Поняття, предмет, метод і система підприємницького права

§ 1. Поняття, предмет, метод і система підприємницького права 
Підприємницьке право не є класичною галуззю права. Воно сформувалося порівняно нещодавно в результаті необхідності врегулювання специфічних відносин, що виникають у зв'язку із зайняттям підприємницькою діяльністю. 
Донедавна підприємницьке право за своєю природою вважалося комплексною галуззю права. На відміну від основних (класичних) галузей права, комплексні формуються не за предметом правового регулювання (тобто сферою однорідних відносин), а за такою підставою (ознакою), як об'єкт правового впливу. В нашому разі таким об'єктом є підприємницька діяльність, що береться як цілісне утворення, яке для свого функціонування вимагає регулювання окремими нормами різних галузей права у комплексі. 
Так, у складі підприємницького права переважають норми адміністративного і цивільного права. До норм адміністративного права, предметом регулювання якого є, зокрема, відносини у сфері управління, належать, наприклад, норми, що регулюють порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, порядок отримання ними ліцензій, патентів та інших дозволів тощо. Норми цивільного права регулюють майнові та пов'язані з ними немайнові відносини, що складаються в процесі зайняття підприємницькою діяльністю — порядок укладання договорів, визначення їх сторін, моменту виникнення праводієздатності та інші питання. Проте у складі підприємницького права не важко виділити також норми фінансового, земельного, трудового та деяких інших галузей права. Із прийняттям 16 січня 2003 р. Верховною Радою України Господарського кодексу (ГК) України статус галузі підприємницького права дещо змінився. Внаслідок прийняття кодифікованого законодавчого акта було закріплене існування повноцінної галузі права — господарського права. З цього моменту підприємницьке право набуває рис комплексної підгалузі права із збереженням наведених вище ознак. Підприємницьке право є підгалуззю господарського права, як і, власне, підприємницька діяльність є видом господарської діяльності, співвідносячись з останньою як часткове з цілим. 
Комплексний характер підприємницького права впливає на характер співвідношення цієї підгалузі з іншими галузями. З кожної класичної галузі підприємницьке право позичає відповідні правові норми, що прямо або опосередковано регулюють відносини, які складаються у зв'язку із зайняттям підприємницькою діяльністю. 
Одночасно підприємницьке право можна розглядати і як комплексну галузь законодавства, тобто як систему правових норм, що деталізують порядок реалізації конституційного права на зайняття підприємницькою діяльністю (ст. 42 Конституції України). Вказана система правових норм міститься в нормативних актах різної юридичної сили, створюючи тим самим своєрідний нормативний масив підприємницької діяльності. 
Утворення галузі підприємницького законодавства з комплексним набором норм права, а, отже, створення відповідних інтегральних законів, які враховують специфіку галузей господарювання і подають норми права з належною адекватною їм конкретизацією, має велике практичне значення. Такі закони служать задоволенню потреб суспільної практики і розв'язанню її специфічних галузевих завдань, які не можуть бути вирішені засобами традиційно-класичної систематизації права за предметом правового регулювання. Саме таким нормативно-правовим актом став ГК України, що, відповідно до своєї преамбули, встановив, правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності. 
Предметом підприємницького права, як і будь-якої іншої галузі права, є специфічне коло суспільних відносин. Ці відносини виникають у процесі або у зв'язку із провадженням підприємницької діяльності її суб'єктами — носіями взаємопов'язаних прав і обов'язків, передбачених і забезпечених законом. 
Незважаючи на те, що підприємницьке право фактично утворилося на базі цивільного і адміністративного права, правовідносини, що є його предметом, у процесі розвитку набувають все більше специфічних рис. Як зазначають деякі автори, господарські (підприємницькі) відносини за своїм змістом і порядком регулювання суттєво відрізняються від цивільноправових. Вони є не просто майновими, а організаційно-майновими. 
Водночас підприємницькі відносини вже давно перейшли зі стану частини цілого до самостійного існування і утворили свій складний, неповторний, зважаючи на специфіку функціонування суб'єктів різних форм власності, комплекс правовідносин, об'єднаних спільною метою. На це вказує як прийняття окремого кодифікованого акта — ГК України, так і застереження, зроблене у ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу (ЦК) України щодо можливості регулювання особливостей майнових відносин у сфері господарювання окремим законом. У теорії зазвичай ставиться питання про співвідношення підприємницького права із суміжними галузями господарського та комерційного права. Різниця полягає в обсягах відносин, що складають їх предмет правового регулювання. 
Предметом правового регулювання господарського права є здебільшого відносини, що складаються у процесі виробництва (виготовлення) продукції, надання послуг, виконання робіт як виробничого, так і допоміжного, невиробничого характеру з метою задоволення всього спектру потреб суспільства. В цьому визначенні загострюється увага на тому, що у реальному суспільному житті будь-яка господарська діяльність практично не може здійснюватись автономно, у чистому вигляді, тобто бути, приміром, суто виробничою. Адже їй передує підготовчий період, який досить часто є і доволі складним функціонально, і тривалим за часом. Іноді він пов'язаний із виконанням наукових розробок, які мають суттєво відбитися на якості продукції чи вдосконалити процес її виготовлення, маркетингових досліджень, пошуком фінансових джерел забезпечення всього комплексу робіт та послуг. 
Крім того, господарська діяльність може провадитися юридичними особами незалежно від наявності у них статусу суб'єктів підприємницької діяльності, а також фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності. При цьому ст. З ГК України, яка містить законодавче визначення господарської діяльності, не передбачає обов'язкової ознаки отримання доходу від неї, натомість наголошуючи у ч. 2 цієї статті на тому, що господарська діяльність може здійснюватись як з метою отримання прибутку (у такому разі вона вважається підприємництвом), так і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). 
Предметом правового регулювання підприємницького права є підприємницька діяльність, яка відповідно до ст. 42 ГК України визначається як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Тобто, як вже йшлося вище, вона є специфічним видом господарської діяльності, яка здійснюється від імені підприємця, під його майнову відповідальність, на його власний ризик і має на меті отримання прибутку. 
У підприємницькій діяльності, зокрема, вбачають риси діяльності особливого творчо пошукового, новаторського характеру, під час якої опрацьовуються нові сфери вигідного вкладення ресурсів, ідеї нових комбінацій у виробництві, опанування нових ринків, створення нових продуктів і способів досягнення мети. 
Комерційна діяльність, в свою чергу, входить елементом до підприємницької діяльності. Вона обмежується відносинами, які мають місце під час реалізації вже готової продукції, доведення її до споживача, і стосується виконання робіт та надання послуг, в тому числі посередницьких, щодо торгівлі, рекламних заходів, планування нових обсягів продажу, експортно-імпортних операцій, опрацювання способів виходу на зовнішній ринок та інших. 
Таким чином, підприємницька діяльність включає в себе комерційну діяльність і є однією зі складових господарської діяльності — більш широкого поняття, що може бути спрямована не тільки на одержання прибутку, а й на виконання програм загальноекономічного, соціального, культурного та іншого значення. 
Розширення підприємницької діяльності і активна співпраця значної кількості юридичних і фізичних осіб різних форм власності вимагає прискорення розвитку підприємницького права і узагальнення вже набутих як теоретичних, так і практичних результатів. Невід'ємною складовою цього процесу є і розробка механізму поступової гармонізації вітчизняного підприємницького права відповідно до міжнародних вимог, зокрема законодавства країн ЄС. Але на першому етапі цієї роботи вітчизняна законодавча база потребує суттєвого вдосконалення, усунення суперечливості, забезпечення стабільності прийнятих норм, особливо податкового законодавства, та створення тим самим більш сприятливих умов для розвитку бізнесу взагалі й приватного зокрема. Тільки ефективна, мобільна і прибуткова економіка України буде спроможною витримати жорстку конкуренцію більш досвідчених іноземних підприємців. За рівнем (предметом) правового регулювання відповідних відносин підприємницьке право поділяється на публічне і приватне право. Публічне підприємницьке право регулює питання організації державних установ та їх відносини з окремими особами, в тому числі — суб'єктами підприємницької діяльності. Наприклад, статус Державної податкової адміністрації України встановлюється Законом України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.), а також Положенням про Державну податкову адміністрацію України, затв. Указом Президента України від 13 липня 2000 р. № 886/2000. Відповідно до покладених завдань і повноважень цей державний орган зокрема має право здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форми власності та у громадян, у тому числі громадян — суб'єктів підприємницької діяльності, перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових книг, показників реєстраторів розрахункових операцій, що застосовуються для розрахунків готівкою із споживачами, та інших документів незалежно від способу подання інформації (в тому числі комп'ютерний), пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів та проведенням валютних операцій. З огляду на те, що здійснення вищенаведених повноважень органами Державної податкової адміністрації України безпосередньо пов'язане із зайняттям підприємницькою діяльністю, це дозволяє віднести відповідні відносини, що складаються між ними і суб'єктами підприємницької діяльності, до підприємницьких, які за характером є публічними. 
Публічними також є відносини, пов'язані, наприклад, із ліцензуванням окремих видів діяльності, сертифікацією та стандартизацією продукції (робіт, послуг), здійсненням державного контролю за додержанням зазначених вимог. Адже порушення (недотримання) процесів провадження певних видів діяльності може негативно вплинути не тільки на відповідного суб'єкта підприємницької діяльності, але й на інтереси всього суспільства, значної його частини, прошарків і груп, тобто так звані "публічні (суспільні) інтереси". Приватне підприємницьке право регулює відносини між окремими особами у зв'язку зі здійсненням ними підприємницької діяльності. Наприклад, укладання між засновниками господарського товариства засновницького договору є проявом приватноправових відносин між ними, оскільки залежить від волі його сторін і, відповідно, не залежить від волі державних органів. 
Ефективність підприємницького бізнесу знаходиться у полі зору державних органів управління. Межі державного регулювання, яке матеріалізується у законодавчих актах нормативного характеру, постійно змінюються: вони звужуються і поступаються політиці дерегулювання. При цьому державне регулювання не зникає, а якісно вдосконалюється, набуває нових функцій, особливо у питаннях захисту поряд із публічними (суспільними) інтересами і інтересів приватних, зокрема підприємців. За допомогою державного регулювання відбувається і процес погодження цих інтересів. 
Критерієм поділу підприємницького права на публічне і приватне може бути і метод правового регулювання. Публічним вважається право, якщо в разі порушення інтересів суб'єкта підприємницької діяльності правовий захист надається на вимогу особи, що представляє державу, незалежно від волі потерпілої особи. Наприклад, органи прокуратури в силу повноважень, наданих їм ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, можуть звернутися до господарського суду із заявою про захист інтересів держави, навіть якщо конкретна особа (наприклад, державне підприємство, установа, організація) і не зверталася із відповідним проханням. Приватним є право в разі, якщо правовий захист надається на вимогу окремої особи, чиє право порушено (якщо підприємство чи організація звертається до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів самостійно). 
Із питанням про предмет підприємницького права тісно пов'язане питання про його метод, тобто спосіб впливу на відповідні відносини. Метод підприємницького права обумовлений специфікою методів тих галузей, норми яких входять до складу цієї галузі. Наприклад, майнові відносини, що складаються в процесі зайняття підприємницькою діяльністю, регулюються нормами різноманітних галузей права; відповідно й методи регулювання в кожному разі різні. А саме: метод владних розпоряджень — при плановому розподілі матеріалів і коштів, що переважало при адміністративно-командному управлінні державним сектором (адміністративне право); метод заборони під загрозою покарання — при злочинних посяганнях на власність (кримінальне право); метод договору — при безпосередньому провадженні підприємницької діяльності її суб'єктами, які вступають у майнові правовідносини як рівноправні сторони (цивільне право); метод рівноправ'я — при регулюванні майнових відносин між подружжям, що виникають у разі поділу майна суб'єкта підприємницької діяльності, заснованого на базі спільного сумісного майна подружжя (сімейне право) та ін. Загалом методом підприємницького права є, переважно, дозвільний метод (для суб'єктів підприємницької діяльності — "дозволено все, що не заборонено законом"; для публічних органів влади — "дозволено те, що встановлено законом"). 
Підприємницьке право, як і будь-яка інша галузь права, не є сукупністю норм, що регулюють відносини певного виду. Всі норми взаємопов'язані й формують систему із більш-менш чіткою внутрішньою структурою і внутрішнім поділом. Проте, як слушно зазначається в юридичній літературі, з огляду на триваючий процес становлення підприємницького права, виділення з нього самостійних дисциплін (біржового, інвестиційного права тощо), говорити про його спеціалізацію та чітку систему вкрай важко. У межах галузі підприємницького права виділяються правові інститути — сукупність норм права меншого обсягу, що регулюють споріднені відносини в межах тієї групи суспільних відносин, які становлять предмет галузі, тобто відносин у сфері провадження підприємницької діяльності. Наприклад, інститутами підприємницького права є інститути договірного права, права промислової власності, захисту економічної конкуренції, інститут регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів підприємницької діяльності та ін. Сукупність інститутів, в свою чергу, дозволяє виділити в межах галузі підприємницького права Загальну та Особливу частини. Вищенаведене дає змогу визначити підприємницьке право як систему загальнообов'язкових норм (правил), що регулюють відносини у сфері зайняття підприємницькою діяльністю, встановлюються і охороняються державою.

§ 2. Джерела  підприємницького права 
Комплексний характер підприємницького права обумовлює і комплексний характер його джерел. До системи відносин, що складають предмет підприємницького права, поряд із цивільно-правовими відносинами, входять адміністративно-правові, кримінально-правові, фінансово-правові, земельно-правові та інші відносини, що, в свою чергу, обумовлює включення до джерел підприємницького права відповідних нормативних актів. Так, наприклад, відносини оренди земельної ділянки для провадження підприємницької діяльності регулюються Земельним кодексом України, Законом України від 6 жовтня 1998 р. № 161-ХІV "Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 р.), що дозволяє віднести відповідні положення цих актів до джерел підприємницького права. Глава 12 Кодексу України про адміністративні правопорушення містить норми щодо правопорушень в галузі підприємницької діяльності, отже і цей нормативно-правовий акт належить до джерел підприємницького права. 
У системі джерел підприємницького права виокремлюються нормативні акти, що спеціально регулюють порядок зайняття підприємницькою діяльністю. До таких, зокрема, належать ГК України, Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства" та інші. 
Багато нормативно-правових актів не містять положень, що регулюють відносини в галузі саме підприємницького права. Наприклад, книга IV ЦК України містить норми спадкового права, що є класичним інститутом цивільного права. Проте спадкування частки засновника (учасника) господарського товариства здійснюється в порядку і за процедурою, що встановлюється, зокрема, означеною книгою ЦК України, що, в свою чергу, дозволяє у цьому разі відносити інститут спадкування до джерел підприємницького права. Виділ і поділ частки подружжя, що є спільною сумісною власністю, в господарському товаристві здійснюється за правилами, встановленими Законом України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 "Про власність" та Сімейним кодексом України, отже вони також є джерелами підприємницького права. 
Сукупність джерел підприємницького права формує їх систему із чітко визначеною організаційною структурою, взаємозумовленістю і взаємозалежністю нормативно-правових актів, упорядкованих за певною ієрархією. Під нормативно-правовим актом, в свою чергу, розуміється офіційний письмовий документ, прийнятий чи виданий уповноваженим на це суб'єктом у визначеній законом формі та за встановленою законом процедурою, який спрямований на регулювання суспільних відносин, встановлення загальнообов'язкових прав і обов'язків для неозначеного кола суб'єктів та розрахований на тривале, багаторазове застосування (норм права) (див. ст. 4 проекту Закону України "Про нормативно-правові акти" від 27 січня 2000 р.). 
Класифікувати нормативно-правові акти можна за різними ознаками. Найбільш поширеною є класифікація джерел права за їх юридичною силою. За цією ознакою в літературі джерела підприємницького права поділяються на 4 рівні: 
1) конституційне регулювання відносин у сфері підприємництва; 
2) міжнародно-правове регулювання; 
3) регулювання відповідних відносин на основі кодифікованих нормативно-правових актів (кодексів), законів та інших актів, що мають силу закону; 
4) регулювання підприємницьких відносин підзаконними нормативними актами. 
1. Конституційне регулювання відносин у сфері підприємництва здійснюється на основі єдиного нормативно-правового акта — Конституції України — акта, що має найвищу юридичну силу. 
Конституція України встановлює загальні принципи здійснення підприємницької діяльності. Так, згідно зі ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. У той же час підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом. 
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Це означає, що конституційні права та свободи підприємців є такими, що діють безпосередньо. Саме вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Тому суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії (див. п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя"). 
Стаття 55 Конституції України гарантує право на оскарження до суду дій будь-яких посадових і службових осіб без обмежень. Зважаючи на положення ст. 124 Конституції України про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі, суб'єкт підприємницької діяльності має право оскаржувати дії таких осіб як у адміністративному (якщо такий порядок передбачений у відповідних нормативно-правових актах), так і в судовому порядку (див., зокрема, Положення про порядок подання та розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби, затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 11 грудня 1996 р. № 29 (в редакції наказу від 2 березня 2001 р. № 82). Норми, за допомогою яких здійснюється міжнародно-правове регулювання підприємницької діяльності, містяться в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. При цьому під міжнародним договором України розуміється договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). 
Чинні міжнародні договори після надання Верховною Радою України згоди в належній формі стають частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України). Подібне положення міститься і в ч. 1 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. № 1906-ІV "Про міжнародні договори України". Частина 2 цієї статті також встановлює положення про те, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Проте це не стосується випадків, коли положення міжнародного договору суперечить Конституції України — за ч. 2 ст. 9 Конституції України укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. 
Законодавством також передбачені випадки, коли певні суспільні відносини можуть регулюватися виключно нормами національних (тобто, прийнятими органами влади і управління України) документів і, відповідно, не можуть регулюватися нормами міжнародних договорів. Наприклад, згідно з п. 11.4 ст. 11 Закону України від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" податок на додану вартість є внутрішнім податком і не може регулюватися нормами міжнародних договорів, крім договорів, ратифікованих Верховною Радою України до набрання чинності цим Законом (тобто, до 1 жовтня 1997 р.). 
3. Основним джерелом права у правовій державі виступають закони. Саме вони, як вища форма прояву державної волі народу, є основою для усіх інших правових актів. Відповідно до ст. 1 проекту Закону України "Про закони і законодавчу діяльність" законом вважається державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов'язкових правил поведінки суб'єктів цих відносин та юридичної відповідальності за їх порушення. Законами відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 92 Конституції України визначаються, зокрема, правові засади й гарантії підприємництва. 
Базовим нормативним актом у сфері підприємництва, що має силу закону, є ГК України. Саме цей нормативний акт визначає основні засади господарювання в Україні, містить загальні положення щодо господарських зобов'язань, відповідальності за порушення у сфері господарювання, особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання тощо, тобто регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. 
Кодекс містить і положення щодо суб'єктів господарювання — фізичних та юридичних осіб, організаційно-правові форми останніх, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними господарської (в тому числі підприємницької) діяльності. Хоча ГК України нормативна база щодо організаційно-правових форм суб'єктів підприємницької діяльності не вичерпується. До неї належить один із основних законів у сфері підприємництва — Закон України "Про господарські товариства", а також закони України від 14 лютого 1992 р. № 2114-ХІІ "Про колективне сільськогосподарське підприємство", від 19 червня 2003 р. № 973-ІУ "Про фермерське господарство"; відносини кооперації додатково врегульовані законами України від 10 квітня 1992 р. № 2265-ХІІ "Про споживчу кооперацію", від 17 липня 1997 р. № 469/97-ВР "Про сільськогосподарську кооперацію", від 10 липня 2003 р. № 1087-ІУ "Про кооперацію". 
Специфічну групу складають закони, що регулюють порядок легалізації (легітимації) суб'єктів підприємницької діяльності. До них, насамперед, належить Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" — спеціальний нормативний акт, що регулює відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб — підприємців. Окрім цього документа, цим питанням присвячені окремі положення законів України від 19 грудня 1995 р. № 481/95-ВР "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів", від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", від 1 червня 2000 р. № 1775-Ш "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та інші. 
Крім того, Конституцією України визначено, що виключно законами України встановлюються правовий режим власності (див. Закон України "Про власність"); система оподаткування (див. Закон України від 25 червня 1991 р. № 1251-XII "Про систему оподаткування" (в редакції Закону від 18 лютого 1997 р.); податки і збори (див., зокрема, Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), Закон України "Про податок на додану вартість") та інші найважливіші економічні відносини, що безпосередньо стосуються порядку зайняття підприємницькою діяльністю, в тому числі засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них (п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України). 
Серед кодифікованих нормативних актів (кодексів) найважливіша, після ГК України, роль у сфері правового регулювання підприємницької діяльності належить ЦК України. Регулюючи особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини) відповідних учасників, він встановлює загальні положення щодо фізичних осіб, в тому числі тих, що мають статус суб'єктів підприємницької діяльності, щодо юридичних осіб та їх організаційно-правових форм, щодо угод (правочинів) та інституту представництва, норми зобов'язального права та щодо недоговірних зобов'язань. Окрема книга IV ЦК України присвячена питанням інтелектуальної власності, чітко встановлюються правила про захист ділової репутації суб'єкта підприємницької діяльності та інші питання. 
Порівняно з ГК України, який є спеціальним нормативним актом у сфері підприємницької діяльності, ЦК України є основоположним актом загального значення. Останнє є вельми важливим, оскільки за загальним принципом теорії права, який буде нами в подальшому застосовуватися, у разі колізії між положеннями загального та спеціального нормативних актів перевага віддаватиметься нормам акта спеціального — у нашому разі нормам ГК України. 
Інші кодекси також мають велике значення в урегулюванні відносин між суб'єктами підприємницької діяльності або за їх участю. Так, на підставі Господарського процесуального кодексу України вирішуються господарські спори між підприємствами, установами, організаціями, іншими юридичними особами (в тому числі іноземними) і громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Митний кодекс України встановлює порядок переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів, що поставляються за підприємницькими договорами, сплати мита та митних зборів, а також процедуру митного контролю; Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства України, Водний кодекс України визначають специфіку провадження підприємницької Діяльності на відповідних видах транспорту тощо. 
Особливим видом нормативних актів, що мають силу закону, є декрети Кабінету Міністрів України. Згідно із Законом України від 18 листопада 1992 р. № 2796-ХІІ "Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання" (в редакції Закону від 19 грудня 1992 р.) Верховна Рада України делегувала Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21 травня 1993 р., повноваження видавати декрети в сфері законодавчого регулювання з питань щодо відносин власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики оплати праці і ціноутворення. 
Кабінет Міністрів для реалізації делегованих повноважень міг ухвалювати декрети, які мали силу закону. Декрети могли зупиняти дію конкретних законодавчих актів або вносити до них зміни і доповнення. Багато з цих декретів із відповідними змінами і доповненнями діють й досі, тобто входять до складу чинного законодавства України (див., наприклад, декрети Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. № 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності", від 26 грудня 1992 р. № 15-92 "Про приватизацію земельних ділянок", від 21 січня 1993 р. № 7-93 "Про державне мито" та інші). 
4. Систему підзаконних нормативних актів очолюють укази Президента України — нормативні акти, що видаються на основі Конституції і законів України. 
З метою ефективного використання можливостей підприємництва для розвитку національної економіки, прискорення економічних реформ, вирішення соціальних проблем та забезпечення реалізації конституційного права громадян на підприємницьку діяльність Президентом України було прийнято ряд указів, що безпосередньо встановлюють положення у сфері провадження підприємницької діяльності. До таких указів, зокрема, належать укази Президента України від 3 лютого 1998 р. № 79/98 "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності", від 12 травня 1998 р. № 456/ 98 "Про державну підтримку малого підприємництва", від 23 липня 1998 р. № 817/98 "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності", від 15 липня 2000 р. № 906/ 2000 "Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності" та ін. 
Указами Президента України також встановлюється компетенція окремих державних органів, в тому числі і таких, що здійснюють захист прав суб'єктів підприємницької діяльності (див. Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, затв. Указом Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000). 
Особливий блок складають так звані "економічні" укази Президента України, прийняті відповідно до п. 4 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України. За положеннями цього пункту Президент України протягом 3 років після набуття чинності Конституцією України мав право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України. Такий указ Президента України вступав у дію, якщо протягом 30 календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не приймала закон або не відхиляла поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діяв до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань. До таких указів належить, зокрема, Указ Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" (в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99) та ін. 
Нормативні акти Кабінету Міністрів України (постанови та розпорядження) займають наступну сходинку в ієрархії підзаконних нормативних актів. Це означає, що їх положення повинні відповідати положенням Конституції, міжнародних договорів України, законів і актів Президента України. Зазвичай нормативні акти Кабінету Міністрів України конкретизують, уточнюють положення вищенаведених актів, якщо про це є відповідне застереження в документах вищої юридичної сили. 
Так, наприклад, згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. На виконання цієї вимоги Закону 4 липня 2001 р. Кабінет Міністрів України постановою № 756 затвердив Перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності. 
Кабінетом Міністрів України у сфері підприємницької діяльності приймаються і документи концептуального характеру. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1996 р. № 404 була затверджена Концепція державної політики розвитку малого підприємництва, яка має на меті спрямування дій центральних, регіональних і місцевих органів державної виконавчої влади на створення режиму найбільшого сприяння розвиткові малого підприємництва; постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2002 р. № 536 — Державна програма підтримки молодіжного підприємництва на 2002—2005 роки, мета якої — створення сприятливих умов для розвитку підприємництва серед молоді, реалізації її підприємницького потенціалу. 
Нормативні акти органів виконавчої влади — постанови, накази і розпорядження органів виконавчої влади, їх посадових осіб — приймаються на основі і на виконання Конституції України, законів України, указів Президента України та нормативних актів Кабінету Міністрів України, а, отже, повинні відповідати їм. Вони мають велике значення як галузеві нормативні акти. Так, з метою використання єдиної методики обліку платників податків і зборів (обов'язкових платежів) в органах державної податкової служби наказом Державної податкової адміністрації України від 19 лютого 1998 р. № 80 була затверджена Інструкція про порядок обліку платників податків; для посилення митного контролю за здійсненням зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання наказом Державного митного комітету України від 31 травня 1996 р. № 237 був затверджений Порядок ведення обліку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах та ін. 
Відповідно до вимог Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" та Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731, нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Означені нормативно-правові акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності. Державну реєстрацію здійснюють Міністерство юстиції України та його органи на місцях. Хоча відповідно до п. З роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 26 січня 2000 р. № 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" реєстрація не є незаперечним доказом відповідності цього акта чинному законодавству України. 
На практиці виникає питання про юридичну силу листів (листів-роз'яснень та ін.), що видаються державними органами. Відповідно до листа Міністерства юстиції України від 12 вересня 2000 р. № 20-9-3873 "Про об'єкт обкладання єдиним податком" листи органів виконавчої влади не підлягають державній реєстрації і не є нормативно-правовими актами, вони мають лише роз'яснювальний та інформативний характер і не повинні містити нових правових норм. Якщо лист містить нові правові норми, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, то вони є нечинними і підлягають відкликанню з місць та скасуванню. Проте існує й інша точка зору з цього приводу. Вона обґрунтовується запровадженням в українське законодавство терміна "регуляторний акт" (див. ст. 2 Указу Президента України від 22 січня 2000 р. № 89/2000 "Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва"), яким є, зокрема, директивний лист, що встановлює або роз'яснює правила діяльності суб'єктів підприємництва (див. Методичні рекомендації щодо підготовки обґрунтування проектів регуляторних актів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. № 767). Таким чином, листи державних органів, що підпадають під наведене визначення директивних, стають нормативно-правовими актами і є обов'язковими до виконання. Водночас листи органів виконавчої влади, що не встановлюють чи роз'яснюють правила діяльності підприємців, не є нормативно-правовими, а виконання їх приписів залежить від волі суб'єкта, що застосовує відповідне положення. 
Згідно зі ст. 143 Конституції України органи місцевого самоврядування, зокрема, управляють майном, що є в комунальній власності, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону, утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю та вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. За змістом ст. 59 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" в межах своїх повноважень вони приймають підзаконні нормативні та інші акти у формі рішень (див., наприклад, рішення Київської міської ради від 5 липня 2001 р. № 366/1342 "Про Методику розрахунку і порядок використання орендної плати за користування майном територіальної громади м. Києва"). Що стосується місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій), відповідно до ст. 6 Закону України від 9 квітня 1999 р. № 586-Х1У "Про місцеві державні адміністрації" голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження (див., наприклад, розпорядження Київської міської державної адміністрації від 12 січня 2004 р. № 18 "Про заходи щодо впорядкування торгівлі алкогольними напоями в місті Києві", а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів — накази (див., наприклад, Інструкцію надання харчування та комунально-побутових послуг за рахунок коштів, виділених в рамках виконання комплексної програми "Турбота", затв. наказом Головного управління соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації від 1 червня 2000 р. № 80). Ці нормативно-правові акти є обов'язковими для виконання органами місцевого самоврядування, всіма розташованими на відповідній території підприємствами, організаціями і установами, громадськими об'єднаннями, а також посадовими особами і громадянами. 
Нормативні акти правотворчості відрізняються від актів роз'яснення чи тлумачення правових норм. Це повною мірою стосується і актів судових органів, що мають подібний характер. 
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 47 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3018-Ш "Про судоустрій України" Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, узагальнюючи судову практику та аналізуючи судову статистику, дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства (див., наприклад, постанову Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 "Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України"). Подібні повноваження передбачені і п. З ч. 1 ст. 39 цього Закону щодо вищих спеціалізованих судів (на сьогодні існує тільки Вищий господарський суд України), які дають "спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції" (див., наприклад, роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31 травня 2002 р. № 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій"). Ці акти не є джерелами нових самостійних норм права і мають на меті однакове розуміння законодавства всіма судами. 
Специфічне місце в ієрархії актів судової влади належить рішенням Конституційного Суду України. Відповідно до ст. 13 Закону України від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо: 
— конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 
— відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість; 
— додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України; 
— офіційного тлумачення Конституції та законів України. Специфіка актів, що приймаються Конституційним Судом України, полягає, зокрема, у тому, що, не будучи органом, уповноваженим створювати норми права, він може змінювати або скасовувати їх, визнаючи відповідний правовий акт неконституційним повністю або в окремій його частині (див., наприклад, Рішення Конституційного Суду України від 6 грудня 2001 р. № 17-рп/2001 у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 5, частини третьої статті 6, статті 32 Закону України "Про угоди про розподіл продукції" (справа про угоди про розподіл продукції), яким, зокрема, було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ст. 32 Закону України від 14 вересня 1999 р. № 1039-ХІУ "Про угоди про розподіл продукції" в частині встановлення обов'язкової відмови держави від судового імунітету, імунітету щодо попереднього забезпечення позову та виконання судового рішення в угодах про розподіл продукції, що укладаються за участю іноземного інвестора). 
Крім того, специфіка полягає у наявності у Конституційного Суду України права офіційного тлумачення Конституції та законів України, а відтак — у загальній обов'язковості застосування відповідних тлумачень (див., наприклад, Рішення Конституційного Суду України від 30 травня 2001 р. № 7-рп/2001 у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" щодо офіційного тлумачення положень пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, частин першої, третьої статті 2, частини першої статті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб), яким, зокрема, встановлюється, що положення ч. 1 ст. 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення, згідно з яким адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через 2 місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні — 2 місяці з дня його виявлення, слід розуміти так, що передбачені цією статтею строки не застосовуються у випадках притягнення юридичних осіб до відповідальності за порушення валютного чи податкового законодавства). 
За обсягом правовідносин, що регулюються нормативними актами, а також за колом осіб, для яких такі акти призначені, джерела підприємницького права поділяються на: 
1) загальні; 
2) спеціальні. 
Загальні нормативно-правові акти встановлюють основні положення (принципи) правового регулювання тієї чи іншої сфери діяльності. Наприклад, гл. 5 ЦК України встановлює загальні положення щодо права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності — положення щодо необхідності мати повну цивільну дієздатність, обов'язковості державної реєстрації, можливості застосування до підприємницької діяльності фізичних осіб нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом, та інші положення. Водночас гл. 13 спеціального нормативного акта — ГК України — встановлює положення щодо умов здійснення фізичною особою підприємницької діяльності. 
У разі, якщо загальний нормативний акт суперечить положенням спеціального нормативного акта рівної юридичної сили, повинні застосовуватися положення спеціального нормативного акта. Так, наприклад, ст. 58 ГК України встановлює порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Відповідні статті Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" також встановлюють порядок проведення такої реєстрації. Зважаючи на суперечності між положеннями нормативних актів рівної юридичної сили в частині порядку проведення державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, застосовуються положення нормативного акта, спеціально присвяченого питанням державної реєстрації — Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців". 
Для визначення пріоритету між двома нормативним актами рівної юридичної сили також має значення дата набрання ними чинності. Так, наприклад, ст. 5 Закону України від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ "Про зовнішньоекономічну діяльність" встановлює необхідність реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, в Міністерстві економіки та з питань європейської інтеграції України (право останнього на реєстрацію представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності підтверджено п. 27 Положення про Міністерство економіки України, затв. Указом Президента України від 23 жовтня 2000 р. № 1159/2000). Водночас згідно з п. 22.20 ст. 22 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" у зв'язку з введенням обов'язкової реєстрації постійних представництв нерезидентів як платників податку державна реєстрація таких постійних представництв нерезидентів з моменту набрання чинності цим Законом не застосовується, у тому числі в Міністерстві зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України (нині — Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України) або в інших органах державної влади. 
В цьому разі, незважаючи на те, що Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" є спеціальним актом відносно Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", застосовуватимуться положення саме Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", оскільки останній набрав чинності пізніше. 
До джерел підприємницького права належать не тільки нормативно-правові акти. Підприємницькі відносини регулюються і на індивідуальному (локальному) рівні за допомогою актів їх учасників. До таких документів належать статути суб'єктів підприємницької діяльності, засновницькі договори та інші види угод, правила внутрішнього трудового розпорядку та інші документи. При цьому локальні акти можуть включати як положення чинного законодавства (містити посилання на них), так і обмежуватися правотворчістю відповідних осіб.