння розвиткові у них виявленого обдарування чи надбання

якихось задатків відповідно до мети виховання.

 

Зміст виховання — це система знань, переконань, навичок, якостей та рис

особистості, стійких звичок поведінки, якими повинні оволодіти  учні

згідно з  цілями та завданнями.

 

Умовно процес виховання поділяють на:

1) розумове виховання;

2) фізичне виховання;

3) трудове виховання;

4) моральне виховання;

5) естетичне  виховання;

6) екологічне  виховання.

 

Це всі складові цілісного педагогічного процесу, які більшою чи меншою

мірою постійно присутні.

Добре організоване виховання повинне підготувати  дитину до трьох

головних ролей  в житті: громадянина, працівника, сім’янина.

 

Як організувати таке виховання?

 

У сучасній педагогічній науці можна виділити наступні напрямки

в ідеології  виховання:

1. Реалізм навчально-виховних  цілей: засоби досягнення їх  — засвоєння

вихованцями базових  основ культури: це культура життєвого

самовизначення, економічна культура праці, політична, демократична,

правова, моральна, екологічна, художня і фізична, культура сімейних

відносин.

2. Сумісна діяльність  дітей і дорослих.

3. Самовизначення: формування цілісної особистості,  яка сама визначає

свій життєвий шлях.

4. Особистісна  спрямованість виховання.

5. Добровільність: дитину не можна примусити «виховуватися», вихователі

повинні опиратися  на «добру» волю вихованців, їхні інтереси та потреби.

6. Колективна  спрямованість.

 

Реалізація  вищеназваних напрямків здійснюється за принципами та методами

навчання і  виховання, які є загальними для цілісного навчально-виховного

процесу.

Таким чином, виховання  підпорядковане законам природи  і суспільства:

1. Закон єдності, цілісності, безперервності виховання. Йдеться про

врівноважений розвиток емоційної, розумової, вольової та фізичної сторін

вихованців. Виховання повинно розкривати в дитині позитивне, з наступним

подоланням  негативного в своїй природі. Тобто головним завданням

виховання є  «підведення» особистості до свідомої відмови від насильства

і від ствердження  за рахунок інших.

2. Закон «золотої середини». Це означає — не ламай волі дитини, інакше

вона стане  рабом. Бунтуючим чи покірним, —  але рабом. Ідеал: не

упокорення  нашій волі, а розуміння необхідності.

3. Закон «золотого співпадання» — це невимушене управління розвитком

дітей в благотворній сумісній діяльності всіх учасників

навчально-виховного  процесу.

4. Закон оптимального «загартовування» — це виховання труднощами, через

труднощі, завдяки  труднощам. Але цей закон теж  підпорядковується

категоричному імперативу педагогіки — закону «золотої середини».

5. Закон «належної мотивації». Без належної мотивації не можна досягти

успіхів у вихованні. Шкідливо примушувати вихованців засвоїти

інформацію, значення якої вони не розуміють ні розумом, ні почуттями.

6. Закон індивідуального підходу до вихованця, з урахуванням його

вікових та індивідуально-психологічних  особливостей.

У практичній діяльності найскладнішими є проблеми поєднання  загальних

напрямків, ідей, цілей, завдань виховання з реальними  інтересами

вихованців, колективу, сім’ї; наукового аналізу теоретичних основ із

застосуванням конкретних методик, заходів виховання  в конкретних умовах.

 

Вчитель і учень. Відносини вчителя та учня завжди в історії світової

культури визнавались  як найглибинніші у процесі передавання  та засвоєння

досвіду культурно-історичного творення, досвіду осягання часу

індивідуальної  та соціальної історії, досвіду бути людиною.

Вчитель пробуджує  особистість у своєму учневі, його власна людяність,

стаючи співтворцем  її духу, торкається найбільш інтимних сторін

самопроявів дитини. Вчитель направляє свою творчу силу до найвищого

світосприйняття особистості, до смислостворюючого  витоку її життя. Вплив

— той психологічний  механізм, через який вчитель взаємодіє  зі своїм

учнем. Вплив  не передбачає ніякого насильства над  індивідуальністю

людини, він  є благородним і за формою, і  за змістом. Вплив здійснюється

як взаєморозкриття  суб’єктивних світів учителя та учня, в якому обидва

щирі і обидва суб’єктивно цінні, проте спрямовує  цей процес вчитель.

Реалізується  вплив у зустрічі двох моделей розуміння світу, тлумачення

смисловідносин  — моделі, властивої учневі, та моделі, яку вчитель обрав

для даної взаємодії.

Педагогічна взаємодія  вчителя та учня завжди є тривалою в часі, оскільки

є довгим шлях пізнання особистістю, що формується, своєї індивідульності

та засвоєння  засобів виявлення себе у світі. Також не є одномоментним

процес формування та закріплення властивостей суб’єктивного  світу учня,

що потребує постійної та кропіткої роботи вчителя. Здійснюваний учителем вплив, дуже тонкий за способом здійснення та велично глибокий за

змістом, отримує характер діяння, яке поєднує в кожному  своєму моменті

елементи минулого, теперішнього та майбутнього життя учня.