Міністерство освіти і науки України

Можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що з усіх складових  установки головну роль у регулятивній функції відіграє саме ціннісний (емоційний, суб'єктивний) компонент, який пронизує когнітивний і поведінковий компоненти. Звісно, подолати розбіжність між  соціальним та індивідуальним, установкою й ціннісною орієнтацією допомагає  поняття соціальної позиції особистості, що поєднує ці компоненти. Зрозуміло, шо ціннісна орієнтація є підґрунтям виникнення позиції, бо це той компонент структури особистості, який являє собою певну вісь свідомості, навколо якої обертаються думки й почуття людини і з огляду на яку вирішується багато життєвих питань. Окрім цього, установка "повідомляє" позиції дійовий, активний момент, який проявляється у вольовому акті, вчинку. Отож властивість ціннісної орієнтації виступати як установка (або система установок) реалізується на рівні позиції особистості, де ціннісний підхід сприймається як установчий, а установчий, своєю чергою, як ціннісний. У цьому розумінні позиція є системою ціннісних орієнтацій і установок, що відображають активні вибіркові стосунки особистості.

Б. Паригін вважає еквівалентом динамічної структури особистості ще більш інтегральним, ніж установка, психічний настрій особистості, який охоплює як предметно спрямовані, так і безпредметні психічні стани. П. Шихірев та інші, не заперечуючи того факту, шо психічний настрій є важливим структурним утворенням особистості, водночас стверджують, що він не перекриває поняття позиції. На їхню думку, психічний настрій, так само як ціннісна орієнтація, передує виникненню позиції. Таким чином, умовою виникнення позиції особистості є її оцінне ставлення і певний психічний стан (настрій), який надає позиції різного емоційного забарвлення — від глибокого песимізму і пригніченості до життєствердного оптимізму й ентузіазму.

Ще один підхід (установчо-позиційний, диспозиційний) до структури особистості  має свої особливості в концепції  В. Ядова.

В ній диспозиція розглядається  як комплекс схильностей, готовності до повного сприйняття умов діяльності й до певної поведінки за цих умов. У такому розумінні вона є дуже близькою до поняття установки (атитюду). Названа диспозиційна концепція  оцінює диспозиції особистості як ієрархічно організовану систему з кількома рівнями:

перший (нижчий) — утворюють елементарні  фіксовані установки, без модальності (переживання "за" чи "проти") та когнітивних компонентів;

другий — складають соціальні  фіксовані установки, або атитюди;

третій — ґрунтується на базових  соціальних установках або загальній  спрямованості інтересів особистості  на конкретну царину соціальної активності;

четвертий (вищий) — позначається системою орієнтацій на цілі життєдіяльності  й засоби досягнення них цілей.

Наведена ієрархічна система є  результатом усього попереднього досвіду  і впливу соціальних умов. У ній  виші рівні здійснюють загальну саморегуляцію  поведінки, нижчі є відносно самостійними, вони забезпечують адаптацію особистості  за конкретних мінливих умов. Здебільшого  розглянута концепція є спробою  знайти взаємозв'язок між диспозиціями, потребами й ситуаціями, які теж  утворюють ієрархічні системи. Вищезгадані  дослідники (П. Шихірев та ін.) звертають увагу на те, що немає великої розбіжності між диспозиціями у В. Ядова та позицією особистості, яку пропонують вони. Пояснюють це тим,"що позиція і є системою поглядів, установок, уявлень, ціннісних орієнтацій стосовно умов власної життєдіяльності, які реалізуються в поведінці особистості. Цікавим тут є і те, що позиція — це власне, суб'єктивне ставлення, пов'язане з оцінкою навколишньої дійсності й вибором оптимальної поведінки.

Загалом більшість авторів соціальну  установку розглядають як стійке, фіксоване, ригідне утворення особистості, яке надає стабільність спрямованості  її діяльності, поведінці, уявлень про  світ і самого себе. Відома низка  теорій, де установки самі утворюють  структуру особистості, а в інших  — соціальні установки посідають  лише певне місце серед якісних  рівнів особистісної ієрархії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

Андреева Г.М. Социальная психология. — М., 1998;

Джонсон Д.В. Соціальна психологія: Тренінг міжособистісного спілкування. Пер. с англ. і авт.передм. В. Хомик. — К.: КМ Академія, 2003. — 285 с.;

Дьяконов Г. Спілкування і взаємодія // Соціальні психологія. — 2004. — № 3. — C. 82-96;

Ковалев А.Г. Курс лекций по социальной психологии. — М., 1972;

Коллектив. Личность. Общение: Словарь социально-психологических понятий /Под ред. Е.С. Кузьмина, В.Е. Семенова. — Л., 1987;

Корієв М.Н., Коваленко А.В. Соціальна психологія. — К., 1995;

Максименко С.Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці: Методологія, методи, програми, процедури. — Київ, 1998;

Трухін І.О. Соціальні психологія спілкування: Навчальний посібник — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 335 с.;

Цимбалюк І.М. Психологія спілкування: Навчальний посібник —Київ: ВД "Професіонал, 2004. — 303 с.