Напрямки наукової психології в Західній Європі та США: Психоаналіз. Біхевіоризм. Гештальтпсихологія. Гуманістична психологія. Когнітивни

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Відкритий міжнародний університет  розвитку людини «Україна»

Інститут соціальних технологій

Кафедра психології

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

З навчальної дисципліни:                             Загальна психологія

На тему:               Напрямки наукової психології в Західній Європі та США:

                           Психоаналіз. Біхевіоризм. Гештальтпсихологія.

                            Гуманістична психологія. Когнітивний підхід.

 

 

 

 

Виконала  студентка

5 Курсу

Групи ВПЛ-12

Пасічник-Санковська Л.М.

Перевірив :к.псих.наук

Доц. Муханова І.Б.

 

 

 

Київ-2012

План:

1.Психологія - як наука.

2.Умови виникнення основних напрямів в психології.

3. Основні напрями психології:

3.1. Біхевіоризм

3.2. Психоаналіз

3.3. Гештальтпсихологія

3.4. Когнітивнa психологія

3.5. Гуманістична психологія

4. Висновки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Психологія – наука про людину, людські спільноти, їхнє життя й діяльність. Вона вивчає закономірності, механізми, умови, чинники та особливості розвитку й функціонування психіки людини, її взаємодію з внутрішнім і зовнішнім психічним.

 

Психологія – наука про найскладніше явище –психіку людини, яке людство ще до кінця не вивчило й не усвідомило.

 

На ранніх етапах психологія розвивалася  як описова наука, в якій основним методом здобування знань про психіку людини була інтроспекція (самоспостереження). Однак результати, що одержували за її допомогою, мали значну долю суб'єктивізму, а тому не давали змоги вирішувати складні фундаментальні проблеми. їх нагромадження призвело на початку XX ст. до виникнення серйозної кризи в психології. Метод іртроспекціїї не виправдав покладених на нього сподівань, не вдалося уточнити специфіку психічної реальності й дати відповідь на питання про зв'язок психічних функцій з фізіологічними процесами в організмі. Крім того, виявилися серйозні розбіжності між психологічною теорією і даними експериментальних досліджень.

 

Спроба подолати цю ситуацію зумовила формування кількох  основних принципово відмінних напрямів у психології — біхевіорізму, гештальтпсихології, психоаналізу, когнітивної, гуманістичної психології.

 

Біхевіоризм

 

Основоположники біхевіоризму  - американські вчені Джон-Бродес Уотсон (1878—1958) і Едуард-Лi Торндайк (1874—1949). Вони вважали, що предметом психології повинні бути не свідомість чи душевні явища, що є недоступними науковому спостереженню, а поведінка. Основне завдання біхевіоризму (англ. behaviour — поведінка) полягає в нагромадженні спостережень за поведінкою з таким розрахунком, щоб, знаючи стимул S, можна було б наперед передбачити реакцію R людини, і навпаки. На цій підставі було виведено формулу класичного біхевіоризму S — R. Отже, вивчення поведінки зводилося до аналізу стимульних ситуацій. На думку біхевіористів, поведінка є або результатом научання — індивідуально набутого досвіду шляхом сліпих спроб і помилок або завченого репертуару навичок. Процеси, які відбуваються в мозку від початку дії стимулу до появи реакції, було названо «чорним ящиком», бо вони не піддаються безпосередньому спостереженню.

Біхевіористична концепція  є механістичною за своєю суттю: людина чи тварина в ній розглядаються  як пасивний механізм, що відповідає на впливи, незалежно від наявності  свідомості. Біхевіористи проводили досліди здебільшого на тваринах, а здобуті висновки поширювали на людей без урахування їх особливостей. Вони вважали, що людина відрізняється від тварин лише здатністю реагувати на мовні стимули.

У надрах самого біхевіоризму психолог Е. Толмен поставив під сумнів схему S–R як дуже спрощену і ввів між цими членами важливу перемінну I – психічні процеси конкретного індивіда, які залежать від його спадковості, фізіологічного стану, попереднього досвіду і природи стимулу (S–І–R).

Пізніше один з послідовників Д. Уотсона – Б.Скіннер, розвиваючи концепцію біхевіоризму, довів, що будь-яка поведінка визначається наслідками. Б.Скіннер сформулював «принцип оперантного зумовлення» – поведінка живих організмів визначаєтьсянаслідками, які вона зумовлює.

Залежно від того, будуть ці наслідки приємними, байдужими чи неприємними, живий організм виявить тенденцію повторювати цей поведінковий акт, не надавати йому жодного значення або ж уникати його надалі.

Отже, людина цілковито залежить від  свого середовища, і будь-яка свобода дії, якою, як їй здається, вона може користуватися, –повна ілюзія.

 

 

Психоаналіз

 

Датою виникнення класичного психоаналізу вважають 1895 р.,коли З. Фройд і Й. Бреєр почали застосовувати метод катарсисудля лікування істерії. Це найвідоміший за межами психології напрям психологічної науки й практики, який здобув широкий світовий резонанс, мав вплив на різні шари культурного життя людства. Ідеї фройдизму вплинули на мистецтвознавство, літературознавство, медицину та інші галузі науки, пов’язані з людиною.

Засновником психоаналізу є З. Фройд (1856–1939).

Уперше  загальні положення психоаналізу він виклав у 1900 р. – у «Тлумаченні сновидінь».

Психоаналіз – учення, яке досліджує  безсвідоме в його взаємозв’язку  зі свідомим у психіці людини. Для  фройдизму характернее пояснення  психічних явищ через несвідоме, ядром якого є уявлення про  споконвічний конфлікт між свідомим і несвідомим у психіці людини.

На думку З. Фройда, дії людини керуються глибинними спонуканнями, що вислизають від ясної свідомості. Він створив метод психоаналізу, за допомогою якого можна досліджувати глибинні спонукання людини і керувати ними.

Основою психоаналітичного методу є аналіз вільних асоціацій, сновидінь, описок, застережень тощо.

З погляду психоаналізу корені поведінки людини – у її дитинстві. Основна роль у процесі формування, розвитку людини належить сексуальним інстинктам і потягам.

Згідно з Фройдом, психіка аж ніяк не збігається зі свідомістю. Свідомість становить лише тонкий шар на поверхні несвідомого. Якщо не досліджувати несвідоме, ніяк не можназбагнути природу психіки.

 

 

Гештальтпсихологія

 

Гештальтпсихологія  як науковий напрям, датою появи  якого вважають 1910 р. – час зустрічі Макса Вертгеймера (1880–1943), Вольфганга Келера (1887–1967) і К. Коффки (1886–1941) –виникла як спроба теоретично обґрунтувати деякі феномени зорового сприйняття. Замість пошуку елементів свідомості цей напрям зробив наголос на її цілісності.

Представники цього напрямку висунули програму вивчення психіки як цілісної внутрішньої структури — гештальта. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що перебуває у відповідності з фізіологічними процесами мозку та зовнішнім світом. Такий підхід дозволив показати зумовленість сприйняття співвідношенням предмета («фігури») і його оточення («фону»), з’ясувати роль інсайту (проникливість, збагнення) та переструктурування чуттєвих даних у мисленні. Нове у психіці є наслідком реорганізації та перецентрації існуючих у ній же гештальтів.

Гештальтисти  застосували в дослідженнях феноменологічний метод – варіант інтроспективного методу, який не вимагає від людини розщеплювати свій досвід на елементи, а навпаки, заохочує до проникнення в реальність душевного життя якомога повніше (тут має допомогти позиція «наївного» спостерігача, не обтяженого попередніми уявленнями про те, якою ця реальність має бути).

 

Гештальтпсихологія  знайшла продовження в сучасному  напрямі психотерапії (гештальттерапія), автор якого Ф. Перлз застосував

феномени цілісності, які гештальтпсихологи  дослідили на матеріалі

сприйняття, до людської особистості (і розробив засоби поновлення

цілісності особистості, яка перебуває у внутрішньому конфлікті).

Вивчаючи  мислення людини, гештальтпсихологи  доводили, що розумові операції у розв’язанні творчих завдань підпорядковані особливим принципам організації гештальта («групування»,«центрування» тощо), а не правилам формальної логіки.

Отже, свідомість у гештальттеорії розглядали як цілісність, охоплену динамікою пізнавальних (когнітивних) структур, які змінюються за психологічними законами.

Ідеї гештальтпсихології збагатили  дослідження пізнавальних процесів та знайшли своє продовження у когнітивній психології.

 

Когнітивна психологія

 

Когнітивна психологія (Дж. Келлі, Д. Міллер, У. Найссер) виникає у 60-ті роки 20-го століття в протистояння біхевіоризму. Вона повернула в предмет психології суб'єктивний аспект. Когнітивна психологія - психологія пізнання, де пізнання - основа свідомості. Назва цього напряму походить від латинського слова cognitio - знання, пізнання. Його виникнення і розвиток пов'язані з бурхливим становленням комп'ютерної техніки і розвитком кібернетики як науки про загальні закономірності процесу управління і передачі інформації.

Когнітивна психологія досліджує внутрішні розумові процеси, як-от процес вирішення проблеми, пам'ять та мовні процеси. Спеціалісти з когнітивної психології досліджують те, як люди розуміють, виявляють причини та знаходять рішення проблем, займаючись розумовими процесами, що слугують сполучною ланкою між стимулом та реакцією.

Когнітивна психологія розглядає залежність поведінки  людини від наявних у нього  пізнавальних схем (когнітивних карт), які дозволяють йому сприймати навколишній  світ і вибирати способи правильної поведінки в ньому. Цей напрямок в даний час бурхливо розвивається, і у нього немає будь-якого визнаного лідера. Критика когнітивної психології пов'язана, перш за все, з тим, що проведені в ній дослідження ототожнюють мозок людини з машиною, істотно спрощуючи тим самим складний, багатогранний внутрішній світ людини, розглядаючи його як щодо спрощені схеми і моделі.

 

 

Гуманістична психологія

 

  Цей напрям у психології пов’язаний з іменами А. Маслоу

(1908–1970), К. Роджерса (1902–1987), Г. Оллпорта (1897–1967

Головним предметом дослідження є – здорова творча особистість.

ОСОБИСТІСТЬ як унікальна цілісна система, яка являє собоюне щось нерухоме, а живу можливість самоактуалізації. Мета такої особистості — самоактуалізація (якомога повний вияв своїх можливостей). Це прагнення ґрунтується на потребі самоактуалізації (А. Маслоу) — «вершині» в ієрархії потреб людини, яку складають також потреби в повазі та самоповазі, потреби в любові з боку соціального оточення, належності до спільноти, потреби в безпеці (захист від страху та тривоги) та фізіологічні потреби (спрага, голод, продовження роду). До цього блоку відносяться пізнавальні («знати й розуміти») та естетичні потреби («сприймати прекрасне»), але вони не входять до ієрархії і є вторинними. Потреба в самоактуалізації виявляється лише тоді, коли задоволені потреби, що перебувають на нижчих щаблях. При неможливості реалізувати потреби в самоактуалізації людина підвладна певним вадам, пороку тощо.

Віра  в людину гуманістичної психології збігається з певними аспектами філософії Ж.-Ж. Руссо, який ще за часів Просвітництва вважав, що цивілізація є перешкодою людському щастю, бо спотворює первісно добру людську природу. Людина народжується, щоб бути доброю і прекрасною, але суспільство й оточення не дає цьому потенціалу реалізуватися, нищить його, прищеплюючи людині певні цінності, стандарти і цілі, які не є справжніми її цінностями, цілями.

Поведінка людини стає вигідною її оточенню, але безглуздою з погляду її власного розвитку.

Щоб бути щасливою, людині потрібно дослухатися до себе.

 

Якщо фройдизм вивчає невротичну особистість, бажання,вчинки і слова, якої розходяться  між собою, думки про саму себе і про інших людей часто діаметрально протилежні («Зазвичай люди невідверті», «Я здебільшого щирий»), тобто суперечливу нецілісну, недосконалу особистість, якій чогось бракує, то гуманістична психологія, навпаки, вивчає здорові, гармонійні особистості, які досягли вершини особистісного розвитку, вершини «самоактуалізації».

Проживання світу в собі та себе у світі є головною психологічною реальністю.

Людина – істота вільна, здатна вирішувати, обирати шлях власного розвитку. Вона активна, творча істота.

 

Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що кожний напрямок психології вивчає переважно  якусь одну сторону проявів психіки  та є відповіддю на недосконалість попередньої теорії (біхевіоризм — поведінка, генетична психологія — інтелект, психоаналіз — мотив, гештальт — образ, когнітивна психологія — пізнавальна сфера). У рамках кожної школи по-різному вирішується проблема предмета психології.

 

Незважаючи на це, можна окреслити  основні тенденції розвитку психологічних  знань у сучасному світі. Відбувається стирання меж між різними самостійними та незалежними школами.

У світі з’являється  все більше психологічних теорій, автори яких свідомо прагнуть інтегрувати  знання, що були накопичені у вищевказаних течіях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1.М. Й. Варій «Загальна психологія»

 

2. «Общая психология» под редакцией А. В. Петровского

3. Л. А. Колесніченко, Л. Л. Борисенко  «Основи психології та педагогіки»

4. С.  Д. Максименко,В. О. Соловiєнко  ««Загальна психологія»

 

5. А.Маклаков . Общая психология