Невербальное общение

    2. НЕВЕРБАЛЬНІ ЗАСОБИ  СПІЛКУВАННЯ

    Хоча  вербальні символи (слова) — основний наш засіб для кодування ідей, призначених до передачі, ми використовуємо і невербальні символи для  трансляції повідомлень. У невербальній комунікації використовуються будь-які  символи, крім слів. Найчастіше невербальна передача відбувається одночасно з вербальної і може чи підсилювати чи змінювати зміст слів. Обмін поглядами, вираження обличчя, наприклад, посмішки і вираження несхвалення, підняті в здивуванні брови, живий чи зупинений погляд, погляд з вираженням, схвалення чи несхвалення — усе це приклади невербальної комунікації. Використання пальця щоб вказати на предмет, прикривання рота рукою, дотик, млява поза також відносяться до невербальних способів передачі значення (змісту). Відповідно до досліджень, значна частина мовної інформації при обміні сприймається через мову поз і жестів і звучання голосу. 55% повідомлень сприймається через вираження обличчя, пози і жести, а 38% — через інтонації і модуляції голосу. Звідси випливає, що всего 7% залишається словам, сприйнятим одержувачем, коли ми говоримо. Це має принципове значення. Іншими словами, у багатьох випадках те, як ми говоримо, важливіше слів, які ми вимовляємо. Як і семантичні бар'єри, культурні розходження при обміні невербальною інформацією можуть створювати значні перешкоди для розуміння. Так, прийнявши від японця візитну картку, варто відразу ж прочитати її і засвоїти. Якщо ви покладете її в кишеню, ви тим самим повідомите японцю, що його вважають несуттєвою людиною. Ще один приклад культурних розходжень у невербальній комунікації — схильність американців зі здивуванням реагувати на «кам'яне вираження» обличчя в співрозмовників, у той час як посмішка не часто гостює на обличчях росіян і німців. Отже, через невербальні прояви співбесідник демонструє своє дійсне ставлення до того, що відбувається. Ваша задача – ці прояви побачити і зрозуміти, що за ними криється. Крім того, усвдомлюючи і керуючи власною невербальною поведінкою, ви отримуєте в користування дуже дієвий інструмент поєднання зі співбесідником і впливу на нього. 

    2.1.2. МІМІКА

    Дослідження мімічного вираження емоцій почалися ще більш 100 років тому. Однієї з перших була робота Ч. Дарвіна «Вираження емоцій у людини й у тварини» (1872). Гіпотеза Дарвіна полягала в тому, що мімічні рухи утворилися з корисних дій, тобто те, що зараз є мімічним вираженням емоцій раніше було реакцією з визначеним пристосувальним значенням. Безпосередньо мімічні рухи являють собою або ослаблену форму цих корисних рухів (наприклад, вищерення зубів при страхоаві – залишкове явище оборонної реакції), або їхня протилежність (наприклад, послаблення лицевих мімічних м'язів при посмішці є протилежністю їх же напруги при ворожих почуттях), або пряме вираження емоцій (наприклад, тремтіння являє собою наслідок напруги м”язів при мобілізації організму перед нападом). Дарвін стверджує, що мімічні реакції є вродженими і знаходяться в тісному взаємозв”язку з видом тварини. Схожих поглядів дотримувався Дж.Б.Уотсон: його думці емоційні реакції є інстинктивними чи умовно-рефлекторними. Як пише С.Г. Геллерштейн, різниці між мімікою дорослої людини і дитини немає ніякої, за винятком її більшої розмаїтості в дорослих. У всіх людей при вираженні тих самих емоцій задіяні ті самі групи м'язів, отже мімічні реакції є уродженими. Якщо в дитини немає яких-небудь мімічних реакцій, то причиною цього є лише те, що він не відчуває таких емоцій. Але якщо вважати, що мімічні реакції є цілком уродженими, то з цього випливає, що кожна людина повинна безпомилково «зчитувати» емоції по міміці іншої людини. Це твердження було спростовано експериментами Боринга і Титченера, у яких випробуваним пред'являлися картки зі схемами мімічних відображень емоцій. Випробувані випробували великі утруднення в класифікації цих схем, думки оцінюючих знайшли досить великі розбіжності. До таких експериментальних досліджень, спрямованих на прояв у випробуваного спонтанних емоційних реакцій, відносяться експерименти Лендіса. Щоб викликати спонтанні негативні емоції, за спиною випробуваного зненацька лунав постріл чи експериментатор наказував випробуваному відрізати голову живому пацюку. Потім по фотографіях, зробленим під час експерименту, аналізувалися зсуви груп лицевих м'язів. У результаті з'ясувалося, що знайти «типову» для всіх людей міміку страху, гніву й інших емоцій неможливо. Але також було встановлено, що в кожного з випробуваних є деякий характерний для нього набір мімічних реакцій, що повторюються в різних ситуаціях. Результати даного дослідження суперечать даним, отриманим в інших експериментах. Наступні експерименти Лендиса були спрямовані на те, щоб пояснити ці протиріччя. Лендис просив випробуваних зобразити деякі емоції, що вони раніше випробували в експерименті. Виявилося, що мімічна імітація емоцій відповідає загальноприйнятим формам експресії, але зовсім не збігається з природними проявами тих же самих емоцій, випробуваних в експерименті. Вчені виділяють 3 фактори, що впливають на формування мімічного вираження емоцій:вроджені видотипові мімічні схеми, що відповідають визначеним емоційним станам;заучені, соціалізовані засоби прояву почуттів, що підлягають довільному контролю;індивідуальні експресивні особливості, що додають видовим і соціальним формам мімічного вираження специфічні риси, властиві тільки даному індивіду. Міміка має дуже велике значення в практиці людської взаємодії. Саме обличчя співрозмовника завжди притягає наш погляд. Вираз обличчя забезпечує постійний зворотний зв'язок: по ньому ми можемо судити, зрозуміла нас людина чи ні, чи хоче вона щось сказати у відповідь. Міміка свідчить про емоційні реакції людини.  
 

    2.2.1. ЗОНИ І ТЕРИТОРІЇ

    Багато  книг і статей було написано на тему встановлення тваринами, птахами і  рибами свого середовища обитания та його охорони, але тільки недавно  було виявлено, що й у людини є  свої охоронні зони і території. Якщо ми їх вивчимо і зрозуміємо їхній зміст, ми не тільки збагатимо наші уявлення про власну поведінку і поведінку інших людей, але й зможемо зпрогнозувати реакцію іншої людини в процесі безпосереднього спілкування віч-на-віч. Американський антрополог Едуард Т. Хол був одним з родоначальників в галузі вивчення просторових потреб людини, і на початку шістдесятих років він запровадив термін "проксеміка". Його дослідження в цій галузі призвели до нового розуміння наших взаємин з іншими людськими істотами. Кожна країна являє собою окрему територію з чітко окресленими кордонами і прикордонними військами, що охороняють цю територію. Усередині кожної країни мається ще один територіальний розподіл у вигляді штатів чи графств. Ці території надалі поділяються на ще меншими, називаними містами, усередині яких маються райони, що складаються з вулиць, що самі по собі являють собою замкнуту територію для тих, хто живе на них. Мешканці кожної території об'єднані невидимим почуттям прихильності своєї території, і історії відомо чимало прикладів, коли починаються криваві війни і вбивства заради захисту своєї території. Під територією розуміється також простір, який людина вважає своїм, начебто цей простір є продовженням її фізичного тіла. Кожна людина має свою власну особисту територію, що включає простір, що оточує її власність, наприклад, її будинок, оточений забором, машину в дворі, власну спальню, особистий стілець і, як знайшов доктор Хол, вона має також чітко окреслений повітряний простір навколо свого тіла. Далі будуть переважно розглядатися питання, зв'язані з цим видом території, і з тим, як люди реагують на спроби порушити її.

    2.2.3. ЗОНАЛЬНІ ПРОСТОРИ  ТА ЇХ ПРАКТИЧНЕ  ВИКОРИСТАННЯ

    Розміри особистої просторової території  людини середньо забезпеченого соціального рівня в принципі однакові незалежно від того, чи проживає він у Північній Америці, Африці чи Австралії. Її можна розділити на 4 чіткі просторові зони.

    1. Інтимна зона (від 15 до 46 см)

    З усіх зон ця найголовніша, оскільки саме цю зону людина охороняє так, начебто це її власність. Дозволяється проникнути в цю зону тільки тим, хто знаходиться в тісному емоційному контакті з людиною. Це діти, батьки, чоловіки, коханці, близькі друзі і родичі. У цій зоні є ще подзона радіусом у 15 см, у яку можна проникнути тільки за допомогою фізичного контакту. Це понадінтимна зона.

    2. Особиста зона (від 46 см до 1,2 метри)

    Це  відстань, що звичайно розділяє нас, коли ми знаходимося на коктейль - вечірках, офіційних прийомах, офіційних вечорах  і дружніх вечірках.

    3. Соціальна зона (від 1,2 до 3,6 метрів)

    На  такій відстані ми тримаємося від  сторонніх людей, наприклад, водопровідника чи теслі, що прийшов зайнятися ремонтом у нашому будинку, листоноші, нового службовця на роботі і від людей, яких не дуже добре знаємо.

    4. Суспільна зона (більш 3,6 метри)

    Коли  ми адресуємося до великої групи  людей, то зручніше за все стояти саме на цій відстані від аудиторії. Звичайно наша інтимна зона порушується тою чи іншою людиною по двох причинах. Перша, коли "порушник" є нашим близьким родичем чи ж людиною, яка має щодо нас сексуальні наміри. Друга, коли порушник виявляє ворожі тенденції і схильний атакувати нас. Якщо ми можемо терпіти вторгнення сторонніх людей у наші особисті соціальні зони, то вторгнення сторонньої людини в інтимну зону викликає усередині нашого організму різні фізіологічні реакції та зміни. Серце починає битися швидше, відбувається викид адреналіну в кров, і вона доливає до мозку і м'язів як сигнал фізичної готовності нашого організму до бою, тобто стан бойової готовності. Це означає, що якщо ви дружелюбно торкнетеся руки чи обіймете людину, з яким ви тільки що познайомилися, то це може викликати в неї негативну реакцію стосовно вас, навіть якщо він чи вона буде вам посміхатися і, щоб вас не скривдити, робити вигляд, що це їй подобається. Якщо ви хочете, щоб люди почували себе у вашому суспільстві затишно, дотримуйте золотого правила: "Тримай дистанцію". Чим інтимніше наші відносини з іншими людьми, тим ближче дозволяється нам проникати в їхні зони. Наприклад, тільки що прийнятий на роботу службовець перший час може подумати, що колектив відноситься до нього дуже прохолодно, але вони просто тримають його на дистанції соціальної зони, тому що мало його знають. Як тільки товариші по службі дізнаються його краще, територіальна відстань між ними скоротиться, і, зрештою, йому дозволять пересуватися в межах особистої зони, а в деяких випадках проникати й в інтимну зону. Дистанція між двома, що цілуються може багато розповісти вам про характер взаємин між цими людьми. Коханці міцно притискаються тілами один до одного і знаходяться усередині інтимної зони один одного. Зовсім інше буде відстань, якщо ви отримуєте поцілунок від сторонньої людини, що поздоровляє вас з Новим роком, чи від чоловіка кращої подруги, оскільки обоє будуть відставляти нижню частину тіла принаймні на відстані 15 см від вашої. Вийнятком із правила, що вимагає суворого дотримання дистанційної зони, є випадки, коли просторова зона людини обумовлена його соціальним станом. Наприклад, керуючий компанією й один з його підлеглих можуть бути компаньйонами по риболовлі, і, знаходячись на риболовлі, вони перетинають і особисту, і інтимну зону один одного. На роботі ж керуючий буде тримати його на відстані соціальної зони, дотримуючи неписаних правил соціальної стратифікації. Скупченість людей на концертах, у кінозалах, на ескалаторах, у транспорті, ліфті призводить до неминучого вторгнення людей в інтимні зони один одного і цікаво спостерігати реакцію людей на ці вторгнення. Існує ряд неписаних правил поведінки західної людини в умовах скупченості людей, наприклад, у автобусі чи ліфті. Це такі правила:

    1. Ні з ким не дозволяється розмовляти, навіть зі знайомими.

    2. Не рекомендується дивитися в  упор на інших.

    3. Обличчя повинне бути зовсім  безстороннім - жодного прояву емоцій не дозволяється.

    4. Якщо у вас у руках чи  книга газети, ви повинні бути  цілком занурені в читання.

    5. Чим тісніше в транспорті, тим  стриманіше повинні бути ваші  рухи.

    6. У ліфті варто дивитися тільки  на покажчик поверхів над головою

    Часто можна почути, як людей, що їздять у суспільному транспорті на роботу в час пік, називають жалюгідними, нещасними, подавленими. Ці епітети звичайно вживаються через те, що в цих людей невиразні обличчя, але сторонні спостерігачі помиляються у своїх оцінках. Вони просто бачать, як люди сумлінно виконують правила поведінки в умовах неминучого вторгнення сторонніх у їхню інтимну зону. Якщо у вас виникнуть сумніву з цього приводу, прослідкуйте за собою наступного разу, коли ви ввійдете в переповнений кінозал. Як тільки ви вступили в прохід, що веде до вашого місця оточеному безліччю незнайомих облич, зверніть увагу, що ви починаєте, як запрограмований робот, підкорятися неписаним законам поводження людини в переповнених громадських місцях. Коли ви почнете конкурувати зі своїм сусідом за кут на підлокітнику крісла для опори руки, ви зрозумієте, чому люди, які прийшли в кіно без супутника, звичайно не займають своє місце залі доти, поки не виключать чи світло не почнеться фільм. Щоразу,- коли ми їдемо в переповненому ліфті, сидимо в переповному кінозалі чи їдемо в переповненму автобусі, оточуючі перестають для нас існувати, і доти, поки нас безпосередньо не зачеплять, ми не реагуємо на них. Складається таке враження, начебто своїм неусвідомленим зазіханням на нашу інтимну територію люди ставлять нас в оборонну позицію. Розлютована юрба чи агресивна група людей, об'єднаних єдиною метою, реагує на порушення їхньої території зовсім іншим чином, ніж окремі особистості. В дійсності відбуваються наступні речі: у міру того, як збільшується юрба і її щільність, особистий простір кожної окремої людини стає усе менше, і він приймає ворожу стійку, тому з ростом юрби підсилюється її ворожість і агресивність, і в будь-який момент може початися рукоприкладство. Це дуже добре відомо поліції, і вона завжди прагне розігнати юрбу, щоб кожна людина знову знайшла свій зональний простір і заспокоїлася.  
 

    СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1. Г.Г. Почепцов. Теорія комунікації. – М.: “Рефл-бук”, К.: “Ваклер” – 2001. – 656с.
2. В.А. Лабунская. Невербальное поведение. – Ростов-на-Дону: издательство Ростовского университета – 1986. – 135с.
3. Рюкле Хорст. Ваше тайное оружие в общении: мимика, жест, движение. – М.: Интерэксперт: Инфра – М – 1996. – 227с.
4. Пиз Аллан. Язык жестов: как читать мысли других людей по их жестам. – М.: Ай-Кью – 1995. – 257с.
5. Пиз Аллан. Язык жестов: увлекательное пособие для деловых людей. – М.: Ай-Кью – 1992. – 112с.

1. Вступ

    Процес  вербальної комунікації відбувається завжди у деякій конкретній ситуації, що містить множину факторів, які  мають значення для змісту самої комунікації. Так, будь-який діалог, наприклад, завжди “прив'язаний” до конкретних осіб з особливостями їхнього голосу, міміки, до контексту - теми розмови і т. д. Всі ці умови перетворюють загальну схему комунікації в мовленнєвий акт з участю власних мовних факторів, наприклад, речення з його структурою у взаємодії з усіма такими побічними факторами, як психічний стан мовця, його манера жестикуляції, присутність сторонніх осіб (що може бути причиною вживання “натяків” і т. д.). Як бачимо, людське мовлення супроводжують невербальні (несловесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зумов-люють найбільшою мірою відмінність між усним і писем-ним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два кана-ли інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є надзвичайно ваго-мим при спілкуванні. Отже, вивчення процесів вербальної передачі інформації завжди повинне спиратися як на мовні, так і на немовні фактори.  Усвідомлення необхідності включення у тій чи іншій формі у сферу лінгвістичного дослідження факторів, які безпосередньо супроводжують мовлення, у сучасному мовознавстві було чітко виражено у “Тезисах Празького товариства”, у яких концепція функціонального підходу до мови природно вимагала розширення поняття “засоби мовленнєвого спілкування”. У зв'язку з цим у вищевказаних тезисах звертається увага на те, що “слід систематично вивчати жести, які супроводжують і доповнюють усні прояви мовця за його безпосереднього спілкування із слухачем, жести, які мають значення для проблеми лінгвістичних регіональних союзів”. У живе мовне спілкування вплетено множину обставин, які супроводжують як ціле висловлювання, так і його фрагменти, причому всі немовні фактори грають допоміжну роль у спілкуванні, мова ж - головну: для неї завжди відкрита можливість використовувати для спілкування лише власні мовні засоби. В даному випадку не розглядаються два явища, що можуть свідчити про трохи іншу роль немовних факторів: 1) мова глухонімих, де сукупність жестів і символів може трактуватися і як первинна (власне мовна), і як вторинна система (код-замінник); 2) мова жестів у деяких народів, яка, проте, не може розглядатися як символічна система вторинного походження, що існує на базі природної мови. Незважаючи на перехідний характер зовнішніх обставин, існують деякі стереотипи ситуацій, які супроводжують той чи інший конкретний зміст акту комунікації. Про важливість невербальних засобів комунікації свідчать численні приклади. Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголосив чудову промову про О. Пушкіна. Пізніше цю промову бу-ло опубліковано. Прочитавши її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім інша промова. Однак це була та ж промова, промова великого майстра слова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної долі своєї сили впливу. Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж словесний. На доказ цього наво-диться зауваження Р.М. дю Гара про своїх героїв із його твору "Сім'я Тібо": "Слова були для них порожнім зву-ком. Проте погляди, усмішки, тембр голосу, найнезначніші рухи вели між собою безугавну розмову".