Глибинна психологія

Глибинна психологія (нім. Tiefenpsychologie) — поняття у психології та психотерапії, що поєднує різноманітні підходи, які надають особливого значення несвідомим душевним процесам для пояснення людської поведінки та переживань. Центральним припущенням глибинної психології є наявність «під свідомою поверхнею» глибинних шарів свідомості, в яких відбуваються несвідомі процеси, що впливають на свідомі дії та враження.

Ці ідеї були висловлені ще до Зигмунда Фрейда у філософії (Лейбніц, Артур Шопенгауер, Ніцше) та в літературі (насамперед романтизм), проте саме Фрейд був першим, який провів систематичне вивчення цього припущення й з одержаного матеріалу зміг створити концепцію, що стала основою школи психоаналізу.

До найвідоміших шкіл глибинної  психології окрім психоаналізу Зигмунда Фрейда зараховують також аналітичну психологію Карла Густава Юнгата індивідуальну психологію Альфреда Адлера. На думку представників усіх цих шкіл, основою свідомого сприйняття і поведінки є регуляція потягу та передолання конфлікту. Психологічні процеси, що розгортаються у глибинних шарах несвідомого, визначаються потягами та мотиваціями.

Характер потягу є визначальною відмінністю трьох основних напрямків  глибинної психології: тоді як Фрейд  найбільшу увагу приділяв сексуальному потягу, за Юнгом центральним елементом психологічних процесів є невизанчена енергія потягу, а за Адлером — потяг 

Глибинна психологія – категорія, об'єднуюча концепцій і теорій, які відстоюють положення про те, що причини поведінки людини закладені в її несвідомо неусвідомленій частині психіки. Елементи глибинної психології виникли ще задовго до появи самого терміну. Деякі думки були властиві ще в далекій античності. Саме Платон, а потім і Арістотель говорили в контексті глибинної психології, коли відзначали, що індивідуумом керують якісь невідомі сили його душі. Пізніше ці сили були названі «несвідомими» знаменитим психотерапевтом З. Фрейдом. Саме з Фрейда і починається наукова організація теретично-концептуальної бази глибинної психології. Окрім Фрейда ученими, які працювали саме в цій сфері психологічної науки, можна вважати У. Макдуталла і Л. Бінсвангера.

Глибинна психологія представлена наступними напрямами:

·     Психоаналіз або  фрейдизм;

·     Аналітична психологія;

·     Екзистенціальний аналіз;

·     Індивідуальна психологія;

·     Хормічна концепція (хормічна психологія У. Макдуталла);

·     Его-психологія на основі психоаналізу;

·     Неофрейдизм  і ін.

Саме ці галузі і деякі інші і  складають основу глибинної психології. Свого часу ідеї глибинної психології вплинули і на інші науки, у великій мірі на медицину і практичну сферу психології, відкинувши при цьому однобоке переконання, яке ототожнювало психіку тільки з її явною свідомістю.

2/ Багато дослідників стверджують, що психоаналітичне вчення Фрейда основане на фактах клінічного спостереження за хворими і на розгляді засновником психоаналізу своїх власних снів. Джерела психоаналізу знаходяться, на їх думку, в психіатричних і фізіологічних концепціях кінця XIX століття. Що стосується філософських ідей, то вони не мали впливу на Фрейда, бо він не лише предвзято відносився до абстарктних роздумів, але фактично взагалі ніколи не звертався до філософських трактатів.

Інші дослідники вважають, що деякі  філософські ідеї могли вплинути на становлення різних психоаналітичних концепцій. Серед філософів, роздуми  яких дали поштовх до формування психоаналітичного  вчення Фрейда, згадуються такі імена, як Арістотель, Платон, Шопенгауер, Ніцше та ін. Правда, в літературі не завжди дається однозначна оцінка філософських теорій у зв`язку з їх впливом на Фрейда.

Взаємовідносини між філософією і  психоаналізом все ще залишаються  «білою плямою» в літературі. Історичний зв`язок між філософськими ідеями і психоаналітичним вченням Фрейда досліджено недостатньо. Про це вимушені говорити навіть ті вчені, які приклали немало зусиль для висвітлення історії  розвитку психоаналізу.

І все ж, чи можна стверджувати, що становлення психоаналізу здійснюється в значній мірі під впливом  філософських ідей?

Подивимось, що говорить на цей рахунок  Фрейд. Так, описуючи в одній із своїх  робіт історії розвитку психоаналітичного  руху і розглядаючи висунуте ним  вчення про витіснення як фундамент, на якому стоїть весь будинок психоаналізу, він категорично заявляє: «В створенні  вчення про витіснення я був безперечно самостійним, я не знаю ніякого впливу, який приблизив би мене до нього. І  я довгий час вважав цю ідею оригінальною, поки О. Ранк не показав нам місце в роботі Шопенгауера «Світ як воля і уявлення», де філософ старається пояснити безумство. Те, що там говориться про протидію якомусь явищу дійсності, настільки співпадає з змістом мого поняття про витіснення, що лише завдяки моїй неначитаності я мав можливість зробити оригінальне відкриття».

В інших своїх роботах Фрейд  безпосередньо посилається на Шопенгауера. Разом з тим він настирливо повторяв, що прочитав Шопенгауера в досить пізній період свого життя.

Аналогічне відношення Фрейда до Ніцше. З одної сторони, в його роботах  можна зустріти посилання на цього  філософа. З іншої сторони, коли в 1908 році на засіданнях створеного Фрейдом  психоаналітичного гуртка проходило  читання і обговорення книги  Ніцше «Генеалогія моралі», а  також опублікованих в той  час листів німецького філософа, він  в своєму виступі підкреслив, що раніше не знав робіт Ніцше і що його ідеї не вплинули на становлення  психоаналізу.

Все, що сказано вище свідчить лише про одне: в тій чи іншій мірі засновник психоаналізу апелює до філософських ідей Шопенгауера і Ніцше. Але все ж залишається питання, чи повпливали вони на формування перших психоаналітичних концепцій, чи звернення до Шопенгауера і Ніцше мало місце лише в процесі подальших змін, які були внесені в психоаналіз.

Але не дивлячись на заперечення, чи не був Фрейд знайомий з філософськими  ідеями Шопенгауера і Ніцше до того, як приступив до розробки психоаналітичного вчення? Перш ніж однозначно відповісти на це запитання, послухаємо самого Фрейда. «Пізніше, – відмічає він в роботі 1914 p., – я цілком свідомо мотивував свою відмову від великого задоволення при читанні творів Ніцше тим, що ніякі предвзяті уявлення не повинні мені мішати в переробці моїх психоаналітичних уявлень». Коли ж Фрейд міг читати роботи Ніцше? Можливо до того часу, як почав висувати і обґрунтовувати свої психоаналітичні ідеї?

Є причина для ствердної відповіді  на останнє запитання. Справа в тому, що в юності, будучи студентом Віденського  університету, на протязі декількох  років Фрейд належав до студентської організації, в якій широко обговорювалися філософські ідеї Шопенгауера і Ніцше.

Коли розглядають джерела виникнення психоаналізу, то як правило, рідко  звертають увагу на університетську  освіту Фрейда. В кращому випадку  констатують, що він старанно вивчав зоологію, анатомію, біологію та інші природничі дисципліни. На цій основі роблять  висновок, що Фрейд отримав антифілософську освіту. Але це зовсім не так. На кінцевій стадії свого навчання він справді приділяв всю увагу природничим дисциплінам і лозунг «Працювати не філософствуючи» належить саме цьому періоду. Але це зовсім не означає, що у Фрейда не було потреби в філософській освіті. Навпаки, на протязі декількох семестрів він не тільки ходить на спецкурси по філософії, але посилено вивчає філософські праці. Про це свідчать його листи до товариша по гімназії Е. Зілберштейна.

Відомо також, що в студентські  роки Фрейд прослухав пять курсів лекцій по філософії, прочитаних відомим в той час філософом Ф. Брентано. Два з них були присвячені Арістотелю. Цей філософ дуже вплинув на Фрейда. Під його впливом він вирішив добиватися докторського ступеню по філософії і зоології.

На жаль, відомості про студентські  роки Фрейда незначні, і важко встановити, які філософські роботи потрапили  в поле його зору в той період. Але цілком впевнено можна сказати: захоплення Фрейдом філософією залишило глибокий слід в його мисленні. Він  вивчав давньогрецьку, латинську, іспанську  і італійську мови, перекладав роботи з англійської і французької  мов, тобто мав можливість читати філософські книги в оригіналі. У всякому разі він вивчав, як стверджують дослідники, Сократа, Платона, Арістотеля і інших великих філософів.

Останні роки навчання в Віденському  університеті і проведення експерементальних дослідів в Інституті фізіології Е. Брюкке характеризуються різким поворотом Фрейда до природничих знань. Наступна його робота, як практикуючого лікаря-невропатолога відмічена професійним інтересом до різних поширених в той час способах лікування хворих, починаючи від гіпнозу і закінчуючи водо- і електротерапією. Поїздки в Париж в 1885 p. де Фрейд прослухав курс лекцій у відомого французького психіатра Ж. Шарко, і в Нансі в 1889 р. до одного із ведучих спеціалістів по гіпнозу – І. Бернгейму, спільна з віденським лікарем Брейєрем робота над книгою «Дослідження істерики», яка була опублікована в 1895 p., – все це розглядалося багатьма дослідниками як вирішальна стадія в еволюції мислення Фрейда до виникнення психоаналізу і свідчить про виключно природничонаукові основи нового вчення.

Але було б не правильним відносити  джерела виникнення психоаналітичного  вчення виключно з лікувальною практикою, з тими ідеями і теоріями, які  були ним почерпнуті з неврології, фізіології і інших природничих  дисциплін. Велика доля правди належить письменнику Ст. Цвейг, який так характеризує психоаналіз: Фрейд виходить з медицини так само, як Паскаль із математики і Ніцше з давньокласичної філології. Звичайно, це джерело наділяє його роботи певним колоритом, але не визначає і не обмежеє їх цінності.

Листи Фрейда до берлінського лікаря В. Флісса яскраво демонструють, що захоплення Фрейда неврологічними концепціями змінюється розчаруванням в спробах фізіологічного пояснення психічних процесів і пошуком нових ідей, які змогли б бути покладені в основу вчення, названого психоаналізом. Цей пошук характеризується зверненням Фрейда до філософських проблем.

Він знайомиться з працею німецького філософа і психолога Т. Липпса «Основні проблеми життя душі» (1883), в якій особлива увага приділялася розгляду безсвідомих психічних процесів. В серпні 1897 p. Фрейд пише Фліссу про те, що вивчає ідеї Ліппса, називаючи його свтлим розумом серед сучасних філософсьих авторів.

Як відомо, в своїй роботі Ліппс відстоює ідею, згідно з якою безсвідомі процеси лежать в основі всіх свідомих процесів. Фрейд спеціально виділив це місце в книзі. І якщо в середині 90-х років Фрейд неодноразово жалівся на нерозуміння природи психічних процесів і механізмів їх функціонування, то після вивчення праці Ліппса він з радістю відмітив, що з цього моменту його праця по створенню нового вчення стала успішно просуватися вперед.

Листи Фліссу красномовно свідчать про відновлення інтересу Фрейда до філософії якраз в той момент його життя, коли розрізненні психоаналітичні ідеї починають не тільки більш чи менш чітко вимальовуватися, але і обєднуватися в систему посилок, покладених в основу психоаналітичного вчення. Можна припустити, що якби історики науки мали доступ до всіх матеріалів, які мають пряме чи опосередковане відношення до процесу формування поглядів Фрейда, то філософські джерела психоаналізу були б очевидними. На жаль, Фрейд декілька раз знищував свої щоденники і записи, та й із тих що є в архівах – не всі доступні. І тим не менше вплив філософських джерел на формування психоаналитичного вчення є незаперечним.

Насправді, в процесі текстологічного  аналізу робіт Фрейда знаходимо  епізодичні згадування імен таких філософів  як Діоген, Епікур, Спіноза, Дідро, Руссо, Гассенді, Мен де Біран, Спенсер.

В першій своїй основній праці –  «Тлумачення сновидінь» (1899), яка  подала відкриття психоаналізу для  масового читача, Фрейд посилається  на багатьох філософів, згадуючи їх чи коментуючи їх висловлювання про  сутність снів, а також процесів, які відбуваються в глибинах людської психіки.

Здається вплив філософії очевидний, але чому так вперто і постійно Фрейд заперечує його. Забудькуватість  Фрейда по відношенню до філософських витоків пояснюється тим, що він  хотів виглядати в очах оточуючих  справжнім вченим, який будує свої теорії не на сумнівних абстрактних  спекуляціях, а на емпіричному матеріалі  зібраному за допомогою лікувальної  практики, взятому із життя.

Але ця настирливість в заперечуванні  філософії якраз і насторожує. Скориставшись термінологією засновника психоаналізу, можна сказати, що значення філософських витоків виникнення психоаналітичних ідей було витіснено із свідомості Фрейда через боязнь, що його вчення ототожнять з якоюсь філософською системою і тим самим звинуватять автора в схильності до метафізичного мислення. Це одне із пояснень такого заперечення  Фрейдом філософії.

Таким чином, важливо знати, що становлення  психоаналітичного вчення Фрейда в  великій мірі обумовлене філософськими  витоками.