Гуманізм як основа психологічних уявлень в епоху Відродження

                                                        ЗМІСТ

    ВСТУП………………………………………………………………………......2

    Розділ  I. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ

1. Характеристика епохи Відродження……………………........3
2. Релігійний вплив на епоху Відродження……………………..5

Висновки  до розділу I………………………………………………..6

    Розділ  II. ГУМАНІЗМ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

                   2.1Гуманізм як основа психологічних  поглядів в епоху      

    Відродження…………………………………………………………………......7

                   2.2.  Основні представники гуманізму……………………………..10

                    Висновки до розділу II……………………………………………..15 

    ВИСНОВКИ……………………………………………………………….…..16 

    СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………...17 
 
 
 
 
 
 
 

                                                          Вступ

    Курсова  робота виконана на тему : «Гуманізм як основа психологічних уявлень в епоху Відродження». 17 сторінок.

    Актуальність  теми : психологічні уявлення та  влив гуманізму на виховання та  розвиток особистості. Погляд на людину як на творця, а не творіння Бога.

    Об’єкт – гуманізм епохи Відродження.

    Предмет - основні психологічні уявлення епохи Відродження.

    Мета  дослідження – прослідити перебіг психологічних поглядів і вплив нового напрямку – гуманізму на психологічні уявлення в епоху Відродження.

    Методи  дослідження – аналіз та систематизація теоретичних матеріалів.

    Завдання: виявити характерні особливості епохи Відрождення, за допомогою аналізу теоретичної інформації;  прослідкувати за перебігом психологічних поглядів представників даної епохи; оцінити внесок даного періоду в сучасну психологічну науку. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

КЛЮЧОВІ СЛОВА :  Відродження, гуманізм, антропоцентризм, теологія, Мораль, етика, культура, освіта, індивідуалізм. 

                               РОЗДІЛ I. ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ 

1. Характеристика  епохи Відродження

      Історичний період одержав назву «Відродження» (від фр. «Renaissance» - Ренесанс) оскільки було відроджено ту культуру, яку знищило було християнство за 1000 років свого неподільного панування. Причини такого відродження стали можливими в силу певних соціально-історичних умов.

          З середини XV століття припинилося безкомпромісне протистояння  – не на життя, а на смерть  в міжнародному плані ісламу та християнства. Про христові походи чи про газават вже не могло бути й мови. Мусульмани остаточно оволоділи землями південного Середземномор’я а після захвату Константинополя (1543 рік) остаточно витіснили християнство з Азії. А Християни, в свою чергу, остаточно витіснили мусульман з католицької (Західної) Європи, знищивши в 1492 році на Перінейському півострові Кордовський халіфат. Все населення Європи було остаточно християнізовано [ 3., 207].

      Після закінчення Сторічної війни  (1337 – 1453) між Англією та Францією  у стосунках між християнськими  країнами настає період відносного  спокою. Створились умови для  того, щоб спокійно оглянутись, уяснити  собі своє місцезнаходження, зробити  з наслідків пройденого шляху  висновки… 

    Під епохою Середніх віків настав час  підводити підсумкову риску. Середньовіччя  скінчилось. Належить розпочинати новий  етап історичного просування вперед.  Неухильно наступала епоха Відродження, Ренесансу.

      Третім важливим фактором відходу  в минуле Середньовіччя став  занепад впливу церкви на суспільно-політичне  життя країн Західної Європи. За тисячу років свого панування  християнство  закостеніло, законсервувалось  і, в принці, виявилось уже нездатним  до свого внутрішнього розвитку, удосконаленню чи пристосування  до умов, що змінилися.  До цього  додався внутрішній моральний  розклад церковної ієрархії, в  наслідок чого вона втратила  свою колишню владу над світськими  правителями європейських держав. В свою чергу феодалізм, як  соціально-політичний устрій, ще не вичерпав резерви свого прогресивного розвитку. Більше того, саме тепер настав час для розквіту феодалізму.

    За  цих умов світська влада звільняється від церковного верховенства над  собою. Церква і християнство відтісняється  з шляху історичного розвитку на маргінальні  (побічні, другорядні, тільки – супутні) позиції. В Європі повсюдно розпочався інтенсивний розвиток державно-політичного устрою абсолютної монархії, яка в межах свого  владарювання  бере верх над владою церковною. В Англії це здійснено  з часу утвердження на престолі династії Тюдорів (1485), у Франції – Людовика ХІ (1461), в Іспанії – Ізабелли та Фердінанта (1479) в Росії – Івана ІІІ (1462), в Угорщині – Матвія Корвіна і так далі [ 2., 325-326].

    Ослаблення, а то й – підрив панування церкви в політичному житті народів  Європи самим позитивним чином відбилося  на всіх сторонах соціального, історичного  і культурного життя народів  Європи.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1.2. Релігійний вплив на епоху Відродження

    Після себе Середньовіччя залишило, практично,  лише свою власну, у вищій мірі схоластизовану теологією, культуру. Ось чому наступна за Середньовіччям культура в пошуках нової опори змушена була переступити через християнство.

      Доцільно буде не лише сказати,  але й підкреслити, що на  відміну від християнства іслам  (мусульманство)  сприйняв і повністю  зберіг у себе  та в арабській  культурі культуру античну. В  ісламі антична культура знайшла  свое природне продовження і розвиток. Якраз саме в цьому криється причина того, що араби з розрізнених орд кочуючих племен протягом буквально декількох десятиліть створили могутню та найбільш розвинену в культурному відношенні державу. Датою виникнення ісламу вражається 622 рік, а в 644 році араби вже володіли окрім Аравійського півострова ще й Сирією, Палестиною, Єгиптом та Персією. З цього часу і аж до XIII століття включно арабська культура за всіма параметрами перевершувала культуру всіх християнізованих народів, була культурним взірцем для останніх. Як може не дивним видатися, але рідна Європі культура античності повернулась тепер до народів Європи завдяки  арабам.

    Повернувшись  з чотирьої хрестових походів (1096 – 2004) хрестоносці принесли з собою в Європу нову для неї культуру. У арабів рицарі навчилися правилам аристократичної поведінки («куртуазності»); в наслідування арабам розпочали більш пильно стежити за своїм тілом: ходити в лазні, користуватися косметикою; розважатися читанням, грати в шахти. А найголовніше – з Візантії і, головним чином, з Арабського Сходу хрестоносці доставили в Європу твори Аристотеля, Платона, Евкліда, Піфагора, Есхіла та інших видатних діячів античної культури. Ці книги перекладались з грецької та, здебільшого, з арабської мови на мову латинську, вивчались, пропагувались. Саме таким чином, завдячуючи ісламу та хрестовим походам, в Європі (практично – серед окатоличених народів) розпочала відроджуватись знищена Християнством 1.000 років тому антична культура, відроджуватися ще й з добавкою того, що внесли в неї араби [ 11., 37, 39]. 

    Висновок  до розділу I

    Під епохою Середніх віків настав час  підводити підсумкову риску. Середньовіччя  скінчилось. Належить розпочинати новий  етап історичного просування вперед.  Неухильно наступала епоха Відродження.

    Епоха Відродження - період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн XIV-XVI ст. Епоха Відродження виникла в наслідок занепаду Середньовіччя. За характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу.

    Після себе Середньовіччя залишило, практично,  лише свою власну, у вищій мірі схоластизовану теологією, культуру. Ось чому наступна за Середньовіччям культура в пошуках нової опори змушена була переступити через християнство і перейти до нової релігії - ісламу (мусульманства), що повністю зберіг в собі культуру та віру античності, що почала знову відроджуватись. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                          РОЗДІЛ II. ГУМАНІЗМ  

    2.1. Гуманізм як основа психологічних уявлень в епоху Вудродження

      «Гуманізм» ( від латинського слова  «homo» - людина, “humanus” -  людський, людяний) – термін, що його запровадили у вжиток діячі культури Відродження. Цим терміном вони протиставили Гуманізм – Теїзму (від грецького слова «theos» - Бог; "theism" – релігійний світогляд, який понад усе і в центрі ставить Бога).

    Християнський релігійний світогляд, який сповідувала  панівна в період Середньовіччя  християнська церква, культивувала зневажливе ставлення до гідності людини.  Діячі  Відродження рішуче виступили на захист людини, а звідсіль – проти  церкви, проти релігії.

    Гуманісти виробили свою антропоцентричну систему сприйняття світу. Вони не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше, ніж теологи розуміли світ і людину. Гуманісти поставили в центрі світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого творця. Бог у світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати почесну роль творця світу, але, поряд з ним, з’являється людина. Формально вона залишається залежною від Бога ( вона створена ним), але будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити і мислити, людина поруч з Богом фактично починає відігравати роль істоти, так би мовити “співрівної” Богові, роль “другого Бога”, як висловився один із провідних мислителів Ренесансу Микола Кузанський. Гуманісти обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її “божественні” пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей.

    Гуманісти відстоювали самоцінність людської особистості і вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням  чи багатством, расовою належністю чи релігійними переконаннями. Гідність людини вони вбачали в її особистих  чеснотах, освіченості й діяльності, їх ідеалом був духовно розкріпачений, гармонійно розвинений індивідум, людина високої інтелектуальної культури.

      Гуманізм, основи якому заклади  діячі Відродження, протягом останніх  п’яти століть розвивався та  наповнювався новим змістом. Зараз  в поняття гуманізму вкладається   широкий спектр людської культури, що виражає собою велич людини  і сприяє її утвердження в  реальній дійсності. Лозунгами  гуманізму стали слова: «Все  – для людини»! Все – в  ім’я людини!».  церква намагається  підлаштуватися до гуманізму і видавати себе за що не на є гуманною релігією. Але як за своїм походженням і первісним (з повним правом можна сказати – споконвічним) значенням, так і за своїм сучасним змістом гуманізм був, є і залишається бути антирелігійним та антихристиянським елементом культури. Історично та за своїм змістом поєднання гуманізму з релігією позбавляє їх обох – і гуманізм, і релігію – всякого смислу. В такому разі гуманізм перестає бути гуманізмом, а релігія – релігією. Гуманізм і релігія як в добу Відродження, так і в наш час є і завжди будуть явищами несумісними одне з одним.

      На зміну середньовічному аскетизму  у світогляді цієї епохи відроджується  античний ідеал діяльної, гармонійно  розвинутої людини. Ідейна течія,  яка запропонувала цей новий  ідеал, дістала назву гуманізму.  Гуманізм епохи Відродження знайшов  відображення як у поглядах  на виховання, так і в організації  практичної роботи шкіл. Превалюючими рисами освіти стали: повага до дитини, увага до її потреб та психологічних особливостей, прагнення до фізичного розвитку, заперечення фізичних покарань.

    У школах значної уваги надавали фізичному  та естетичному вихованню дітей (середньовічна школа обмежувалася релігійним вихованням), вивченню рідної мови (раніше навчання було лише латинською мовою), природничих наук: математики, астрономії, механіки, природознавства, географії (які заперечувалися середньовічними  схоластами), літератури, мистецтва. Гуманісти  наголошували на поглибленні та розширенні змісту освіти, праві дітей навчатися  в різних типах шкіл, розвитку їх активного мислення, привабливості  й організації навчання, використанні наочності, організації екскурсій, прогулянок з метою пізнання навколишнього світу. Діячі епохи Відродження не виступали проти релігії, але викривали духовенство. Мораль, етика, культура, освіта ставали більш світськими. Важливими рисами освітянських поглядів гуманістів стали: індивідуалізм (у центрі виховання — особистість), врахування вікових особливостей дитини, вимога гармонійного всебічного розвитку особистості, піднесення ролі морального виховання, зменшення впливу церкви на школу.