Основні історичні етапи розвитку психологічної науки

Лекція 2.  Основні історичні етапи розвитку

психологічної науки

Вивчивши тему лекції, ви повинні уміти:

•  виділити основні історичні етапи розвитку психології як науки;

•  розкрити розвиток психологічних знань в античності;

•  виявити особливості розвитку психологічних знань у середні

віки;

•  охарактеризувати розвиток психології в XVII ст.;

•  проаналізувати зародження емпіричної психології XVIII ст.;

•  розкрити розвиток психології як самостійної науки у XIX ст.;

•  описати виникнення вітчизняної психології.

Психологічні знання в античності

Розділ 1. Психологія як наука

Перші уявлення про психіку  були пов’язані з анімізмом  (від

латинського “аніма” – дух, душа) – найдавніша теорія, згідно з якою у

всього, що існує на світі,  є душа. Душа розумілася як незалежна  від

тіла суть, що керує всіма  живими і неживими предметами.

Згідно з давньогрецьким філософом Платоном (427-347  рр.  до

н.е.), душа людини існує раніше, ніж вона вступає в з’єднання  з тілом.

Вона є образом і  закінченням світової душі.  Душевні  явища

поділяються Платоном на розум,  мужність  (в сучасному розумінні  – 

воля) і жадання (мотивація). Розум розміщується в голові, мужність – 

у грудях,  жадання –  в черевній порожнині.  Гармонічна єдність

розумного початку,  благородних  прагнень і жадань додає цілісності

душевному життю людини.  Платон дає такий перелік почуттів:  гнів,

страх, бажання, смуток, любов, ревнощі, заздрість.

Вершиною античної психології є вчення про душу Аристотеля

(384-322  рр.).  Душа,  за  Аристотелем,  безтілесна,  вона  є формою

живого тіла, причиною і  метою всіх його життєвих функцій. Рушійною

силою поведінки людини є  прагнення  (внутрішня активність

організму), що пов’язане  з почуттям задоволення або незадоволення.

Почуттєві сприйняття складають  початок пізнання.  Збереження і

відтворення відчуттів забезпечує пам’ять. Мислення характеризується

складанням загальних  понять,  думок і умовиводів.  Особливою

формою інтелектуальної  активності є нус  (розум),  що привноситься

ззовні у вигляді божественного  розуму.

Психологія в середні  віки

Під впливом атмосфери,  характерної для середньовіччя

(посилення церковного  впливу на всі сторони життя  суспільства, 

включаючи і науку),  анімістичне  трактування душі Платоном і

Аристотелем пов’язується середньовічними авторами з християнським

розумінням суті людини.  Душа є божественним,  надприродним

початком,  і тому вивчення душевного життя повинне бути підлегле

завданням богослов’я.  Людській думці може піддаватися лише

зовнішня сторона душі,  яка звернена до матеріального світу.

Найбільші таїнства душі доступні лише в релігійному  (містичному)

досвіді

Проте у християнській  аскетиці було осмислено багато сторін

душевного життя особистості, що шукає вищого значення й етичних

абсолютів.

У середні віки нагромаджується  конкретний матеріал про

анатомо-фізіологічні особливості  людського організму як однієї з

основ психіки.  Особливо потрібно відмітити діяльність арабських

мислителів ІХ-ХІІ ст.  Авіценни і Аверроеса.  Німецькі схоласти

Р. Гокленіус і О. Кассман уперше ввели термін “психологія” (1590).

Умоглядна психологія XVII століття

З ХVII  століття починається  нова епоха в розвитку

психологічного знання.  Вона характеризується спробами осмислити

душевний світ людини,  переважно з загально філософських,

умоглядних позицій, без  необхідної експериментальної бази. Р. Декарт

(1596-1650)  доходить висновку  про найповнішу відмінність,  існуючу

між душею людини і її тілом: “Тіло за своєю природою завжди ділиме,

тоді як дух неподільний”. Однак душа здатна робити в тілі рухи. Це

суперечливе дуалістичне  вчення породило проблему,  названу

психофізичною:  як пов’язані  між собою тілесні  (фізіологічні)  і

психічні  (душевні)  процеси  в людині?  Декарт заклав основи

детерміністичної  (причинної)  концепції поведінки з її центральною

ідеєю рефлексу як закономірної рухової відповіді організму  на

зовнішнє фізичне подразнення.  Він був фундатором інтроспективної

психології, витлумачивши свідомість як безпосереднє знання суб’єкта

про те, що відбувається в  ньому, коли він мислить.

Спробу знову з’єднати тіло і душу людини,  які були розділені

вченням Декарта, зробив голландський філософ Спіноза (1632-1677).

Немає особливого духовного  початку,  він завжди є одним  з виявів

протяжної субстанції  (матерії).  Душа і тіло визначаються одними і

тими ж матеріальними  причинами.  Спіноза вважав,  що такий підхід

дає можливість розглядати явища психіки з такою ж  точністю й

об’єктивністю, як розглядаються  лінії і поверхні в геометрії.

Німецький філософ Г.  Лейбніц (1646-1716),  відкинувши

встановлену Декартом рівність психіки і свідомості, ввів поняття  про

несвідому психіку. У душі людини безперервно йде прихована  робота

психічних сил незліченних  “малих перцепцій” (сприйняття).  З нихвиникають свідомі бажання і пристрасті. Лейбніц намагався пояснити

зв’язок між психічним  і фізичним  (фізіологічним)  в  людині не як

взаємодію,  а як відповідність  у вигляді створеної завдяки

божественній мудрості “передумовленої гармонії”.

Зародження емпіричної психології XVIII століття

Термін  “емпірична психологія”  введений німецьким філософом

XVIII  століття X. Вольфом  для позначення напряму в психологічній

науці,  основний принцип  якого полягає у спостереженні  за

конкретними психічними явищами,  їх класифікації і встановленні

закономірного зв’язку між  ними,  що перевіряється на досвіді.  Цей

принцип став основою вчення родоначальника емпіричної психології

англійського філософа Дж.  Локка (1632-1704).  Душу людини Локк

розглядає як пасивну,  але  здібну до сприйняття середовища,

порівнюючи її з чистою дошкою,  на якій нічого не написано.  Під

впливом почуттєвих вражень  душу людини,  коли вона прокидається,

наповнюють прості ідеї,  починається мислення,  тобто  утворюються

складні ідеї. У мову психології Локк ввів поняття асоціації –  зв’язку

між психічними явищами, за яким актуалізація одного з них спричиняє

появу іншого.

Фундатором асоціативної психології в XVIII  столітті став

англійський лікар і священик Д.  Гартлі (1705-1757).  За Гартлі,

психічний світ людини складається  поступово внаслідок ускладнення

“первинних елементів” (почуттів)  за допомогою їх асоціації.

Подальший розвиток асоціанізму пов’язаний з іменами Дж.Ст. Мілля і

Г. Спенсера.

Психологія XIX століття як самостійна наука

Виділення психології в самостійну науку сталося в 60-х роках

XIX  ст.  Воно було  пов’язане зі створенням спеціальних  науково-

дослідницьких установ –  психологічних лабораторій та інститутів,

кафедр у вищих навчальних закладах,  а також з введенням

експерименту для вивчення психічних явищ.  Першим варіантом

експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни

стала фізіологічна психологія німецького вченого В.  Вундта (1832-

1920),  творця першої  у світі психологічної лабораторії.  В областісвідомості, вважав він, діє особлива психічна причинність, що підлягає

науковому об’єктивному дослідженню.

Послідовник Вундта Е.  Тітченер (1867-1927),  американський

психолог, був фундатором і лідером структурної психології. У її основі

лежить ідея елементів  свідомості  (відчуттів,  образів,  почуттів)  і

структурних відносин.  Структура,  за Тітченером,  є інтроспекцією –

спостереженням суб’єкта за актами власної свідомості.

Виникнення вітчизняної  наукової психології 

Основоположником вітчизняної  наукової психології вважається

І.М.  Сєченов (1829-1905).  У  його книзі  “Рефлекси головного

мозку” (1863)  основні психологічні процеси отримують фізіологічне

трактування. Їх схема така ж, як і у рефлексів: вони беруть початок  у

зовнішньому впливі,  продовжуються  центральною нервовою

діяльністю і закінчуються діяльністю у відповідь –  рухом,  вчинком,

мовою.  Таким трактуванням Сєченов зробив спробу  “вирвати”

психологію з кола внутрішнього світу людини. Однак при цьому  була

недооцінена специфіка психічної  реальності в порівнянні з

фізіологічною її основою,  не врахована роль культурно-історичних

чинників у становленні  і розвитку психіки людини.

Важливе місце в історії  вітчизняної психології належить

Г.І. Челпанову (1862-1936). Його головна заслуга полягає у створенні в

Росії психологічного інституту (1912).  Експериментальний напрям у

психології з використанням  об’єктивних методів дослідження

розвивав В.М. Бехтерев (1857-1927). Зусилля І.П. Павлова (1849-1936)

були спрямовані на вивчення умовно-рефлекторних зв’язків у

діяльності організму.  Його роботи плідно вплинули на розуміння

фізіологічних основ психічної  діяльності, однак власної психологічної

концепції І.П. Павлов не створив.