Специфічні особливості виховання особистості в колективі

     Спадкоємність поколінь, збереження колективних традицій. Шкільний колектив щороку оновлюється, тому є можливість передавати від покоління до покоління всі надбання, традиції школи. Особливу увагу слід приділити збереженню та примноженню шкільних традицій як неписаних законів, що роблять життя колективу змістовним, цілеспрямованим.

 

4. Виховний вплив колективу на особистість

 

     Виховний  вплив колективу здійснюється в багатьох напрямах. Передусім він реалізується у колективній діяльності учнів. У спільній діяльності видно успіхи та невдачі кожного вихованця, їх причини. Згуртований колектив одразу ж вживає необхідних заходів: схвалює або засуджує діяльність учня. Успіхи кращих стають прикладом для наслідування.

     У процесі різних видів діяльності в дитячому колективі встановлюються міжособистісні зв'язки і взаємини.

     Науковими дослідженнями відкрито три найпоширеніші  варіанти розвитку взаємин між особистістю і колективом:

     1) особистість підкоряється колективу (конформізм);

     2) особистість і колектив знаходяться  в оптимальних взаєминах (гармонія);

     3) особистість підкоряє собі колектив (нонконформізм) [4, c. 36].

     У кожному з цих загальних варіантів виділяється безліч ліній взаємин, як наприклад: колектив відмовляється від особистості; особистість ігнорує колектив; співіснування за принципом невтручання та ін.

     У першому варіанті особистість може:

     а) підкорятися вимогам колективу  добровільно,

     б) поступатися перед колективом як зовнішньою силою, що має вищість,

     в) намагатися зберігати свою незалежність та індивідуальністю підкоряючись колективу лише зовні, формально.

     Якщо особистість схиляється перед колективом, сприймає його цінності, колектив «поглинає» її, підпорядковує нормам і традиціям свого життя. У другому варіанті поведінки, коли особистість і колектив знаходяться в оптимальних взаєминах, можливі такі шляхи розвитку подій:

       а) особистість зовні підкоряється  вимогам колективу, зберігаючи внутрішню незалежність;

     5) гармонізація особистості й колективу.

     У третьому варіанті взаємовідносин особисте ті і колективу, коли особистість підкоряє собі колектив, можливі два шляхи розвитку колективу:

     а) збагачення соціального досвіду;

     б) втрата раніше набутого соціального досвіду [11, c. 36].

     На  думку В. О. Сухомлинського, висока виховна ефективність взаємовідносин між особистістю і колективом досягається, якщо “це гуманні, людські взаємини між учнями, між вихователями і вихованцями, і на цій основі єдині поняття про добро і зло” [9, c. 113].

     Вагому  роль у вихованні особистості  в колективі відіграє громадська думка. Вона впливає на учня не лише під час зборів колективу або  через критику в стінній газеті, а й у щоденному його житті  та діяльності. У згуртованому колективі учні засуджують негідні вчинки товаришів, не чекаючи зборів.

     Важливим  засобом виховання особистості  в колективі є критика і самокритика. Критика допомагає позбутися недоліків у поведінці, запобігти можливим негативним вчинкам. Справедлива, доброзичлива критика спонукає порушника до роздумів і усвідомлення неправомірності своєї поведінки, до самокритичності.

     Правильно поставлене колективне виховання передбачає розумне поєднання самостійного розвитку особистості з урахуванням потреб колективу. «Природа дитини егоїстична, — писала Софія Русова, — і цей егоїзм необхідний для найкращого розвитку її індивідуальності. Виховання не мусить знищувати у малої дитини інстинкту егоїзму, без нього дитина не розвивається в справжню людину, а в якусь солодку сентиментальну істоту. Але разом з розвитком індивідуальності мусить складатися гуртова свідомість, громадське єднання, свідомість своїх відносин і своїх обов'язків до колективу» [4, c. 74].

     Виховний  вплив колективу на його членів посилюється  за розумного поєднання педагогічного керівництва зі створенням умов для вияву вихованцями самостійності, ініціативи, самодіяльності, якщо колектив дбає про утвердження відносин співпраці вчителя й учнів. У таких колективах ролі його учасників адекватні їх можливостям, контроль за їх діяльністю переростає у самоконтроль, а сам колектив терпляче ставиться до недоліків його членів. Важливо забезпечити своєчасне педагогічне втручання у формування стосунків між членами колективу, створення тимчасових об'єднань з переведенням до них вихованців, у яких не склалися нормальні стосунки в первинному колективі, змінюваність характеру і видів колективної діяльності, що дає змогу прилучати учнів до нових стосунків.

 

5. Специфічні особливості виховання особистості в колективі

     1. Вихованець мусить задовольняти природну потребу в емоційно комфортному спілкуванні з ровесниками. Якщо вона не реалізується, то спостерігаємо таке негативне явище, як підвищення особистісної агресії.

     2. Виховуючий вплив індивідуальності  в класному колективі.

     Міжособистісне  учнівське спілкування через  індивідуальність його учасників (що зумовлює нерівномірність їхнього розвитку) може збагачувати життєвий досвід кожного вихованця у процесі різнопланової взаємодії, сприяти пізнанню себе й інших, створювати додаткові сфери самореалізації.

     3. Мінімізація внутрішнього опосередкування міжособистісного впливу в класному колективі.

     Особливістю суб'єкт-суб'єктної взаємодії в колективі  ровесників є те, що виховні впливи здійснюються майже за повної відсутності внутрішнього опору, який блокує їх [5, c. 33]. У такій ситуації вихованець переважно позитивно налаштований щодо пропозиції, прикладу, вимоги свого товариша. І це в кінцевому підсумку може призвести до тих чи інших особистісних змін. Щодо впливу дорослого, то спостерігається певна протидія дітей, особливо у підлітковому віці, що пов'язано з прагненням їх до самостійності, до незалежності від дорослих.

     4. Реалізація функції емоційного захисту в класному колективі.

     У процесі розвитку особистості потреба контакту в системі «вихователь—вихованець» присутня постійно, але особливо яскраво вона проявляється в тих випадках, коли батьки з якихось причин частково чи повністю «заперечують» дитину, коли інших дітей у сім'ї немає. У таких випадках для формування позитивної самооцінки та позитивої «Я-концепції» в цілому вихованцям необхідна ситуація успіху у відносинах між ними, яка сприяє їхньому особистісному розвитку, у зв'язку чим у суб'єкта з'являється відчуття «Я значущий», що сприяє підвищенню рівня емоційної захищеності особистості.

     5. Наслідування як виховний механізм  у класному колективі.

     Взаємодіючи, члени класного колективу визначають один в одному значущі для себе якості, починають розуміти, що ці якості вони хотіли б перейняти шляхом наслідування.

     Практично процес наслідування розгортається тоді, коли вихованець помічає в особистості свого ровесника щось таке, чого йому не вистачає, чого він недоотримав у своєму індивідуальному розвитку.

6. Класний колектив як соціальне середовище самореалізації вихованця.

     У кожної підростаючої особистості раніше чи пізніше з'являється потреба в самореалізації. Проявляється вона в прагненні до самоутвердження, самовіддачі особистості. Самоутвердження може виражатися як у суспільно корисній поведінці, прагненні усім сподобатися, так і в протиставленні своїх ціннісних орієнтацій іншим тощо. Реалізація важливої для особистості потреби в самоутвердженні немислима без спілкування з іншими, з ровесниками, яке розширює можливості її задоволення. Поряд з потребою в самоутвердженні у членів дитячого колективу проявляється і прагнення до самовіддачі через залучення до значущої для них соціальної спільноти. У процесі його реалізації вихованці отримують задоволення від усвідомлення того, що зробили для когось щось добре [7, c. 36].

     Взаємне оцінювання вихованцями один одного у своєму колективі, освоєння через наслідування особистісних якостей, потреба в самоутвердженні та її задоволення, прагнення до самовіддачі та його реалізація — все це приводить до пізнання школярами своїх можливостей і можливостей інших людей, до вироблення особистої позиції, формування позитивної «Я-концепції» через розвиток ідентичності особистості. Тим самим забезпечується найбільш ефективна її саморегуляція. Під час розгортання цього процесу вихованці створюють один в одного відчуття захищеності, що безумовно впливає на формування «Я-концепції».

     Якщо  саморегуляція здійснюється у невеликій  групі, то її учасники не тільки успішно  реалізують свої можливості й задовольняють  потреби, зокрема у сфері спілкування, але й переносять спілкування у «вільні зони», в інші ситуації, вчаться самостійно ставити цілі міжособистісної взаємодії, обирати її засоби, корегувати її.

     Ефективність  міжособистісної взаємодії у  класному колективі у визначених шести напрямах впливу на особистісний розвиток вихованців значною мірою залежить від гнучкості та цілеспрямованості педагогічного управління її процесом, яке з одного боку, допомагало б вихованцям підготуватися до цієї взаємодії і свідомо вступити в неї, а з іншого, сприяло б розвитку самого процесу взаємодії та підвищенню її ролі в особистісному розвитку дітей.

 

     ВИСНОВКИ 

     Колектив  є ланкою, що з'єднує особистість  із суспільством. Виховання особистості  в колективі є втіленням закономірностей  розвитку суспільства, адже в колективних  взаєминах створюються умови для соціально-психічного її розвитку. Відокремившись від колективу, людина опиняється в соціально-психологічному вакуумі, що значно ускладнює її розвиток. Колектив як людська спільнота, що утворює систему колективістських стосунків, є основним чинником формування громадської сутності особистості, розвитку її індивідуальності.

     Кожна людина більшою чи меншою мірою прагне самоствердитися в колективі, посісти  в ньому найзручніше місце. Проте  процес включення її в систему  колективних взаємин складний, неоднозначний і глибоко індивідуальний. Суттєво залежить входження особистості в колектив від її індивідуального соціального досвіду, який визначає характер суджень учня, систему його ціннісних орієнтацій, лінію поведінки. Цей досвід може відповідати, а може й не відповідати судженням, цінностям і традиціям поведінки, які склалися в колективі. Там, де ця відповідність має місце, включення особистості в систему відносин колективу значно полегшується. У випадках, коли у вихованця досвід інший (вужчий, бідніший або, навпаки, багатший, ширший, ніж досвід соціального життя колективу), йому важче встановити взаємини з ровесниками. Особливо складним виявляється його становище, коли індивідуальний соціальний досвід суперечить цінностям, прийнятим в даному колективі. Сутичка протилежних ліній поведінки тут неминуча і призводить здебільшого до різних наслідків.

     Характер  взаємин особистості і колективу  зумовлений не лише якостями особистості, а й особливостями колективу. Одноманітність діяльності й вузький  діапазон соціальних ролей у колективі, бідність змісту й одноманітність організаційних форм спілкування між членами колективу, недостатня взаємокультура сприймання, невміння бачити в іншому те цікаве і цінне, що заслуговує на увагу, — все це негативно впливає на встановлення нормальних відносин з тими, хто до нього входить.

     Оцінюючи  роль колективу у вихованні особистості  значення колективізму як риси особистості, слід мати на увазі, що “ніякі благородні цілі ніколи не були досягнуті без об'єднання людей на певних засадах (безперечно, це не стосується творчості, морального вибору тощо). Отже ми не можемо відкидати все краще, що стосувалося колективістського виховання: вироблення навичок взаємодії і взаємодопомоги, свідомої дисципліни як поваги до інших, до суспільства, вміння рахуватися з нормами життя. Без цього неможливо виховати свідомого громадянина, повноцінного члена суспільства”.

 

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 

     

1. Бех І. Колектив як чинник створення унікальної ситуації виховання особистості / І. Бех // Дир. шк. – 2002. – № 6. – С. 8.
2. Бучківська Б. В. В. О. Сухомлинський про вплив дитячого колективу на особистість / Б. В. Бучківська // Педагогіка і психологія. – 1999. – №4. – С. 142-149.
3. Волкова Н. П. Педагогіка для студентів вищих навч. закладів / Н. П. Волкова. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2003. – 205 c.
4. Галузинський В. М. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник / В. М. Галузинський, Євнух М. Б. – К.: Вища шк., 1995. – 274 с.
5. Гончаренко С. У. Український педагогічний словник / С. У. Гончаренко. – К.: Либідь,1997. – 243 с.
6. Максимюк С. П. Педагогіка. Курс лекцій / С. П. Максимюк. – К.: Рад. шк., 2005. – 459 с.
7. Мойсеюк Н. Є. Педагогіка. Навч. посібник. 3-є видання, доповнене / Н. Є. Мойсеюк. – К.: Либідь, 2001. – 494 с.
8. Педагогический Энциклопедический словарь / Гл. ред. Б. М. Бим-Бад; Ред.кол.: М. М. Безруких, В. А. Болотов, Л. С. Глебова и др. – М.: Большая Российская энциклопедия, 2002. – 326 с.
9. Сухомлинський В. О. Вибрані твори: У 5 томах / В. О. Сухомлинський. – К.: Рад. Школа, 1976. – 759 с.
10. Сухомлинський В. О. Колектив як знаряддя виховання / В. О. Сухомлинський // Сільська школа України. – 2004. – №10. – С. 1-2.
11. Фіцула М. М. Педагогіка: Навч. посібник для студентів вищих пед. закладів освіти / М. М. Фіцула. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. – 481 c.