Техніка конструктивної критики і цивілізованої конфронтації

    1.     Другою стороною проблеми формування малої групи є проблема групової згуртованості. Групова згуртованість – це процес формування особливого типу зв’язків в групі, що дозволяють зовнішньо задану структуру перетворити в психологічну спільноту, в системний психологічний організм, який живе за своїми законами.

Історія питання. Проблема групової згуртованості має солідну традицію вивчення. Існують різні підходи до аналізу цієї проблеми. В руслі соціометричного дослідження малих груп згуртованість пов’язується з таким рівнем розвитку міжособистісних відносин, який характеризується високим відсотком виборів на основі взаємних симпатій. Соціометрія запропонувала спеціальний “індекс групової згуртованості”, який вираховується як відношення загального числа взаємних позитивних виборів до числа можливих виборів.

Інший підхід до визначення згуртованості запропоновано в рамках когнітивістської концепції Л. Фестінгера, який визначає згуртованість як результат всіх сил, що діють на членів групи з метою утримати їх в ній. “Сили” інтерпретуються як привабливість групи для індивіда, або як задоволення членством у ній. Розвиваючи та-кий підхід до розуміння суті згуртованості, Д. Картрайт розробив теоретичну модель згуртованості. Згідно з цією моделлю, існує чотири основних детермінанти згуртованості:

– якою мірою учасники розглядають  дану групу як можливість задоволення  своїх потреб і цілей;

– якою мірою сама група (її цілі, перспективи, становище в  організації, престижність членства в  ній та ін.) має властивості, що спонукають людей приймати участь у її діяльності;

– як кожен окремий член групи оцінює наслідки свого членства в даній групі (позитивно, негативно і якою мірою);

– як люди оцінюють своє членство в даній групі порівняно з  досвідом участі в діяльності інших  груп.

У підході до розуміння  групової згуртованості Л. Фестінгера відчувається вплив К. Левіна, особливо у інтерпретації “сил”, які реалізують згуртованість. Проте когнітивістський підхід відрізняється від позиції  К. Левіна за своєю сутністю. Для К. Левіна всякий динамічний процес в людській спільноті – це перш за все виявлення життєдіяльності групи як цілого групового явища. Для Л. Фестінгера згуртованість – явище скоріше індивідуально-психологічної (мотивації, суб’єктивного порівняння), ніж соціальнопсихологічної природи.

В соціальній психології існує  також програма дослідження згуртованості, що пов’язана з роботами Т. Ньюкома, який ввів поняття “згода”, за допомогою якого розглядав згуртованість. Порівняно з підходами Дж. Морено, Л. Фестінгера він висунув нову ідею про необхідність виникнення схожих орієнтацій членів групи по відношенню до якихось значимих для них цінностей.

Існує також цілий ряд  експериментальних робіт з виявлення групової згуртованості або, як часто їх визначають, з виявлення групової єдності. З цих робіт можна назвати дослідження А. Бейвеласа, в яких особливе значення надається характеру гру-583

В роботах Стайнера звертається увага на характер поставлених задач в групі. Для прогнозування групової взаємодії Стайнер розробив класифікацію задач, однією з яких є співробітництво членів групи в чистому вигляді, яке відбувається за умови, що всі члени групи рівною мірою поділяють загальний успіх і загальну поразку, що всі члени групи в інтересах кожного досягають загальної цілі.

Теорія діяльнісного опосередкування  міжособистісних стосунків в  групі

Підходи до дослідження згуртованості  у вітчизняній соціальній психології спираються на ідею про те, що головним інтегратором групи є сумісна  діяльність її членів. Процес формування групи та її подальшого розвитку представлено як процес все більшої згуртова-ності  на основі включення індивідів в  процес сумісної діяльності.

Трактування “згуртованість” групи відрізняється від трактування “сумісність” людей в групі. Хоча ці феномени тісно пов’язані, але кожен з них означає різний аспект характеристики групи. Сумісність членів групи означає, що даний склад групи може забезпечити виконання групою її функцій. Згуртованість групи означає те, що даний склад групи не просто може взаємодіяти, а що він інтегрований найкращим чином, що в ньому досягнуто особливий ступінь розвитку відносин, а саме, такий ступінь, у відповідності з яким всі члени групи якнайбільше поділяють цілі групової діяльності і ті цінності, які пов’язані з цією діяльністю. Підхід до вивчення згуртованості з цих позицій у вітчизняній соціальній психології розроблено А.В. Петровським в рамках “стратометричної концепції групової діяльності”, яка пізніше була названа “теорією діяльнісного опосередкування міжособистісних стосунків в групі” .Основна ідея полягає в тім, що структуру групи можна представити як таку, що складається з декількох шарів – про що вже йшлося в попередньому розділі. Зовнішній рівень групової структури (зовнішня страта) – це емоційні міжособистісні відносини. Це ті відносини, що традиційно вимірюються соціомет-584

 Емоційні відносини  мають одну особливу здатність:  відособлюючись, вони починають існувати своїм власним життям, суттєво впливаючи на ділові відносини і навіть на продуктивність групи. Без емоційної привабливості членів групи, поза їх сумісництва, важко створити згуртовану групу. Друга страта являє собою більш глибоке утворення, яке характеризується тим, що відносини тут опосередковані сумісною діяльністю, відображенням чого є збіг для членів групи орієнтацій на основі цінності, яка стосується сумісної діяльності. Цей шар (страта) означається терміном “ціннісно-орієнтаційна єдність” (ЦОЄ). Третій шар групової структури – є ще більш глибоким шаром і передбачає ще більше включення індивіда у сумісну групову діяльність. На цьому рівні відносин члени групи розділяють загальні цілі групової діяльності. Мотиви вибору на цьому рівні пов’язані теж з прийняттям загальних цінностей, але таких, які мають загальне відношення до праці, до оточення, до світу. Цей третій шар відносин було названо “ядром” групової структури. Ця структура має безпосереднє відношення до розуміння згуртованості групи, вона являє собою певний процес розвитку внутрішньогрупових зв’язків.

Три шари групової структури  можуть бути розглянутими як три рівні  розвитку згуртованості групи. На першому рівні згуртованість виражається розвитком емоційних контактів. На другому рівні відбувається подальша згуртованість групи, що виражається у співпаданні основної системи цінностей, які пов’язані з процесом сумісної діяльності. На третьому рівні інтеграція групи виявляється в тому, що всі члени групи починають поділяти загальні цілі групової діяльності. Суттєвим моментом в цьому процесі є та обставина, що розвиток згуртованості здійснюється не за рахунок комунікативної практики, а на основі сумісної діяльності. За такої інтерпретації згуртованості в її аналізі потрібно встановити не тільки єдність ціннісних орієнтацій, але й цілей групової діяльності як вираження згуртованості.

Проблема згуртованості  малої групи розглядається у вітчизняній літературі також і іншими дослідниками. Один із варіантів розвитку згуртованості пропонується авторами підручника з соціальної праці А.А. Дикарьової та М.І. Мірської.

Мала група, яка розглядається  як вищий рівень розвитку групи, що характеризується високою згуртованістю, єдністю ціннісно-нормативної орієнтації, глибокою ідентифікацією і відповідальністю за результати сумісної групової діяльності виначається поняттям “колектив”. Як уже відзначалось, побудова концептуальної моделі колективу – це заслуга наших вітчизняних науковців. Ще в 20-ті рр. ХХ ст., коли вітчизняні вчені почали вивчати соціальні відносини на підприємстві, колектив став предметом дослідження. Так, розглядаючи адміністративні проблеми управління, Н.А. Вітке приділяє особливу увагу не тільки координації сумісних дій людей, але й “соціально-психологічному стану колективу”. З соціально-психологічних позицій здійснювали дослідження колективу В.М. Бехтерєв, В.А. Артемов та ін. Значний внесок в розуміння соціальної сутності колективу і психологічних механізмів його функціонування було зроблено А.С. Макаренко. Плідною виявилась його ідея виділити рівні колективу – від малої контактної групи до суспільства в цілому.

Сучасна психологічна наука  збагачує теорію колективу розумінням механізмів соціально-психологічних  відносин, симпатій і домагань особистості, очікувань і ціннісних орієнтацій малої групи, організуючою основою  яких виступає принцип діяльнісного опосередкування. Це дало змогу виділити колектив не за формальними ознаками (інтенсивність спілкування,

розмір групи, її структура), а за змістовними критеріями як таку групу людей, в якій міжособистісні стосунки опосередковані суспільно  цінним і особистісно значимим змістом  сумісної діяльності. Слід сказати, що в колективі формується певний тип  міжособистісних відносин, для яких є характерним: висока згуртованість, колективістське самовизначення –  на противагу конформності, нонконформності, які виявляються у групах низького рівня розвитку. Колективістська  ідентифікація, висока референтність  членів колективу у відношенні один до одного; об’єктивність у покладанні і прийнятті відповідальності за ре-зультати сумісної діяльності.

В колективі виявляється  ряд соціально-психологічних закономірностей, які якісно відрізняються від  закономірностей в групах низького рівня розвитку. Так, зі збільшенням  колективу не зменшується внесок, що робиться його членами; не знижується рівень діючої групової емоційної ідентифікації; не послаблюється мотивація сумісної діяльності; відсутні гострі суперечності між груповими та індивідуальними  інтересами; є позитивний зв’язок  між ефективністю сумісної діяльності і сприятливим психологічним  кліматом; складаються найкращі можливості для процесів інтеграції і персоналізації.

Цікавим є факт: у випадкових спільнотах імовірність надання  допомоги постраждалому зменшується  зі збільшенням кількості очевидців, але в колективі цей ефект  відсутній.

Мала група, що складається  з унікальних особистостей, є системою, унікальним явищем. Тому, хоча і виявлені деякі загальні для малих груп проблеми і характеристики, значення їх параметрів в кожній конкретній групі є унікальним. На результати сумісної діяльності може впливати така велика кількість різноманітних  особистісних факторів (мотиви, потреби, особ-ливості темпераменту і характеру, психологічний стан, очікування, моральні якості, ставлення один до одного, до власне сумісної діяльності, до лідера та ін.), що можна говорити тільки про  можливе підвищення ступеня імовірності  прогнозу результатів сумісної діяльності у випадку, якщо застосовується науковий підхід до дослідження.