Лідерство як соціально-психологічний феномен

      Лідерство – це соціально-психологічне явище, яке виникає і реалізується тільки в суспільному середовищі. Як явище лідерство відоме ще з давніх-давен, як категорія соціальної психології почало вивчатися з кінця XIX ст. Як справедливо зазначає Ж.Блондель, лідерство древнє, як людство. Воно універсальне й неминуче. Існує скрізь – у великих і малих організаціях, у бізнесі і релігії, у профспілках і благодійних організаціях, у компаніях і університетах, у неформальних організаціях і вуличних ватагах. Це ознака номер один будь-якої організації. Скрізь, де утворюється група, виникає і лідерство. 
     Лідерство – це відносини домінування і підкорення, впливу й наслідування в системі міжособистісних і групових відносин.

      Лідер (від англ. leader – ведучий) – авторитетний член організації чи соціальної групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціально-політичних ситуаціях і процесах, у регулюванні взаємовідносин у колективі, групі, суспільстві. 
      У своїй книзі “Політика як мистецтво керівництва” американський політолог Р.Такер застерігає від ототожнення лідерства з функціями посадових осіб у державному або партійному апаратах. Він зазначає, що лідерство – це щось значно більше, ніж аналіз і прийняття державно-владних рішень, це – вплив на розум, енергію тих людей, яким належить зіграти свою роль у тому чи іншому процесі. 
     Лідер і керівник відрізняються в наступному:

·   якщо керівник, як правило, призначається, то лідер висувається групою стихійно; 
·   якщо керівник має обумовлені законом, розпорядженнями права та обов’язки, то лідер, як правило, їх не має;

·   якщо керівник використовує ці права і обов’язки, то лідер – ні, його головні козирі – авторитет, вплив;

·   лідер, безперечно, є неординарною особистістю (не обов’язково із соціально позитивними якостями), продуктом природного відбору, і ці якості постійно потрібно підтверджувати, а якості керівника сприймаються як стабільні. 
Спроби соціально-психологічного аналізу лідерства відомі ще з давніх часів історії людства.

     Так, ще в стародавній міфології вожді, як правило, наділялися такими надлюдськими якостями, яких не було у простих смертних. Древні єгиптяни, наприклад, приписували своїм правителям такі “божественні риси”, як “владні висловлювання в устах”, “розуміння в серці”, справедливість. Вони навіть зображували фараонів вищими на зріст за інших людей, вказуючи цим на їх особливість. 
      В “Іліаді” Гомера також знаходимо прагнення позначити риси лідера. Тут розкриті чотири необхідні, на думку стародавніх греків, якості лідера – справедливість (Агамемнон), мудрість (Нестор), хитрість (Одіссей), доблесть (Ахілл). 
      Слід зазначити, що набір лідерських якостей і зразків поведінки з часом змінювався. Якщо Платон наголошував на значущості для ідеального правителя такої риси, як мудрість, то середньовічний філософ-теолог Ф.Аквінський – благочестя й божественних якостей.

     Яскраві психологічні портрети лідерів, які прославляють себе тим, що керуються в діяльності головним чином “дурними” природними пристрастями, описав у праці “Державець” Н.Макіавелі.

      Пізніші уявлення про лідерство були спробами вчених, мислителів не тільки пояснити його природу, але й виявити фактори, які впливають на появу цього феномена. 
      Низка вчених (Т.Карлей, Р.Емерсон, Ф.Ніцше, Шопенгауер) пояснювали лідерство природним прагнення людини до влади і домінування над собі подібними. Вони вважали, що це прагнення притаманне кожному індивіду, але лідерства досягають лише окремі з них, а саме – ті, хто на шляху до влади і впливу може знехтувати мораллю (її вони розглядали як перешкоду досягненню лідерства). 
      Л.Бернард, В.Бінхам, О.Тед, С.Кілбоурн були переконані в тому, що лідерство – це суто психологічний феномен, зумовлений такими якостями індивіда, як енергія і напористість у досягненні мети, сильне прагнення до відповідальності, ініціативність, самовпевненість, здатність впливати на оточення тощо. Прибічниками такого пояснення лідерства були також М.Вебер і Г.Лебон. Макс Вебер, зокрема, вважав, що для лідера важливими, тобто визначальними, є три якості – пристрасть, почуття відповідальності й окомір (здатність із внутрішньою спокійністю ставитися до реальної дійсності). Здатністю свідомо чи несвідомо впливати на людей, заряджати їх своєю енергією пояснював феномен лідерства і Г.Лебон. 
      Х.Саймон, Дж.Хоманс, Х.Келлі висловили міркування щодо раціонально-прагматичної природи лідерства, яка полягає в так званому “обміні”, тобто та чи інша група надає лідеру статус і повагу в обмін на його надзвичайні здібності в досягненні мети даної групи.

      З.Фрейд в аналізі природи лідерства дійшов висновку, що цей феномен є наслідком трансформації лібідо (специфічної “психічної” енергії, що лежить в основі всіх сексуальних проявів) у прагненні до влади, впливу, домінування. У розумінні З.Фрейда цивілізація взагалі – це трансформація підсвідомих потягів (лібідо) на цілі політичної діяльності. Відбувається цей процес у силу того, що імпульсам, породженим інстинктами, виходячи з вимог суспільної моралі перекривається вхід у свідомість. Психічна ж енергія не зникає, її заряд шукає виходу і знаходить його в агресії, спорті, владі. 
       Цікаве пояснення механізму лідерства запропонував австрійський психолог А.Адлер. На його думку, орієнтація на лідерство – це своєрідний засіб компенсації комплексу неповноцінності. А.Адлер зазначав, що лідери – це люди, які потерпіли крах своїх надій, ілюзій у дитинстві й прагнуть компенсувати їх за рахунок домінування над іншими людьми.

     Варто зазначити, що в усій багатоманітності пояснень феномена лідерства чільне місце посідають його психологічні інтерпретації (мотиваційна, макіавелістська, особистісна тощо).

     Незважаючи на різні підходи до визначення природи лідерства, в інтерпретації терміна “лідер” можна виділити два основних значення.

      По-перше, лідер – це індивід, який володіє найбільш вираженими “корисними”, з точки зору групи, якостями, завдяки яким його діяльність щодо задоволення інтересів даної групи є найпродуктивнішою. Вплив лідера базується на такому психологічному феномені, як ідеальна представленість у сприйнятті членів групи.

      По-друге, лідер – це індивід, за яким група визнає право на прийняття рішень, найзначніших з точки зору групового інтересу. Авторитет лідера заснований на вміннях об’єднувати, згуртовувати учасників групи заради досягнення спільної мети. 
      Отже, розуміння феномена лідерства неможливе без аналізу взаємодії лідера і групи. 
       Як і всі члени групи, потенційний лідер прагне до досягнення групових цілей, водночас він має і власні додаткові потреби. Майбутнього лідера серед інших членів групи відрізняє якраз те, що ці додаткові його потреби можуть бути в найкращій спосіб задоволені через прийняття ним ролі керівника групи (формального чи неформального). Залежно від рівня усвідомленості своїх потреб, ціннісних орієнтацій такий потенційний лідер може:

·    або цілеспрямовано досягати керівної ролі в групі; 
·    або цей процес може відбуватися стихійно, коли члени групи самі займаються вибором лідера, переконавшись у тому, що саме він володіє необхідними для цього якостями.

       До сьогодні вчені, які досліджують проблеми лідерства, дискутують з приводу того, що є визначальним для його становлення як суспільного феномена. У цьому плані можна виділити три основних підходи. 
 
Перший – це пояснення лідерства як індивідуально-психологічного феномена, тобто як суто психологічного явища. Представники даного підходу вважають, що домінуючим фактором феномена лідерства є набір у того чи іншого індивіда певних індивідуально-особистісних рис.

    Широкого поширення набули спроби виявити набір бажаних або обов’язкових для здобуття статусу лідера індивідуально-психологічних рис.

    Наприклад, американський соціолог Е.Богардус такими рисами вважає: розум, енергійність, здатність передбачати, привертати до себе увагу, почуття гумору, твердість характеру.

      Його колега Бірд, узагальнивши ряд досліджень з проблем лідерства, навіть склав перелік 80 якостей, які, на його думку, притаманні лідерам. Однак виявилося, що багато з тих, хто досяг вершин лідерства, володіють далеко не повним переліком усіх цих якостей. Більше того, серед рис реально діючих успішних лідерів були і зовсім протилежні.

      Ще один американський соціолог Р.Стогділл здійснив комплексне дослідження феномена лідерства і отримав суперечливі результати щодо його індивідуально-особистісних характеристик. У своєму “Підручнику з лідерства” він класифікує більше 40 елементів, пов’язаних з психологічними рисами лідерів, і групує їх за п’ятьма основними рубриками:

·    фізіологічні дані;

·    соціальне походження;

·    інтелектуальні здібності;

·    особистісні характеристики;

·    соціальні характеристики.

     Серед особистісних характеристик, вважає Р.Стогділ, для становлення лідерства важливими є ентузіазм, упевненість, пристосованість. Що ж до соціальних характеристик, то тут автор виділяє адміністративні здібності, популярність, тактовність.

        Проте Р.Стогділлу так і не вдалося визначити, які з названих ним характеристик лідерства сильніше, ніж інші, пов’язані з цим важливим суспільним феноменом. За результатами здійсненого дослідження вчений робить висновок: людина не стає лідером лише тому, що має певний набір особистісно-психологічних якостей. Цього аж ніяк не достатньо.

       Другий підхід – визначення лідерства як “функції” ситуації. Не відкидаючи значення індивідуально-психологічних якостей, прихильники цього підходу вважають, що ті чи інші риси лідера проявляються залежно від конкретної ситуації. На їх переконання, лідерство – це продукт ситуації, що склалася в певний конкретний період. Е.Фідлер, зокрема, підтверджує дану тезу наступним прикладом: у ситуаціях сприятливих, чи навпаки, лідер, орієнтований на вирішення ключових завдань, досягає кращих результатів ніж, той, хто орієнтується на людей.    

       Наводиться і такий історичний приклад. Дослідник Дж.Шнейдер помітив, що кількість військових лідерів у Англії була прямо пропорційною кількості військових конфліктів, в яких брала участь країна. Це стало для прихильників даного підходу яскравим підтвердженням справедливості їх судження. До речі, один із законів відомого А.Дж.Мерфі звучить так: ситуація викликає лідера, який повинен стати інструментом вирішення проблеми. Якщо продовжити думку Мерфі, можна сказати, що вже сама наявність сприятливої ситуації передбачає активність лідера в оволодінні нею. Якщо ситуація дозріла для Наполеона, вважають представники даного підходу, то саме він дозрів для цієї ситуації. Тому великі події розглядаються ними як шлюб між людиною і часом. Саме лідер знає, коли ситуація може бути ним використана. Досить часто саме він проявляє здатність оцінити ситуацію, її запити, потреби і “продати” себе через зміну власного образу, позиції, поведінки відповідно до цих запитів. 
Проте і такий підхід не розкриває сутність феномена лідерства повністю. 
        Третій підхід – це спроба поєднати два попередніх підходи до пояснення лідерства. Лідер розглядається як продукт конкретної ситуації, в якій він виявляє свої індивідуально-психологічні якості. У рамках цього підходу визначальними для становлення лідерства визнаються одночасно й індивідуально-психологічні риси лідера, і умови, в яких відбувається його становлення. Так, на думку С.М.Казе, лідерство генерується трьома чинниками: особистісними якостями, подією (або ситуацією) і групою послідовників.

     Цілком очевидно, що цей підхід є своєрідною спробою подолання обмеженостей двох попередніх і намаганням розширити їх позитивні сторони, оскільки такий складний суспільний феномен, яким є лідерство, не може бути пояснений виходячи лише з однієї групи причин. 
     Прагнення до лідерства – ознака соціально благополучної, психічно повноцінної людини. Це намагання посісти гідне місце в групі, колективі, суспільстві в цілому. Тому не прагнути до лідерства – протиприродно. Інша справа – масштаб лідерства. Тут необхідною умовою є визнання лідера з боку інших людей, тобто групи (у загальному значенні цього терміна). Отже, розуміння феномена лідерства неможливе без аналізу взаємодії лідера і групи. 
К.Левін, Р.Ліппіт, Р.Уайт на основі дослідження психологічного клімату, який формується в результаті реалізації різних стилів лідерства, виділили три основних моделі взаємовідносин лідера і групи: авторитарну, демократичну і модель потурання (ліберальну).

При авторитарній моделі взаємодії лідера і групи:

·    самим лідером детермінується спосіб прийняття рішення;

·    підлеглі жорстко і повністю підпорядковані лідеру;

·    лідер має можливість різко критикувати підлеглих і застосовувати до них серйозні санкції;

·    рівень свободи учасників групи зведений майже до нуля;

·    ставлення до підлеглих з боку лідера залежить не від результатів їх діяльності, а від особистих симпатій.

   Демократична модель взаємодії лідера та групи – це: 
·    залучення членів групи до обговорення тих питань, стосовно яких передбачається прийняття рішення (при цьому сам лідер виконує функцію регулятора і коректора ідей підлеглих);

·    надання підлеглим достатнього рівня свободи в період обговорення рішення та стимулювання їх активності;

·    члени групи вільні у виборі форми виконання спільно прийнятого рішення; 
·    демократія всередині групи відіграє роль своєрідного способу групової саморегуляції; 
·    об’єктивне ставлення до діяльності кожного члена групи відбувається відповідно до конкретних результатів їх роботи.

Особливістю ліберальної моделі взаємодії лідера і групи можна вважати: 
·    стихійність, безсистемність у прийнятті рішення (відсутність серйозного опрацювання проблеми);

·    відсутність дієвого контролю за виконанням прийнятих рішень;

·    повну відсутність чітко сформульованих вимог лідера до діяльності групи, це ж стосується і процесу впровадження прийнятих рішень;

·    спонтанність у реакціях лідера на діяльність підлеглих;

·    можливість непрогнозованих і невизначених санкцій з боку лідера щодо членів групи. 
      У результаті численних експериментів дослідники дійшли висновку, що авторитарні лідери ефективні у випадку, коли йдеться про кількість виробленої учасниками групи продукції, демократичні – її якість і моральний стан колективу. 
 
Члени групи з авторитарним лідером або апатичні, або агресивно налаштовані стосовно один одного, у той час як групи з демократичним стилем лідерства відрізняються згуртованістю, об’єднаністю, відчуттям спільного “ми”. Членам груп із ліберальним стилем лідерства не притаманне відчуття єдності, в них, як правило, низька продуктивність праці та високий рівень незадоволення роботою. На думку вчених, жоден із названих стилів лідерства не може бути рекомендований для підвищення ефективності діяльності колективу в чистому вигляді. Проте для забезпечення задоволеності роботою членів колективу найбільше підходить демократичний стиль. 
 
У реальних малих групах зазвичай не буває “вічних” лідерів. Як свідчить практика, будь-який, навіть найавторитетніший і популярний лідер, рано чи пізно перестає ним бути в силу таких причин: 
 
·   зміни динаміки взаємовідносин між членами групи; 
 
·   особистісних якостей самого лідера; 
 
·   фатального збігу обставин тощо. 
 
Хоча, як вважають учені, усі ці причини не є основними. Справа в так званому “парадоксі лідера”. Як зазначає відомий російський психолог Д.Ольшанський, стаючи лідером будь-якої групи, набуваючи лідерських якостей і авторитету, кожен індивід тим самим уже готує закінчення свого лідерства: “Досягнувши максимальної величі, Цезар загинув від руки зрощеного і обожнюваного ним Брута”. 
 
“Парадокс лідера” виявляється у двох варіантах: 
 
Перший парадокс полягає в тому, що, стаючи лідером тієї чи іншої спільноти, індивід змушений діяти не лише в інтересах тих, хто сприяв його лідерству, а й в інтересах групи в цілому задля піднесення свого лідерського статусу. І тоді ті, хто сприяв його піднесенню до статусу лідера, відмовляють йому в підтримці і шукають заміну (це особливо яскраво можна продемонструвати на прикладі політичних лідерів). 
 
Другий парадокс: чим активнішим є лідер, тим більше він ускладнює взаємовідносини всередині групи, що погіршує психологічну атмосферу в колективі й веде до зростання незадоволення ним. Відповідно, чим менш діловим, але більш неформальним є лідер, тим менше він вимогливий до своїх підлеглих. У кінцевому результаті ефективність досягнень групи зменшується, що також призводить до зростання незадоволення лідером. 
 
Наслідок “парадокса лідера” – безперервна динаміка появи, висування, становлення і зміни лідерів, що відображає поступальний розвиток групи. Якби такої динаміки не було, не було б і розвитку. Довготривалі збереження “вічних” лідерів – це ситуація, характерна для тоталітарних і авторитарних систем, яким притаманні застій і низькі темпи розвитку. У більшості суспільних систем, що динамічно розвиваються, лідерство в тих чи інших масштабах обмежено певними часовими межами (наприклад, обмеження перебування на політичних постах). Це, на думку Д.Ольшанського, – цивілізовані механізми подолання “парадокса лідера”. За рахунок таких механізмів відбувається саморегуляція взаємовідносин у системі “лідер – група”. 
 
Як уже зазначалося, прагнення до лідерства притаманне більшості індивідів. Однак у досягненні лідерського статусу на перешкоді їм може стати низка психологічних бар’єрів: 
 
·    невміння чітко визначити життєву мету або відсутність її як такої (лідери, як правило, знають, чого вони домагаються); 
 
·    нездатність зосередити власні зусилля на досягненні визначеної мети (“розпорошеність” у спрямуванні зусиль); 
 
·    нерішучість, страх змінити існуючий стан, страх перед ризиком; 
 
·    низький рівень самооцінки; 
 
·    безініціативність; 
 
·    догматизм, відсутність креативного мислення; 
 
·    високий рівень самокритичності; 
 
·    нерішучість, високий рівень тривожності; 
 
·    замкнутість, низький рівень комунікативності; 
 
·    поклоніння перед авторитетами, несамостійність; 
 
·    самовпевненість і самозакоханість; 
 
·    надмірна обережність; 
 
·    емоційна нестриманість, агресивність; 
 
·    зарозумілість і нехтування інтересами, проблемами, якими переймаються люди; 
 
·    неорганізованість, невміння доводити справу до кінця. 
 
  
 
Для того, щоб реально розраховувати на лідерство в групі (колективі), потрібно: 
 
·    по-перше, правильно оцінити свої лідерські якості і сфери їх застосування (не прагнути охопити все, а визначити пріоритетні напрями впливу на ситуацію, взаємовідносини в колективі тощо); 
 
·    по-друге, не замикати на собі всі лідерські функції, а делегувати їх членам колективу, залишивши для себе стратегічно важливі й визначальні (тим самим лідер отримує статус головного, а члени колективу – відповідальність); 
 
·    по-третє, випереджати членів колективу за рівнем загального розвитку, не стаючи при цьому недосяжним; 
 
·    по-четверте, володіти психологічними засобами впливу на колектив; 
 
·    зрештою, бути готовим до постійного психологічного самоаналізу, виявляти волю і прагнення до безперервного самовдосконалення, розвивати харизматичні якості. 
 
  
 
Харизма – це особливий тип лідерства, заснований на виняткових якостях індивіда, що дозволяють йому здійснювати визначальний вплив на поведінку оточуючих. Німецький соціолог М.Вебер, який ввів у науковий обіг термін “харизма”, визначав її як спосіб керівництва, заснований на вірі підлеглих у надзвичайні здібності лідера, його мудрість, героїзм і, навіть, святість. На думку більшості психологів, харизма – це вроджені якості людини, інакше кажучи, це божий дар, який або є, або немає. Проте це аж ніяк не означає, що окремі харизматичні риси не можна в собі розвинути. Маються на увазі, зокрема, такі якості, як упевненість у собі, активність діяльності, ініціативність, інноваційність, людяність, емпатичність тощо. 
 
Лідери, завдячуючи своїй центральній позиції, відіграють важливу роль у формуванні групових цілей, світогляду, організації діяльності групи. Виходячи з цього вони виконують цілу низку функцій. Більшість із наведених нижче функцій входить у коло обов’язків формальних керівників органів державної влади. 
 
Адміністративна функція виявляється через координацію діяльності колективу незалежно від того, чи сам лідер розробляє основні напрями діяльності колективу, чи вони прописані вищестоящою установою. У коло обов’язків лідера входить контроль за їх виконанням. 
 
Суть адміністративної функції лідера полягає не в самостійному виконанні роботи, а в розподілі її між членами колективу, у противному разі лідер позбавляє підлеглих почуття відповідальності, що перешкоджає їх залученню до активної діяльності. 
 
Функція планування – розробка методів і засобів досягнення групою поставлених лідером цілей. Ця функція передбачає як розробку перспективних планів діяльності колективу, так і тактичні кроки колективу в досягненні мети трудової діяльності. 
 
Політична функція – встановлення цілей і основної лінії поведінки групи в її взаємовідносинах з іншими групами і місця в системі відносин у рамках спільноти більш високого рівня. 
 
Експертна функція. Лідер, як правило, є тією особою, за якою група визнає роль джерела інформації і кваліфікованої поради. Практика свідчить, що майже в усіх випадках, коли члени групи залежать від людини, знання і кваліфікація якої необхідні для реалізації групових цілей, рівень її впливу, а відтак і влади, посилюється. Це може бути використано лідером для зміцнення свого лідерського статусу. 
 
Представницька функція. Вона вивляється в тому, що лідер у зовнішньому (поза рамками групи) середовищі виступає від імені всього колективу. До певної міри поза межами групи лідер уособлює уявлення зовнішнього середовища про групу. Це відбувається через сприйняття лідера – його якостей, стилю поведінки тощо. 
 
Функція заохочення і покарання застосовується для контролю за діяльністю учасників групи. Ця функція диктує високі вимоги щодо особистісних якостей лідера, особливо там, де велика роль належить моральним, а не матеріальним формам заохочення. Тому лідер повинен враховувати індивідуальну мотивацію членів групи, співвідносити силу впливу на стимулювання їх діяльності методів заохочення і покарання. 
 
До функцій лідера ряд дослідників відносять і такі, як функція символу групи, прикладу, патерналістська функція тощо. 
 
Ознайомлення з діловими біографіями успішних лідерів засвідчує, що вони, як правило, мають певні спільні характеристики з членами групи. При цьому лідери сприймаються колективом як такі, що більшою мірою, ніж усі інші, втілюють ті норми і цінності, які є для колективу визначальними. З цього науковці роблять такі висновки: 
 
1.     Лідер повинен сприйматися колективом як “кращий за нас”, оскільки тільки так можна стати прикладом для групи і здійснювати ефективне керівництво нею. При цьому “кращим за нас” він має бути настільки, щоб не дистанціюватися від групи. У противному разі його інтереси не будуть збігатися з інтересами групи, можуть виникнути проблеми у сфері комунікації. 
 
2.  Лідер має постійно виправдовувати очікування своїх прихильників. У членів групи можуть бути стійкі уявлення відносно того, як повинен поводити себе лідер і які функції в колективі виконувати. Тому члени групи будуть визнавати, а якщо цього вимагатимуть встановлені правила, то і обирати, а втім і підтримувати тих лідерів, які відповідатимуть їх очікуванням. 
 
  
 
Дуже важко і навряд чи можливо перерахувати всі особистісні риси, які за різних обставин дозволяли б безпомилково визначати ефективного лідера. Проте є такі з них, наявність яких свідчить про високий лідерський ресурс особистості. Це: 
 
·    наявність інтелектуальних здібностей (не набагато вищих, ніж у послідовників лідера); 
 
·    високий адаптаційний ресурс (пристосування до обставин і життя в цілому); 
 
·    схильність до домінування; 
 
·    екстравертність; 
 
·    мужність; 
 
·    схильність до змін; 
 
·    висока ступінь чутливості у сфері міжособистісних відносин. 
 
На ефективності діяльності лідера позначається також рівень взаємодії таких параметрів: 
 
а)  відчуття вірогідності досягнення успіху; 
 
б)  прогнозування наслідків успіху чи неуспіху у вирішенні управлінських ситуацій; 
 
в)  мотивації діяльності (так званого особистісного фактора). 
 
У процесі формування сучасного типу лідерства, його психологічної готовності до управлінської діяльності постає питання про критерії вимог до керівника нового типу, орієнтованого на реалізацію складних завдань суспільно-політичних перетворень Української держави на шляху зміцнення її незалежності й ефективного соціально-економічного розвитку. 
 
Однією з найважливіших якостей сучасного керівника в системі державно-управлінських відносин, на думку психологів, є його внутрішня орієнтація на досягнення успіху в своїй діяльності як основного мотиваційного стимулу. Тому формування лідерів саме з такими якостями має стати основним завданням системи підвищення кваліфікації управлінських кадрів держави в ХХІ ст. 
 
  
 
Серед критеріїв, за якими повинні оцінюватися керівники як найбільш успішні учені психологи і практики державного управління виділяють такі: 
 
·    здатність орієнтуватися і бути психологічно готовими до змін у різних ситуаціях; 
 
·    характер мотивації до кар’єрного зростання (орієнтація не лишена індивідуально-психологічні цілі, але й на цілі організації, результати спільної, колективної діяльності); 
 
·    мінімізація психологічних стресів, уміння контролювати своїпочуття, емоції і керувати ними (психолого-адаптивний ресурс); 
 
·    соціальна сформованість і готовність до соціальної діяльності (часто вживають термін “рівень соціальної зрілості”); 
 
·    уміння своєчасно усвідомлювати проблеми, передбачати виникнення і розвиток процесів як у сфері управлінських відносин, так і у сфері міжособистісних взаємовідносин у колективі; 
 
·    наявність динамізму, творчої активності та здатності їх підтримувати і сприяти їх проявам у членів колективу (створення умов для ініціативи, її заохочення, підтримка, винагороди). 
 
  
 
Іншою, не менш важливою, проблемою в плані формування ефективного управління є створення соціально-психологічних передумов для підвищення рівня задоволеності роботою як керівників, так і підлеглих, озброєння їх навичками успішного вирішення нових управлінських завдань, що формує позитивну мотивацію в діяльності, зокрема, керівного складу системи державного управління. 
 
Нині уже розроблені перспективні вимоги до нового покоління управлінської еліти, якій вирішувати завдання XXI ст. На нашу думку, вони є прийнятними для керівників усіх рівнів державного управління: 
 
·    висока професійна компетентність, грамотність в оцінках ефективності розробки і прийняття управлінських рішень, прогнозування наслідків їх виконання; 
 
·    уміння формувати працездатні групи виконавців для розв’язання проблем державного управління, об’єднувати їх на основі спільних цінностей і принципів; 
 
·    уміння працювати з інформаційними ресурсами, обробляти велику кількість джерел інформації, оцінюючи їх корисність тадостовірність; 
 
·    комунікативні навички, володіння технологіями ефективного спілкування та здійснення управлінського впливу, використання різних засобів комунікації; 
 
·    здатність підтримувати атмосферу взаємодії та співробітництва всередині управлінських структур та поза їх межами в інтересах вирішення державно-управлінських завдань. 
 
  
 
Сучасна західна управлінська практика пропонує дієві способи формування управлінської еліти шляхом ліквідації розриву між рівнем і темпами розвитку творчих здібностей і професійною кваліфікацією вищих керівних кадрів, з одного боку, і змінами організаційних структур, управлінських технологій – з другого. 
 
Досвід кращої організації управлінської діяльності в ряді економічно розвинених країн переконливо свідчить про те, що ефективність системи державного управління однаковою мірою залежить як від визначення конкретних цілей, завдань, програм діяльності органів державної влади всіх рівнів, так і від правильного добору кадрового їх складу. Критеріями кадрового добору соціально-психологічного характеру тут визнають: 
 
·    ступінь виявлення лідерських якостей; 
 
·    наявність індивідуально-особистісної мотивації, орієнтованості на високі досягнення; 
 
·    управлінські здібності, готовність не жаліти себе і часу для виконання серйозної та відповідальної роботи; 
 
·    високий “адаптаційний ресурс”, уміння швидко пристосовуватися до різного роду завдань; 
 
·    твереза, критична оцінка власних можливостей; 
 
·    уміння рахуватися з думками інших людей; 
 
·    чесність, правдивість, бездоганна поведінка, готовність брати на себе відповідальність за вирішення складних завдань; 
 
·    розвиненість інтуїції, логіки і здатність застосовувати їх у нестандартних, непередбачуваних ситуаціях. 
 
  
 
Представники управлінської еліти розвинених країн оцінюються за наступними характеристиками. 
 
  
 
Здібності. Мається на увазі перелік професійних якостей, необхідних для виконання функцій державного управління: 
 
·    здібності до прийняття рішень; 
 
·    організаційні здібності; 
 
·    комунікативні здібності; 
 
·    контрольно-регулюючі здібності (контроль за діяльністю підлеглих). 
 
  
 
Досвід роботи. Беруться до уваги показники відповідності посаді, якості професійної діяльності, спрямованість на майбутнє, перспективу, налаштованість на кар’єрне просування. 
 
  
 
Розвиток. Тут фіксуються особливості характеру, необхідні для успішної управлінської діяльності. Так, наприклад, у вимогах до керівника в Японії, зокрема, включені такі якості, як: упертість, оптимізм, гнучкість, швидкість у роботі, ініціативність, веселість вдачі і відкритість, обов’язковість, упевненість, активність (близько 25 характеристик). 
 
  
 
Бажання – виявлення життєвих орієнтацій претендентів на високі управлінські посади та високопосадовців, їх творчого потенціалу, ерудиції, винахідливості. В Японії, зокрема, певний рівень вияву творчих здібностей індивіда є критерієм відбору в Школу державного управління. 
 
  
 
Серед методів, за допомогою яких японські урядові органи, а також керівники фірм добирають претендентів на поповнення складу управлінської еліти, є кілька, на наш погляд, універсальних. Це вивчення біографії, оцінка даних особової справи, виконання практичних письмових завдань і усні співбесіди. 
 
1.     Вивчення біографії. Серед аспектів аналізу звертають увагу передусім на характер освіти, сімейні відносини, стан фізичного здоров’я, особливості інтелекту, комунікативність, головні потреби, інтереси, захоплення. Набір таких характеристик дає загальне уявлення про людину, її потенційні можливості й задатки лідера. 
 
2.     Вивчення даних особової справи. До уваги беруться не тільки анкетні дані, але й відомості про професійну діяльність, якість її виконання. На перше місце ставляться свідчення про риси характеру і здібності претендента. 
 
3.     Виконання письмових практичних завдань. Така методика вперше детально була розроблена в США, проте досить активно та ефективно використовується в Японії. Види практичних завдань – найрізноманітніші, наприклад: розробка проекту, підготовка доповіді на задану тему з використанням наявної інформації, підготовка ділового листа, пропозиції, інформаційної довідки тощо. Під час складання проекту, зокрема, вимагається скласти план розвитку певного об’єкта управлінської діяльності, а при підготовці ділового листа – охарактеризувати будь-яку нестандартну управлінську проблему. Якщо стоїть завдання підготувати доповідь, обов’язково вказується її мета та завдання. 
 
4.     Усна співбесіда. Це може бути просто бесіда, групові дискусії на виробничу тематику, типову для посади, яку обіймає або на яку претендує індивід. У цьому плані застосовується також тестування, хоча в Японії воно дещо відрізняється від західної практики. За допомогою тестів японці намагаються отримати лише загальні уявлення про кандидата на управлінську посаду. 
 
  
 
Застосування цих методів у сукупності дозволяє скласти уявлення про рівень професійної придатності, психологічної готовності індивіда до виконання ним лідерських функцій на рівні організатора-керівника. Японці абсолютно справедливо вважають і на практиці демонструють, що освіта, професійні знання – це лише формальна ознака чеснот, які відкривають шлях до успішної діяльності в якості керівника. Останнім часом у розвинених країнах Заходу, а також в Японії широкого поширення набувають оціночні центри з добору перспективних молодих управлінців для діяльності в системі державного і недержавного управління. 
 
У ході проведених у 30-ті рр. ХХ ст. американським соціологом Мейо експериментів уперше було доведено, що в кожній групі існує дві структури – формальна і неформальна. Формальна створюється зверху, адміністративним шляхом (тут формальний лідер забезпечує офіційне керівництво і координацію дій підлеглих). Неформальна структура нерідко не збігається з формальною (тоді члени колективу віддають неформальному лідеру свої емоційні переваги і наділяють його повноваженнями на прийняття певних рішень). Коли позиції цих обох лідерів колективу сильно відрізняються, виникають проблеми. Для налагодження ефективної роботи групи офіційному керівнику необхідно, насамперед, визнати існування неофіційної структури і налагодити з нею співпрацю. Для цього слід: 
 
·    знати думки колективу, лідерів неформальної групи, бути готовим вислухати їх пропозиції; 
 
·    постійно підтримувати ті цінності й ініціативи неформальної групи, які не йдуть у розріз із цілями формальної організації; 
 
·    надавати можливість неформальній групі та її лідеру брати участь у виробленні рішень; 
 
·    налагоджувати систему точного і своєчасного інформування колективу з усіх важливих питань його діяльності; 
 
·    використовувати, попри офіційні, також неформальні комунікації для донесення до колективу потрібної інформації. 
 
  
 
Реалізація таких напрямів взаємодії офіційного керівництва з неформальною групою зробить можливим використання з боку формального лідера таких переваг неформальної групи як: 
 
·    відданість організації та її цілям; 
 
·    формування духу колективізму; 
 
·    підвищення продуктивності праці колективу (коли групові норми перевищують офіційні). 
 
  
 
Одним із видів лідерства, який має важливе суспільне значення, є політичне лідерство. 
 
Політичний лідер – це особа, що володіє соціально-управлінським статусом, має можливість, певні індивідуально-психологічні здібності впливати на людей, ухвалювати рішення, здійснювати прямий або опосередкований пріоритетний вплив на суспільство. 
 
Тому політичним лідером можна вважати будь-якого, незалежно від формального рангу, учасника політичного процесу, що прагне і здатен консолідувати зусилля оточуючих й активно впливати на суспільні процеси (як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні). 
 
Визначальними ознаками політичного лідерства є: 
 
·    наявність власної політичної програми; 
 
·    володіння необхідними знаннями та вміннями щодо її реалізації; 
 
·    відповідні особистісні риси, як-то: розвинена воля, організаційні здібності, інтелект, гнучкість, відкритість мислення, сміливість, справедливість, принциповість, комунікативні навички, здатність до самовдосконалення, лояльність тощо. 
 
  
 
Американський соціолог Л.Берді, узагальнивши низку досліджень політичного лідерства, заснованих на теорії особистісних рис, склав перелік з 79 бажаних рис, при чому 65 з них згадуються один раз, 16-20 – двічі, 4-5 – тричі і тільки 5% названих ним якостей – 4 рази. 
 
Політичний лідер – це, передусім, особистість, продукт свідомого відбору, що має постійно підтверджувати своє право на лідерство (на відміну від посадових осіб). 
 
Політичне лідерство відрізняється такими рисами: 
 
·    дистанційністю; 
 
·    багатоваріантністю; 
 
·    корпоративністю. 
 
  
 
        Як свідчить історія людства, кожний політичний лідер – це продукт свого часу. І навіть тоді, коли він мислить на випередження, реально діє в умовах тих норм, потреб, інтересів, які притаманні конкретному суспільству і часу. 
 
Чим меншою є держава, тим більше вона залежна від позитивних і негативних діянь своїх лідерів. Держава може або розквітнути внаслідок правильної їх політики, або сповзати в кризу і хаос. Тому, вважав М.Грушевський, прагнучи до незалежності, нація має бути впевнена у тому, що вона здатна висунути зі свого середовища розумних, далекоглядних державних правителів, які не приведуть її до загибелі своєю неефективною діяльністю. 
 
Процес становлення політичного лідерства в сучасній Україні відбувається в умовах відсутності досвіду і традицій демократизму, низького рівня політичної культури населення і політикуму зокрема, збереження і живучості стереотипів мислення, сформованих попередньою системою. 
 
Наше суспільство внаслідок нерозвиненості соціального структурування є суспільством лідерського типу. Це означає, що недоліки соціального порядку компенсуються лідерством. Таке суспільство, як правило, певним чином залежне від особистісних рис лідерів. 
 
Оскільки масштаб діяльності й впливу політичного лідера суттєво перевищує масштаби впливу лідера малої групи, то цілком очевидно, що якості, необхідні для здійснення ефективного політичного лідерства, також мають бути адекватними. У всі часи філософи, політики, психологи прагнули визначити ті характерні риси, які забезпечують успішну реалізацію політичного лідерства. Попри розбіжності в трактуванні цих якостей, можна виділити ті головні, які, на думку більшості дослідників, притаманні ефективному політичному лідеру. Це: 
 
1.  Інноваційність – здатність постійно продукувати нові ідеї, підходи до вирішення важливих суспільних завдань або ж удосконалювати, покращувати їх. Як свідчить практика, значущість політичного лідера в очах громадськості перебуває в прямій залежності від рівня поширеності в масах висунутих ним ідей. 
 
2.  Цілеспрямованість – уміння чітко визначити мету діяльності й власну політичну програму. 
 
3.  Відкритість мислення – постійне прагнення до об’єктивного аналізу суспільних процесів і явищ, здатність до сприйняття всього нового і прогресивного, налаштованість на своєчасне внесення змін у програму дії. 
 
4.  Сміливість, готовність до ризиків, прагматичний розрахунок їх ціни та вміння робити виважені висновки. 
 
5.  Передбачливість – уміння дивитися вперед, на перспективу. Як мовиться в народному прислів’ї, хто вміє передбачати, той уміє керувати. 
 
6.  Поєднання принциповості зі справедливістю, тобто здатність відстоювати власну точку зору і, водночас, поважати думки інших людей. 
 
7.  Володіння політичною інформацією і політичною лексикою, оскільки в політиці кожна дрібниця може за певних умов набути вирішального значення, а ораторські здібності є необхідною умовою здійснення ефективного політичного впливу. 
 
8.  Наявність арбітражних здібностей, уміння налагоджувати відносини з політичними конкурентами, уникати небажаних конфліктів. 
 
  
 
Улітку 2005 р. соціологічна служба УНІАН провела дослідження громадської думки в п’ятьох найбільших промислових центрах України з метою виявлення прийнятних для населення рис політичного лідера, особисті якості якого викликають у громадян довіру. На думку опитаних, лідер має бути: справедливим (46,5%); сильним, вольовим (31,6%); центристських поглядів (22,1%); мати вищу економічну освіту і досвід керівництва на державному рівні (22,1%). 
 
Не менш важливими для політичного лідера є й харизматичні якості, оскільки його вплив поширюється на великі групи людей. У цьому контексті дослідники акцентують увагу на характеристиках харизматичного політичного лідера. До них вони відносять: 
 
·    привабливу зовнішність, здатну викликати симпатії мас; 
 
·    уміння позитивно впливати на людей, заряджати їх енергією та ентузіазмом; 
 
·    гарні риторичні здібності та артистизм; 
 
·    позитивне сприйняття своєї власної персони (достатньо високий рівень самооцінки); 
 
·    гідну манеру триматися, імідж сильної, цілеспрямованої людини, яка вміє добиватися поставленої мети (народ любить переможців, переможених – щадить). 
 
  
 
Усвідомити суть поведінки політичного лідера неможливо без знання і врахування особливостей формування та проявів його політичної психології. У політичній психології виділяють низку факторів, що впливають на характер політичного лідерства. Це: 
 
мотиви, якими у своїй діяльності керується політичний лідер; 
 
·    його політичні переконання; 
 
·    політичний стиль лідера (авторитарний, демократичний чи анархістський); 
 
·    попередній політичний досвід; 
 
·    його дії в незвичних, нестандартних випадках, реакція на тиск і поведінка в стресових ситуаціях; 
 
·    умови, за яких той чи інший політик проявив себе як лідер уперше; 
 
·    здатність до емпатії (співчуття, співпереживання); 
 
·    наявність команди однодумців і вміння організовувати її роботу; 
 
·    певні риси характеру (воля, настирливість, гнучкість), уміння завойовувати прихильників, ораторські здібності. 
 
  
 
Дослідження проблем політичного лідерства в сучасній Україні дають підстави зробити висновок про наявність у суспільстві потреби в сильних авторитетних політичних лідерах, які б відповідали певним очікуванням населення. Наші громадяни хочуть бачити в лідері сильну авторитетну особистість – вольову, рішучу, безкомпромісну, цілеспрямовану. Вони здебільшого упереджено ставляться до такої риси політичного лідера, як радикалізм, надаючи перевагу виваженості, розважливості, реалізму. Ідеального політичного лідера наші співвітчизники наділяють національно-ментальними особливостями: оптимізмом, доброзичливістю, емоційністю, почуттям гумору. Існує також потреба в політичному лідері – “герої”, який би сприймався як переможець, інтелектуал, “морально чиста” особистість. Як вважає Б.А.Гаєвський, “неповторність українського лідерства має загальні підстави для національної неповторності, в якій виявляє себе національно-історичне, культурно-психологічне і організаційно-політичне начало українства”. 
 
У своїй роботі “Наша політика” М.Грушевський порушує питання про морально-етичні принципи політики. На думку видатного вченого, політичного діяча в політиці абсолютно неприпустимі: 
 
·    всякого роду таємниці “мадридського двору” (особливо в парламентській діяльності), у противному разі порушується контроль з боку суспільства за діяльністю влади і, як результат, знижується суспільна довіра; 
 
·    критика особистості опонента; об’єктом критики може бути його програма, курс, принципи діяльності і аж ніяк не особистість; 
 
·    ущемлення інтересів будь-яких національних і суспільних груп; 
 
·    незалежно від їх чисельності (вища доброчесність політика – інтереси всього народу); 
 
·    аморальні способи боротьби з політичними противниками. “Не кожна зброя підходить всякій руці, – вважав М.Грушевський, – і краще бути переможеним підлою зброєю суперника, ніж самому перемогти підлою зброєю”. 
 
  
 
Типові прояви аморальності в політиці М.Грушевський демонструє на прикладах наступних типажів. 
 
Політики-утопісти літають у хмарах химерних, недосяжних бажань і цілей. Вони втягують підвладні їм народи на стезю безпідставних надій і сподівань, непотрібних втрат в ім’я нездійснених ідеалів. 
 
Політики-циніки, або політикани, не мають ніяких ідеалів, принципів, високої мети, тому паразитують на миттєвих матеріальних інтересах широких мас, готові задля сьогоднішнього успіху поставити на карту майбутнє народу. 
 
Висловлені М.Грушевським підходи до морально-етичних якостей політичних лідерів були сформульовані ним ще на початку ХХ ст. Нині все більше науковців, авторитетних лідерів громадської думки в різних країнах світу доходять висновку, що людство має шанси на збереження та подальший розвиток за умови, коли політичні лідери відмовляться від войовничості, агресивності, а домінуючими їх рисами будуть: висока професійно-інтелектуальна компетентність, толерантність, розуміння інших людей, здатність до рівноправного об’єднання з метою збереження життя на Землі. Серед інших бажаних рис називають: скромність, відповідальність, переконливість у життєвій необхідності обмеження матеріальних запитів. 
 
Моральний кодекс, в якому містяться такі цінності, нині формується в Данії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Нідерландах та інших країнах-лідерах суспільного прогресу. Цей кодекс базується на пріоритеті знань і вмінь особистості на противагу накопиченню матеріальних доказів власного успіху. Як прогнозують учені, побудоване на таких засадах суспільство майбутнього стане суспільством лідерів нового типу.