Автор: Пользователь скрыл имя, 22 Сентября 2011 в 13:24, доклад
Говорячи сьогодні про мистецтво суперечки, треба зазначити, що його корені сягають глибокої давнини. Теорія та практика суперечок мають цікаву історію і давні традиції. Ще античні мислителі звернули увагу на роль та місце суперечок у спілкуванні людей. Вони намагалися дослідити різноманітні види суперечок, з'ясувати основні правила їх проведення, визначити притаманні їм помилки та хитрощі.
Історія мистецтва суперечки
Поняття про суперечку. Види суперечок
Міністерство освіти і науки України
Львівський
національний університет
імені Івана Франка
Доповідь
на
тему: «Мистецтво суперечки»
Львів
2008
ПЛАН
Говорячи
сьогодні про мистецтво суперечки,
треба зазначити, що його корені сягають
глибокої давнини. Теорія та практика
суперечок мають цікаву історію і давні
традиції. Ще античні мислителі звернули
увагу на роль та місце суперечок у спілкуванні
людей. Вони намагалися дослідити різноманітні
види суперечок, з'ясувати основні правила
їх проведення, визначити притаманні їм
помилки та хитрощі.
Якщо історія, філософія та мистецтво
у Стародавній Греції мали одну покровительку
— музу Кліо, то мистецтво суперечки охороняли
дві богині, дві Ериди (від eridzo — сперечаюся),
яких називали богинями спору. Ерид було
дві, бо греки відрізняли суперечку «конструктивну»,
спрямовану на досягнення істини, від
суперечки «конфліктної», метою якої є
не з'ясування істини, а боротьба з противником
і перемога в цій боротьбі (агоне, звідси
й українське слово «агонія» — боротьба
зі смертю).
Відповідно до цього греки навіть термінологічно
розрізняли дві моделі спору заради істини
вони називали діалектичною суперечкою,
а спір заради перемоги, атональний спір
— еристичною суперечкою.
Визнаним майстром
діалектичної суперечки у Стародавній
Греції вважався Сократ (бл. 470—399 pp. до
н. є.), який у своїх бесідах за допомогою
влучно поставлених запитань намагався
відшукати істину. Відповідаючи на запитання,
співрозмовник Сократа висловлював певну
думку з поставленої проблеми, яка співставлялася
із фактами, свідченнями та іншими вже
доведеними істинами. Завдання самого
Сократа якраз і полягало в тому, щоб показати
суперечність думок учасників спору із
твердженнями, які вони висловили раніше,
і на підставі цього спростувати їх.
Для ілюстрації наведемо такий приклад. Припустимо, що вас цікавить питання: чи є обман злом? Більшість, звичайно, дасть стверджувальну відповідь. Однак, якщо йдеться про обман ворога на війні та інші складні випадки, то доведеться визнати, що не завжди обман кваліфікується як зло. Такий самий аналіз можна провести, досліджуючи якісь інші складні проблеми. Так, наприклад, Сократ у діалозі Платона «Федр» з'ясовує питання, яким повинен бути оратор.
Діоген Лаертський розповідав, що Сократ у спорах, як правило, був сильнішим за своїх опонентів, тому його дуже часто били і тягали за волосся, а ще частіше сміялися та глузували з нього. Він приймав усе це, не ображаючись. Одного разу Сократ, навіть отримавши стусана, стримався і нічого не заподіяв людині, яка це вчинила. Оточуючим він пояснив свій вчинок так: «Якщо б мене хвицнув віслюк, чи став би я на нього подавати до суду?».
Мистецтво ставити запитання, яке саме Сократ поклав в основу ведення суперечок, він порівнював з мистецтвом повитухи і називав його майєвтикою, тобто мистецтвом, знання якого допомагає народженню нової думки.
Іншу модель суперечки — суперечки заради перемоги — репрезентували у Стародавній Греції софісти) Вони вважали, що за допомогою мистецтва спору можна довести будь-яке положення, яким би нісенітним воно не було.
Спочатку слово «софіст» означало людину освічену, талановиту, яка проявила себе у певній діяльності. Наприкінці V ст. софістами стали називати платних учителів мудрості. Мета їх роботи полягала в навчанні учнів різноманітним хитрощам та прийомам обдурювання співрозмовників. Треба зазначити, що софісти на досить високому рівні володіли тогочасною логікою. У зв'язку з цим багато їхніх прийомів базувалися на свідомому порушенні тих чи інших правил та законів цієї науки. Засновником школи софістики був Протагор.(бл. 490— бл. 420 pp. до н. є.).
Окрім Сократа і софістів за часів Стародавньої Греції значну увагу дослідженню суперечки приділяв також Аристотель (384—322 pp. до н. є.). Його праці «Топіка» і «Про софістичні спростування», що увійшли до «Органону», є першими спробами систематично викласти основні засади теорії та практики суперечок.
Аристотель
чітко розрізняв три види суперечок:
Діалектичну, софістичну й еристичну.
Найвищим видом спору він вважав діалектичну
суперечку, мета якої полягає в досягнені
істини. Метою софістичної суперечки,
за Аристотелем, є позірна мудрість, а
метою еристичної суперечки — перемога.
Два останні види суперечок Аристотель
не визнавав і всіляко засуджував.
Діалектика у творах Стагиріта завжди
оцінювалася досить високо. Він писав
про те, що вона може бути корисною і для
тренування, і для усних бесід, і для філософських
знань. Еристика ж, за Аристотелем, переслідує
лише одну мету — перемогти у спорі нечесними
засобами.
Еристика відрізняється від софістики, але тільки за метою. Якщо мета еристів — перемога у суперечці, то мета софістів — застосування позірної мудрості заради слави у погоні за наживою. У зв'язку з цим софістику Аристотель називав «мистецтвом наживи за допомогою позірної мудрості».
У середні віки техніка суперечок була ще більше вдосконалена. У рамках патристики, теологічної схоластики, апологетики розроблялися різноманітні прийоми аргументації та критики, впроваджувалися нові стратегії та тактики проведення суперечок. Основою середньовічної діалектики була логіка Аристотеля.
За часів Відродження мистецтво суперечки отримало новий поштовх до розвитку. Трактата італійських гуманістів Лоренцо Валли (1407—1457), Леонардо Брут, Рудольфа Агріколи (1443—1483), гуманістична сатира Еразма Роттер-дамського (1469—1536), політичні аргументи Пікколо Макіявеллі (1469—1527) стали новим внеском у теорію та практику мистецтва суперечки та аргументації.
Так, наприклад, у трактаті видатного німецького філософа Іммануїла Канта (1724—1804) «Логіка» знаходимо таку цитату: «У минулі часи діалектика була мистецтвом видимості. У логіці також вона довго висвітлювалася під назвою «мистецтво суперечки»... Нічого не може бути більш негідним для філософа, як культивування такого мистецтва».
Хоча Кант і не визнавав таку діалектику (яка увібрала в себе і еристику, і софістику), він все-таки дійшов висновку, що цю науку можна переробити. Тоді б логіка, на його думку, мала дві частини: аналітику, яка б визначала формальні критерії істини, і діалектику, яка б містила ознаки та правила, завдяки яким можна було б дізнатися, що те чи інше не відповідає формальним критеріям істини, хоча і здається погодженим з ними.
Не бачив особливої різниці між еристикою, софістикою та діалектикою і Артур Шопенгауер (1788—1860), автор книги «Еристика або мистецтво сперечатися».
Шопенгауер, як і Кант, розглядав діалектику як «мистецтво сперечатися або вести бесіду». На його думку, предметом її повинна бути «сумісна діяльність двох розумних істот, які думають разом, а звідти неодмінно випливає суперечка, тобто духовна боротьба, якщо тільки вони не погоджуються поміж собою, як вивірені годинники».
Основний тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, — це суперечка, метою якої завжди є не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а саме перемога.
Отже, теорія та практика мистецтва суперечки цікавили спеціалістів протягом багатьох століть. У наш час ця проблематика не втратила своєї актуальності.
Розбудова правової держави надає кожній людині реальне право на власну думку, на раціональну суперечку, на діалог.
Проте
культура сучасних суперечок іноді
не витримує ніякої критики. Співрозмовники
не можуть чітко висловити свою позицію,
побудувати аргументацію, грамотно розкритикувати
позицію супротивника, знайти елементарні
помилки як в своїх висловлюваннях, так
і у висловлюваннях опонента, не володіють
прийомами ведення різноманітних суперечок
тощо. У зв'язку з цим оволодіння мистецтвом
суперечки стає одним з актуальних завдань
для широкого кола спеціалістів, професійна
діяльність яких пов'язана з впливом на
людей через різноманітні види комунікацій,
зокрема суперечку: юристів, менеджерів,
політиків, педагогів, журналістів тощо.
Не буде перебільшенням сказати, що у сучасному
суспільстві не можна бути професійним
комунікатором, не знаючи основ теорії
та практики мистецтва суперечки.
Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно відстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника.
Отже, суперечка — це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що виражається в її критичній оцінці.
Обов'язковими учасниками суперечки є пропонент, опонент і аудиторія.
Пропонент — це той, хто висуває, обстоює деяку тезу.Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.