Мистецтво суперечки

Міністерство  освіти і науки  України

Львівський національний університет імені Івана Франка 
 
 
 
 
 
 
 
 

Доповідь

на  тему: «Мистецтво суперечки» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                                  Студентки 

                                                                                     Факультету міжнародних відносин

                                                                             Групи МВВ-1А

                                                                             Навроцької Н.Б. 
 
 
 
 

Львів 2008 
 

ПЛАН 
 
 

1.   Історія мистецтва  суперечки

 
 

2. Поняття про суперечку. Види суперечок

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Історія мистецтва  суперечки

 

    Говорячи  сьогодні про мистецтво суперечки, треба зазначити, що його корені сягають глибокої давнини. Теорія та практика суперечок мають цікаву історію і давні традиції. Ще античні мислителі звернули увагу на роль та місце суперечок у спілкуванні людей. Вони намагалися дослідити різноманітні види суперечок, з'ясувати основні правила їх проведення, визначити притаманні їм помилки та хитрощі. 
Якщо історія, філософія та мистецтво у Стародавній Греції мали одну покровительку — музу Кліо, то мистецтво суперечки охороняли дві богині, дві Ериди (від eridzo — сперечаюся), яких називали богинями спору. Ерид було дві, бо греки відрізняли суперечку «конструктивну», спрямовану на досягнення істини, від суперечки «конфліктної», метою якої є не з'ясування істини, а боротьба з противником і перемога в цій боротьбі (агоне, звідси й українське слово «агонія» — боротьба зі смертю). 
Відповідно до цього греки навіть термінологічно розрізняли дві моделі спору заради істини вони називали діалектичною суперечкою, а спір заради перемоги, атональний спір — еристичною суперечкою.  
        Визнаним майстром діалектичної суперечки у Стародавній Греції вважався Сократ (бл. 470—399 pp. до н. є.), який у своїх бесідах за допомогою влучно поставлених запитань намагався відшукати істину. Відповідаючи на запитання, співрозмовник Сократа висловлював певну думку з поставленої проблеми, яка співставлялася із фактами, свідченнями та іншими вже доведеними істинами. Завдання самого Сократа якраз і полягало в тому, щоб показати суперечність думок учасників спору із твердженнями, які вони висловили раніше, і на підставі цього спростувати їх.

    Для ілюстрації наведемо такий приклад. Припустимо, що вас цікавить питання: чи є обман злом? Більшість, звичайно, дасть стверджувальну відповідь. Однак, якщо йдеться про обман ворога на війні та інші складні випадки, то доведеться визнати, що не завжди обман кваліфікується як зло. Такий самий аналіз можна провести, досліджуючи якісь інші складні проблеми. Так, наприклад, Сократ у діалозі Платона «Федр» з'ясовує питання, яким повинен бути оратор.

• Сократ: щоб промова була доброю, прекрасною, невже розум оратора не повинен осягнути істину того, про що він збирається говорити? 
  Федр: про це, милий Сократе, я чув так: тому, хто має намір стати оратором, немає необхідності розуміти, що дійсно справедливо, — достатньо знати те, що здається справедливим більшості, яка буде судити. Те ж саме стосується і того, що насправді є добрим і прекрасним, — достатньо знати, що таким вважається. Саме так можна переконати, а не за допомогою істини. 
  Сократ: думка не є нікчемною, Федре, якщо так говорять розумні люди, але потрібно розглянути, чи є в ній смисл. Тому не можна залишити без уваги те, що ти зараз сказав. 
  Федр: ти маєш рацію. 
  Сократ: розглянемо це таким чином. 
  Федр: яким? 
  Сократ: наприклад, я б переконував тебе купити коня, щоб боротися із ворогом, до того ж ми с тобою обидва не знали б, що таке кінь, та й про тебе я знав би лише те, що Федр вважає конем свійську тварину з великими вухами... 
  Федр: це було б смішно, Сократе. 
  Сократ: поки ще ні, але так було б, якщо б я став серйозно тебе переконувати, склавши похвальне слово віслюкові, назвавши його конем і стверджуючи, що потрібно мати цю скотину не тільки вдома, а й у поході, тому що вона знадобиться у битві для перевезення вантажу і ще для багатьох справ. 
  Федр: це було б зовсім смішно! 
  Сократ: а хіба не краще те, що є смішним та милим, ніж те, що є страшним та ворожим? 
  Федр: це очевидно. 
  Сократ: так ось, коли оратор, який не знає, що таке добро, а що — зло, виступить перед такими самими громадянами з метою їх переконати, до того ж буде розхвалювати не тільки віслюка, видаючи його за коня, а й зло, видаючи його за погане замість доброго, які, на твою думку, плоди принесе згодом посів його красномовства? 
  Федр: напевно, не дуже гарні.

    Діоген  Лаертський розповідав, що Сократ у  спорах, як правило, був сильнішим  за своїх опонентів, тому його дуже часто били і тягали за волосся, а ще частіше сміялися та глузували з нього. Він приймав усе це, не ображаючись. Одного разу Сократ, навіть отримавши стусана, стримався і нічого не заподіяв людині, яка це вчинила. Оточуючим він пояснив свій вчинок так: «Якщо б мене хвицнув віслюк, чи став би я на нього подавати до суду?».

    Мистецтво ставити запитання, яке саме Сократ поклав в основу ведення суперечок, він порівнював з мистецтвом повитухи і називав його майєвтикою, тобто  мистецтвом, знання якого допомагає народженню нової думки.

    Іншу  модель суперечки — суперечки  заради перемоги — репрезентували у Стародавній Греції софісти) Вони вважали, що за допомогою мистецтва  спору можна довести будь-яке  положення, яким би нісенітним воно не було.

    Спочатку  слово «софіст» означало людину освічену, талановиту, яка проявила себе у  певній діяльності. Наприкінці V ст. софістами  стали називати платних учителів мудрості. Мета їх роботи полягала в  навчанні учнів різноманітним хитрощам та прийомам обдурювання співрозмовників. Треба зазначити, що софісти на досить високому рівні володіли тогочасною логікою. У зв'язку з цим багато їхніх прийомів базувалися на свідомому порушенні тих чи інших правил та законів цієї науки. Засновником школи софістики був Протагор.(бл. 490— бл. 420 pp. до н. є.).

• До нашого часу дійшли численні приклади міркувань, які застосовували софісти у різноманітних суперечках. Найбільш відоме серед них — міркування, яке отримало назву «Рогатий»; Уявіть собі ситуацію: одна людина хоче переконатиіншу в тому, що та має роги. Для цього наводиться таке обгрунтування: «Те, що ти не втрачав, те ти маєш. Роги ти не втрачав. Отже, у тебе є роги».
• Наведемо ще один приклад. У Протагора був учень Еватл. Учитель і учень уклали угоду, відповідно до якої Еватл заплатить за навчання лише після того, як виграє свій перший судовий процес. Але, закінчивши навчання, Еватл не поспішав виступати в суді. Терпець у вчителя урвався, і він подав на свого учня в суд. «Еватл у будь-якому випадку повинен буде мені заплатити, — міркував Прота-гор. — Він або виграє цей процес, або програє його. Якщо виграє — заплатить за домовленістю, якщо програє — заплатить за вироком суду». Однак Еватл був дуже старанним учнем і оволодів усіма прийомами софістики. Один із них він і застосував проти свого вчителя. Його відповідь була такою: «Нічого подібного, я платити не буду. Дійсно, я або виграю процес, або програю його. Якщо виграю — рішення суду звільнить мене від платні, якщо ж програю — не буду платити за нашою домовленістю». 
  Окрім побудови різноманітних міркувань, софісти також полюбляли в суперечках ставити такі запитання, на які практично неможливо було дати відповідь: як би людина не відповідала, все одно вона опинялася у пастці. Наприклад, софіст запитує: «Чи перестав ти бити свого батька?» Співрозмовник відповідає: «Так». Отже, виходить, що він бив батька, а зараз перестав. Співрозмовник відповідає: «Ні». Отже, він бив, б'є і буде бити батька у майбутньому.

    Окрім Сократа і софістів за часів Стародавньої Греції значну увагу дослідженню суперечки приділяв також Аристотель (384—322 pp. до н. є.). Його праці «Топіка» і «Про софістичні спростування», що увійшли до «Органону», є першими спробами систематично викласти основні засади теорії та практики суперечок.

    Аристотель  чітко розрізняв три види суперечок: Діалектичну, софістичну й еристичну. Найвищим видом спору він вважав діалектичну суперечку, мета якої полягає в досягнені   
істини. Метою софістичної суперечки, за Аристотелем, є позірна мудрість, а метою еристичної суперечки — перемога. Два останні види суперечок Аристотель не визнавав і всіляко засуджував. 
Діалектика у творах Стагиріта завжди оцінювалася досить високо. Він писав про те, що вона може бути корисною і для тренування, і для усних бесід, і для філософських знань. Еристика ж, за Аристотелем, переслідує лише одну мету — перемогти у спорі нечесними засобами.

    Еристика  відрізняється від софістики, але  тільки за метою. Якщо мета еристів  — перемога у суперечці, то мета софістів — застосування позірної мудрості заради слави у погоні за наживою. У зв'язку з цим софістику Аристотель називав «мистецтвом наживи за допомогою позірної мудрості».

    У середні віки техніка суперечок  була ще більше вдосконалена. У рамках патристики, теологічної схоластики, апологетики розроблялися різноманітні прийоми аргументації та критики, впроваджувалися нові стратегії та тактики проведення суперечок. Основою середньовічної діалектики була логіка Аристотеля.

    За  часів Відродження мистецтво  суперечки отримало новий поштовх  до розвитку. Трактата італійських гуманістів Лоренцо Валли (1407—1457), Леонардо Брут, Рудольфа Агріколи (1443—1483), гуманістична сатира Еразма Роттер-дамського (1469—1536), політичні аргументи Пікколо Макіявеллі (1469—1527) стали новим внеском у теорію та практику мистецтва суперечки та аргументації.

    Так, наприклад, у трактаті видатного  німецького філософа Іммануїла Канта (1724—1804) «Логіка» знаходимо таку цитату: «У минулі часи діалектика була мистецтвом видимості. У логіці також вона довго висвітлювалася під назвою «мистецтво суперечки»... Нічого не може бути більш негідним для філософа, як культивування такого мистецтва».

    Хоча  Кант і не визнавав таку діалектику (яка увібрала в себе і еристику, і софістику), він все-таки дійшов висновку, що цю науку можна переробити. Тоді б логіка, на його думку, мала дві частини: аналітику, яка б визначала формальні критерії істини, і діалектику, яка б містила ознаки та правила, завдяки яким можна було б дізнатися, що те чи інше не відповідає формальним критеріям істини, хоча і здається погодженим з ними.

    Не  бачив особливої різниці між  еристикою, софістикою та діалектикою  і Артур Шопенгауер (1788—1860), автор  книги «Еристика або мистецтво сперечатися».

    Шопенгауер, як і Кант, розглядав діалектику як «мистецтво сперечатися або вести  бесіду». На його думку, предметом її повинна бути «сумісна діяльність двох розумних істот, які думають разом, а звідти неодмінно випливає суперечка, тобто духовна боротьба, якщо тільки вони не погоджуються поміж собою, як вивірені годинники».

    Основний  тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, — це суперечка, метою якої завжди є не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а саме перемога.

    Отже, теорія та практика мистецтва суперечки цікавили спеціалістів протягом багатьох століть. У наш час ця проблематика не втратила своєї актуальності.

    Розбудова правової держави надає кожній людині реальне право на власну думку, на раціональну суперечку, на діалог.

    Проте культура сучасних суперечок іноді  не витримує ніякої критики. Співрозмовники не можуть чітко висловити свою позицію, побудувати аргументацію, грамотно розкритикувати позицію супротивника, знайти елементарні помилки як в своїх висловлюваннях, так і у висловлюваннях опонента, не володіють прийомами ведення різноманітних суперечок тощо. У зв'язку з цим оволодіння мистецтвом суперечки стає одним з актуальних завдань для широкого кола спеціалістів, професійна діяльність яких пов'язана з впливом на людей через різноманітні види комунікацій, зокрема суперечку: юристів, менеджерів, політиків, педагогів, журналістів тощо. Не буде перебільшенням сказати, що у сучасному суспільстві не можна бути професійним комунікатором, не знаючи основ теорії та практики мистецтва суперечки. 
 

3. Поняття про  суперечку. Види суперечок

 

    Будь-яка  суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно відстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника.

    Отже, суперечка — це комунікативна  ситуація, де наявне активне ставлення  до позиції співрозмовника, що виражається  в її критичній оцінці.

    Обов'язковими учасниками суперечки є пропонент, опонент і аудиторія.

    Пропонент — це той, хто висуває, обстоює  деяку тезу.Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені  на  обговорення.   Пропонент  може  висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.