Тлумачення поняття свідомості і самосвідомості у провідних психолошічних теоріях

ПОНЯТТЯ “Я-КОНЦЕПЦІЇ” ОСОБИСТОСТІ У ВІТЧИЗНЯНІЙ І ЗАРУБІЖНІЙ ПСИХОЛОГІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ   

 Зміст “Я-концєпції” наділений програмою та механізмами самоздійснення особистості з компонентами самооцінки й вибору нею цілей, завдань, загальної спрямованості її самореалізаційних дій. 
   Ключові слова: свідомість, самосвідомість, Я, Я-концепція, “Образ Я”, самооцінка, самореалізація. 
   Постановка проблеми. Теоретико-методологічний аналіз природи феномену “Я-концепції” як наукової категорії засвідчує, що вона є міждисциплінарним об'єктом психолого-педагогічних, суспільних, медико-біологічних та багатьох інших наук. Складність та багатогранність Я-концепції обумовлюється її сутністю, змістом, структурою та методами вивчення. У вітчизняній та зарубіжній психологічній літературі існує різноманітність концепцій щодо вивчення проблеми Я, а саме: інтроспективні (характеризують розмежування “Я” та самосвідомості), психоаналітичні (зорієнтовані на з'ясування неусвідомленої мотивації), персонологічні, трансперсональні та онтологічні (зазначають роботу з особистісними переживаннями, почуттями та стосунками), поведінкові та когнітивні (розкривають раціоналістичний зміст психічної діяльності), інтеракціоністичні, функціональні та гуманістичні (вказують на те, що Я-концепція особистості виникає в процесі соціальної взаємодії як обов'язковий і завжди унікальний результат психічного розвитку, як відносно стійке та самостійне набуття, що накладає відбиток на всі життєві прояви людини з самого дитинства і до глибокої старості). 
   Аналіз останніх досліджень і публікацій зданої проблематики. Аналіз літературних джерел дозволяє виділити дві базові позиції у дослідженні проблеми образу “Я”: 
   1) Взаємозв'язок теорій особистості з самосвідомістю (Л.І. Божович, Т.В. Єрмолова, І.С. Кон [8], В.В. Столін [15], І.І. Чеснокова [11], В.А. Ядов [11] таін.). 
   2) Я-концепція як результат розвитку самосвідомості в онтогенезі, а саме обґрунтування складових, модальностей Я від емпіричного, феноменологічного до змістовно-логічного аналізу, яким займались наступні науковці - М. Розенберг [11], К. Роджерс, Р. Берне [1], Ч. Кулі [11], Дж. Мід [11], Е. Еріксон [11], В.А. Петровський, Л.Є. Орбан-Лембрик, Т.С. Яценко [19], З.С. Карпенко [6], В. Джеме [11], Л.Г. Терлецька, В.І. Юрченко [18], Т. Шибутані [17] та інші. 
   В Українській психології дослідження самосвідомості особистості та її структурних утворень пов'язані з іменами таких провідних науковців як М.Й. Боришевський, Т.М. Титаренко, П.Р. Чамата, В.О. Васютинський, С.В. Васьківська, Т.В. Дмитрова, Т.М. Яблонська, І.Д. Бех, В.А. Роменець, О.В. Шевченко та інші. Зокрема, П.Р. Чамата, який започаткував українську психологічну школу з проблем самосвідомості, досліджував образ “Я” в контексті розвитку самосвідомості дитини. І.Д. Бех обґрунтовував ідею про роль середньої та вищої школи у формуванні позитивної Я-концепції молодого покоління; З.С. Карпенко досліджувала апріорне або ноуменальне Я [6]; В.А. Роменець, В.І. Юрченко обґрунтовували Я-вчинок [13; 19] тощо. 
   Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячена стаття. На основі теоретико-методологічних вчень обґрунтовується вагоме значення Я-концепції у житті людини, а саме пошук, розвиток та творення нею внутрішніх особистісних резервів, котрі б сприяли становленню повноцінно функціональній особистості. 
   Формулювання цілей статті (постановка завдання). Коротко констатувати досвід вітчизняних та зарубіжних досліджень про те, що Я-концепція виникає у людини в процесі соціальної взаємодії як неминучий і завжди унікальний результат психічного розвитку, як відносно стійке і водночас піддатливе до внутрішніх змін психічне утворення. 
   Виклад основного матеріалу з повним обґрунтуванням отриманих результатів. У психологічній літературі “Я” вивчається як неповторність особистості, як результат виокремлення людиною себе з навколишнього середовища, як “потенційний регулятор” психічної діяльності особистості, як певний “морально-світоглядний стрижень особи” тощо [11]. Але як би не визначала наука поняття “Я”, воно завжди має подвійне значення, ще І. Кант зазначав, що самосвідомість самого себе має в собі подвійне “Я”: 1) “Я” як суб'єкт мислення, рефлексивне Я, виконує роль активного, діючого, екзистенціального Я та 2) “Я” як об'єкт сприйняття і внутрішнього почуття, саме воно є феноменальним, категоріальним Я або ж образом “Я”, Я-концепцією [5]. Це поєднання у визначенні самосвідомості подвійності “Я” - як об'єкта і як суб'єкта - розглядається багатьма дослідниками як найважливіша феноменологічна ознака самосвідомості. Така модель лежить в основі теорії В. Джемса [11], Ч. Кулі, Дж. Міда, М. Розенберга [11], які розглядали Я-концепцію як сукупність всіх уявлень індивіда про самого себе на основі самооцінки, тобто визначали Я-концепцію як результат самосвідомості. Отож залежно від специфіки теоретико-методологічних позицій психологи по-різному визначають свої завдання у дослідженні проблеми “Я”. Відповідно у тих психологічних концепціях, де акцент робиться на теорії особистості, “Я”, зазвичай, визначається як певна структурна єдність, цілісність, і найбільшу увагу дослідники приділяють її регулятивній функції. В контексті теорії свідомості акцентуються когнітивні особливості процесів самосвідомості, адекватність самооцінок тощо. Зокрема, І.С. Кон визначає образ “Я” як соціальну настанову, ставлення особистості до себе, котра налічує три компоненти: пізнавальний, емоційний та поведінковий (зазначені компоненти є основою для розгляду структури Я-концепції у багатьох дослідників) [8]. На думку В.Б. Ольшанського, “Я-концепція -організована когнітивна структура, вибудована з власних переживань Я”. 
   Образ “Я” або ж Я-концепція багатьма вітчизняними та закордонними фахівцями з психології розглядається як різновид системи настанов, зокрема, особистісних стосовно самої себе (К. Роджерс, P. Берне, І.С. Кон, Г. Крайг, Ю.І. Матвеев, М. Розенберг, А.А. Начлаждян, Т. Шибутані та інших). Поняття “Я-концепція” зародилось в 1950 роках в феноменологічній (гуманістичній) психології (К. Роджерс, Р. Берне, А. Маслоу, Г. Олпорт та інші) результати дослідження проведені науковцями мають значиму цінність для нашої роботи, тому що на відміну від біхевіористів і фройдистів, вони розглядали цілісність людського “Я” та її особистісне самовизначення в мікросоціумі. При цьому значно вплинув на становлення даного поняття символічний інтеракціонізм (Ч. Кулі, Дж. Мід) та розуміння ідентичності Е. Еріксона. 
   А. Маслоу висунув ідею про самоактуалізацію особистості, зміст якої полягає в тому, що людина намагається самозреалізуватися в суспільстві. Дослідник аналізує зв'язок самоактуалізації з іншими особистісними характеристиками: “...самоактуалізовані люди підкоряються внутрішнім, не соціальним детермінантам - законам власної внутрішньої природи, потенційним можливостям, талантам, потребі пізнання самого себе та прагненням стати цілісними, гармонійними особистостями, краще пізнати, ким вони є, чого бажають та в чому сенс життя” [1; 2; 11; 15; 18]. 
   Аналіз досліджень К. Роджерса є опорою в процесі розвитку Я-концепції особистості, адже він зазначає: “Індивіди наділені потужними внутрішніми ресурсами для самопізнання і вимірювання своїх “Я-концепцій”, базових установок та саморегулювання поведінки. Ці ресурси можуть бути задіяні, якщо буде створено певний клімат, який буде забезпечений фасилітуючою психологічною настановою”. Відтак ним була сформульована центральна гіпотеза особистістно зорієнтованого підходу. 
   Найбільш значимі для нашої роботи є результати дослідження проведенні Р. Бернсом щодо змісту та структурних компонентів Я-концепції особистості. Науковець розглядає феномен “Я” як “Я-концепцію” - сукупність усіх уявлень (настанов) індивіда про себе, узгоджених з його оцінкою, тобто як складна структурована картина, що існує в свідомості індивіда самостійною фігурою, котра синтезує як власне “Я”, так і безліч взаємовідносин, а також позитивні і негативні цінності та відносини “Я” в минулому, теперішньому і майбутньому. Ця система охоплює оцінні уявлення, котрі виникають у результаті реакції особи на саму себе, уявлення про те як вона сприймається іншими та уявлення про те, як їй поводитися й надалі. 
   Таким чином, при аналізі вище розглянутих концепцій щодо самосвідомості особистості спостерігається деяка схожість, хоча проглядається суттєва відмінність, а саме К. Роджерс оперує поняттям “Я-концепція” в більш широкому трактуванні, яке включає “Я” людини, Г Олпорт розглядає “Я-образ”, що входить в структуру “Я”, Р. Берне, - “Я-образ” є одним із компонентів Я-концепції індивіда. Узагальнюючи дослідження гуманістичного напрямку, на який ми орієнтуємось у нашій роботі, Я-концепцію потрібно розглядати як детермінанту поведінки особистості в трьох іпостасях: 1) як особа бачить себе; 2) як вона розуміє ситуацію, в якій перебуває; 3) взаємодія цих аспектів, а саме зміна поведінки людини залежить від її уявлень про себе. В науковій літературі висвітлюються наступні принципи розуміння глобальної самооцінки (загальної самоповаги): конгломерат парціальних самооцінок, пов'язаних з різноманітними формами Я-концепції; самоставлення як інтегральна самооцінка, як ієрархічна структура, як переживання різного змісту (самовпевненість, самосприйняття, аутосимпатія). 
   Розглядаючи самосвідомість особистості як складне утворення, структура якого складається з неподільно пов'язаних одиниць: самооцінки, рівня домагань, соціально-психологічних очікувань та образу “Я”, М.Й. Боришевський визначає останню складову як інтегральну форму самосвідомості людини. На думку вченого, становлення образу “Я” особи відбувається в процесі апробації нею вище вказаних одиниць впродовж певного часу та потребує набуття індивідом життєвого досвіду й відповідного рівня розвитку когнітивних та емоційних структур особистості, а в подальшому і власного образу “Я” [3]. Аналізуючи структуру особистості, автор зазначає, що образ “Я” є тим своєрідним каркасом, який сприяє становленню різноманітних якостей людини (внутрішньої супідрядності, відносно інтегрованої спрямованості тощо) та є кермом особистості для вибору нею певної лінії поведінки, виступаючи загалом глобальним механізмом її саморегуляції, що сприяє зародженню почуття ідентичності, самототожності. Саме це дозволяє людині усвідомлювати необхідні межі між “Я” і “не-Я” (сфера саморегуляції, тобто особистісна відповідальність, почуття обов'язку, соціальної причетності, розуміння власних бажань та інтересів оточуючих) [3]. 
   Розуміння феномена “Я” О. М. Кочубейник у крос-культурних дослідженнях представлено процесом трансформації уявлень про “Я-концепцію”, який здійснюється у п'ять етапів. Перший пов'язаний із введенням проблематики екзистенційного та рефлексивного Я, де відбувається зіставлення окремих аспектів “Я”, зокрема самоповаги та самооцінки з комплексною поведінкою індивіда. На другому відбувається становлення уявлень про “Я” як про складну структуру, задіяння термінів “Я-образ”, “Я-схема”, “Я-концепція”. Аналізуються уявлення по “Я” як неконструктивне, недиференційоване утворення, стабільне у часі, стале за змістом, - до тлумачення “Я-концепції” як мультивимірної динамічної структури, що систематично залучається до всіх аспектів життєдіяльності особистості, впливає на перебіг психічних процесів (інтраперсональних та інтерперсональних), забезпечує активну адаптацію до соціального середовища. На наступних етапах актуалізуються пошуки пан-культурної моделі “Я-концепції” за допомогою конвергентної, а пізніше дивергентної стратегії [9]. 
   Отже, вивчення феноменів, які можна віднести до сфери “Я”, має досить складну і неоднозначну історію. Так, Ф.Г. Михайлів зазначає, що аналіз теоретичних концепцій вітчизняних і зарубіжних науковців переконує нас в тому, що образ Я - багатоканальна підсистема як єдиний багаторівневий динамічний саморегулюючий комплекс, який взаємодіючи з навколишнім середовищем забезпечує адекватне відображення і регулювання, де кожен елемент виконує специфічну функцію. Узагальнюючи проблему дослідження Я-концепції в науково-психологічній літературі можна виділити певні труднощі у її вивчені: 1) багатогранність складових Я-концепції як об'єкта формування; 2) відсутність єдиної термінології понять, які констатують розвиток Я-концепції особистості; 3) недостатньо наукових обгрунтувань, котрі б надавали достовірні результати про зворотну дію компонентів самосвідомості на поведінку тощо. 
   Аналізуючи останню, слід зазначити, що думки науковців не завжди співпадають, як відомо, самосвідомість є складне психічне утворення, котре налічує низку структурних одиниць. Зазвичай виокремлюють два основних компоненти - знання себе і ставлення до себе та їх поєднання. Російський психолог Д.І. Фельдштейн у розвитку самосвідомості включає діяльнісний компонент, актуалізуючи практичну активність та співпрацю з іншими людьми розвивається самосвідомість особистості. І.І. Чеснокова пропонує розглядати самосвідомість як єдність трьох компонентів: самоусвідомлення, емоційно-ціннісне ставлення до себе і саморегулювання поведінки. Зокрема, нею використовується критерій співставлення знання про себе щодо поділу самосвідомості на два рівні. Перший - сприяє трансформації якостей іншої людини у власні за допомогою самосприйняття та самоспостереження, другий -забезпечує процес аутокомунікації, що породжує механізми самоаналізу і самоусвідомлення, які формують життєві цілі, загальнолюдські норми, моральні імперативи тощо [11]. П.Р. Чамата відмічає, що самосвідомість - це усвідомлення людиною себе у взаємовідносинах з навколишнім середовищем та іншими людьми, виділяючи такі структурні компоненти: афективний, когнітивний та дієвий. Л.Д. Олійник вказував на шестикомпонентну структуру: самопочуття, самопізнання, самооцінку, самокритичність, самоконтроль і саморегуляцію. В.В. Столін за основу рівневої будови самосвідомості вбачав активність особистості, пояснюючи, що людина одночасно є біологічним (організмом), соціальним індивідом та особистістю. Структура самосвідомості за А.А. Налчаждяном описана таким чином, що центром особистості є “Я”, як організуюча, інтегруюча та регулююча інстанція психіки, основний результат онтогенетичного психічного розвитку особи. “Я” виконує свої функції на несвідомо-свідомому етапі, причому його структура зазвичай не досягає усвідомленості. “Я” володіє самосвідомістю або “Я-концепцією” (сукупністю уявлень, знань про себе), яка утворюється з взаємопов'язаних підструктурних одиниць чи образів “Я” (“актуальне Я”, “реальне Я”, “ідеальне Я”, “динамічне Я”, “фантастичне Я”, “майбутнє Я”, “ідеалізоване Я”, “уявлюване Я”, “фальшиве Я” тощо) [7]. 
   Аналіз досліджень з даної проблеми вказує на те, що суть самосвідомості розкривається через самоусвідомлення, яке є однією з психологічних умов розвитку позитивної Я-концепції [1; 2; 4; 6; 11; 16; 17; 18; 19], забезпечуючи внутрішню цілісність, гармонійність в різних життєвих ситуаціях. Як показують наукові дослідження - уявлення людини про себе завжди повинні бути узгодженні (не перечити один одному), інакше виникне фрагментація особистості, а відтак змішування соціальних ролей. Зокрема, Я-концепція може виконувати функцію самопідтримки (“пряника”), так і функцію самобичування (“кнута”). В першому випадку, коли поведінка людини узгоджується з її Я-образом це запорука впевненості, а коли Я-концепція має звинувачувальні тенденції, тоді це ознака невпевненості.Таким чином, образ “Я” здебільшого розглядається дослідниками як когнітивний компонент самосвідомості. Для розуміння його сутності виділяють наступні феноменологічні характеристики: 1) рівнева будова образу “Я” (І.С. Кон) - це система установок когнітивних, емоційних та поведінкових, які є взаємопов'язані, але не зводяться один до одного і не виводяться один з одного; 2) транзитивність (перенесення знань з одного компонента на інший) і прагнення до внутрішньої узгодженості з власним Я; 3) всі люди потребують позитивного образу “Я”, оскільки негативне ставлення завжди сприймається суб'єктом болюче. Так, М. Розенберг в образі “Я” виокремив декілька автономних формальних вимірів, що дозволяють в емпіричному дослідженні запровадити порівняльну характеристику ступеня розвитку самосвідомості на особистісному рівні: 1) когнітивна складність та диференційованість, що визначається кількістю та характером власних якостей, котрі особа усвідомлює (чим вища складність, тим більш високорозвиненою вважається самосвідомість); 2) ступінь виразності, “випуклості” образу  “Я”, його суб'єктивної значущості для індивіда (прояв інтернальних чи екстернальних якостей у поведінці та вчинках особистості); 3) внутрішня цілісність, послідовність образу “Я” (самосвідомості завжди притаманна певна суперечність, що спричинена досвідом різних життєвих ситуацій, відсутністю збігу між “Я-реальним” та “Я-ідеальним”); 4) стійкість образу “Я” у часі (окремі оцінки можуть бути досить стабільними, незмінними чи навпаки, ситуативними, нестійкими, що позначаються на поведінці та взаємодії з оточуючими). 
   Провідні вітчизняні психологи вважають, що визначальними факторами розвитку самосвідомості є власна практична діяльність людини та її взаємодія з іншими людьми, за допомогою чого вона засвоює накопичений людством досвідом. У цьому контексті безпосередній вплив на розвиток самосвідомості має професійна соціалізація та діяльність особистості (зокрема навчальна) визначні науковці цих підходів К.О. Абульханова-Славська, О.М. Іванова, Є.О. Климов, С.Д. Максименко, Н.М. Трунова, В.В. Москаленко, В.В. Рибалка, Т.М. Титаренко та інші. Так, Н.М. Трунова вважає, що у структурі та способах організації учбової діяльності є та низка умов, які мають безпосередній вплив на формування механізмів самосвідомості. В результаті засвоєння дії контролю і оцінки відбувається усвідомлення себе як суб'єкта діяльності та задіюються механізми рефлексії. Ці положення підтримали переконливі експериментальні підтвердження в дослідженнях А. В. Захарової, Т. Ю. Андрущенко щодо залежності розвитку дивергентного мислення з більш диференційованою, адекватною й обґрунтованою самосвідомістю у процесі виконання конкретних видів діяльності. 
   На наш погляд, можна констатувати досвід багатьох досліджень про те, що Я-концепція виникає у людини в процесі соціальної взаємодії як неминучий і завжди унікальний результат психічного розвитку, як відносно стійке і водночас піддатливе до внутрішніх змін психічне утворення. Отож Я-концепція є активатором трьох функціонально-рольових аспектів: 
   1. Я-концепція як умова, що забезпечує внутрішню гармонію. Суперечливі уявлення, почуття чи ідеї людини призводять до дегармонізації особистості, до ситуації психологічного дискомфорту, котрий породжує суттєві фактори становлення внутрішнього балансу, а саме спонукають особистість до думок про себе. 
   2. Я-концепція як інтерпретація досвіду. Ця функція в поведінці індивіда визначає характер індивідуального аналізу власної активності та самобутності. 
   3. Я-концепція як сукупність очікувань в близькому та далекому майбутньому. Багато дослідників вважають цю функцію провідною, визначаючи Я-концепцію як систему установок, а також оцінок різноманітних сфер поведінки. 
   Висновки і перспективи подальших розвідок. Зміст “Я-концепції” наділений програмою та механізмами самоздійснення особистості з компонентами самооцінки й вибору нею цілей, завдань, загальної спрямованості своїх самореалізаційних дій. На відміну від ситуативних образів “Я”, “Я-концепція” створює в людини відчуття власної постійної визначеності, самототожності; на її основі індивід будує свою взаємодію з іншими людьми. Тому образи “Я” виступають як окремі види суб'єктивного знання про себе, або елементи цілісної Я. Самосвідомість особистості являє собою єдність усталеного (Я-концепція) і змінного (динамічні образи “Я”) (В.Ф. Сафін, В.В. Столін, 1.1. Чеснокова), причому образ “Я” постійно змінюється впродовж онтогенезу особистості (М.Й. Боришевський, Л.С. Виготський, В.В. Столін, П.Р. Чамата та ін.). Я-концепція - найвище утворення самосвідомості, яка втілює інтегровані смислові конструкти, що тісно пов'язують між собою стратегію життя (пасивну чи активну), саморозвиток, самоадаптацію; як система уявлень про самого себе та особистісне ядро, Я-концепція максимально індивідуалізована, забезпечуючи стрижневу характеристику в структурі особистості; як складна структурно-динамічна система, котра містить наступні взаємопов'язані компоненти: когнітивний - образ “Я” (характеризує зміст уявлень про себе); емоційно-ціннісний (відображає ставлення до себе, діяльності, інших людей і проявляється в системі самооцінок); поведінковий (актуалізує прояв цих двох складових у поведінці особистості). Причини формування багатозначності у визначенні змісту Я-концепції та її компонентів слід виділити такі: вікові характеристики Я-концепції; прийняття людиною різноманітних соціально-психологічних ролей; багатогранність потреб і діяльностей індивіда; соціально-психологічні особливості сприймання людиною себе і найближчого довкілля; широкомасштабний спектр методологічних основ при конструюванні даного терміну тощо.