Адаптація дітей до умов суспільного життя

АДАПТАЦІЯ ДІТЕЙ  ДО УМОВ  СУСПІЛЬНОГО  ЖИТТЯ

                                                                   Колесник А.Г., Хромчихина Д.

В час науково-технічної революції, постійних змін умов життя на Землі, екологічної кризи в Україні проблема виживання тісно переплітається з можливостями адаптації, стає першочерговим завданням людської життєдіяльності. У зв’язку з цим раннє формування та тренування адаптаційних можливостей відіграє значну роль у розвитку особистості.

Адаптація дитини до нових суспільних відношень, удосконалення і розвиток її різнобічних комунікативних дій з іншими людьми та формування вміння спілкуватися - все це дуже важливі передумови міцного фізичного та психічного здоров'я й нормального розвитку дитини.

Проблема адаптації та психічний розвиток науково обґрунтовується в багатьох педагогічних, філософських та психологічних працях Л.І.Божович, Л.С.Виготського,Д.Б.Ельконіна,О.В.Запорожця,О.М.Леонтьєва,С.Л.Рубінштейна, Н.М.Аксаріної, Н.Д.Ватутіної та інших.

Наприклад, Аксаріна Н.М. розглядає адаптацію як встановлення найбільш правильного співвідношення між організмом ї навколишнім середовищем. Ватутіна Н.Д. на великому конкретному матеріалі проводила вивчення особливостей поведінки дітей у період їх адаптації до умов виховання та розробила систему педагогічних впливів, які забезпечують швидку та легку адаптацію дітей.

Розвиток особистості дитини - не автоматичний процес, який реалізується сам по собі, а процес активній участі самої дитини. Здатність встановлювати і закріпляти міжособистісні контакти передбачає і здатність адаптуватися до соціального середовища в моменти його змінювання. Така здатність притаманна всім живим організмам, тому що є життєво необхідною для їх існування. Більш високорозвинені організми мають вищі адаптивні можливості. Людина відрізняється від тварини здібністю не тільки активно пристосовуватися до нових умов, а й вмінням свідомо змінювати ці умови, впливати на ситуації, або передбачати їх та психологічно настроюватися на подолання труднощів адаптації. Зворотний зв’язок людина - середовище є якісно новим в теорії соціалізації. Така свідома установка на нові умови життя називається соціалізацією, або соціальною адаптацією. Біологічна і соціальна адаптація здійснюється на основі загальних адаптаційних механізмів.

В.П. Казначєєв відмічає декілька варіантів адаптаційних механізмів:

а) стан “фізіологічної” адаптації - звичне існування організму в різноманітних умовах середовища при оптимальному режимі всіх функціональних систем;

б) стан напруженої адаптації, під час якого виникає необхідність перебудови існуючих параметрів. Якщо напруження не перевищує резервні можливості, то через деякий час установлюється стан фізіологічної адаптації в нових умовах;

в) якщо резервні можливості організму перевищено, наступає патологічна адаптація, під час якої поступово відбувається виснаження адаптаційних механізмів, що призводить до хворобливого стану.

Процес формування особистості, на думку вчених, є процесом набуття людською істотою статусу суспільного індивіда, введення її  в активне життя й засвоєння основної системи духовних цінностей суспільства. Власне, це і складає основу соціалізації (О.В.Безпалько, В.Т.Куєв, К.В.Щербакова).

Соціалізація - означає найвищий щабель у розвитку біологічної і психологічної адаптації людини щодо навколишнього середовища. І.П.Павлов в поняття “адаптація” (пристосування) включав і елементи соціальної характеристики. За Павловим, друга сигнальна система людини соціально детермінована. Вона виникла як наслідок спільної людської діяльності, соціальної за своїм характером. Перейшовши на новий, специфічно людський рівень, адаптаційний процес увібрав у себе всі досягнення попередніх рівнів (О.М.Леонтьєв. І.Д.Калайков). [1]

Висока адаптивна здатність людини до соціуму не є вродженою, вона постійно розвивається як наслідок повсякчасного розширення та поглиблення зв’язків людини з оточуючим середовищем. Уже в період раннього дитинства розвиваються функціональні зрушення в системі вищої нервової діяльності людини як результат активної взаємодії із зовнішнім світом. Нагромадження та переробка інформації в мозку дозволяють дитині засвоювати суспільний досвід соціального середовища завдяки виховному впливу і відповідно змінювати свою поведінку та внутрішній світ (І.М.Сеченов, Г.С.Костюк, В.А.Роменець). В зв’язку з цим раннє формування та тренування адаптаційних можливостей відіграє значну роль у розвитку особистості. За Б.С.Кобзарем, корисно розширювати “життєвий простір” дітей, доцільно організовувати спеціальні заходи щодо збагачення їх життєвого досвіду: збільшувати кількість прогулянок, екскурсій, частіше змінювати обстановку, в якій діти граються і виховуються.

Рухові сили психічного розвитку дитини пов’язані з біологічними, психологічними та соціальними факторами. Близнюковий метод дослідження показав вплив генетичного компонента на виникнення певних індивідуальних відмінностей інтелекту, схильність до неврозів та інших особистісних характеристик. Однак генетичного впливу недостатньо, щоб визначити той чи інший тип поведінки. Психічний розвиток залежить і від появи та вирішення внутрішніх протиріч. До того ж біологічний та психологічний фактори єдності складають певний стиль взаємодії з оточуючим середовищем, що веде до формування індивідуальних рис особистості, вироблення особливостей поведінки. Тобто соціальний фактор відіграє важливу роль в розвитку дитини.

Ця залежність науково обґрунтовується в багатьох філософських та психологічних працях (Л.І.Божович, Л.С.Виготський, Д.Б.Ельконін, О.В.Запорожець, Г.С.Костюк, М.М.Крутов, О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, Б.М.Теплов, Л.Фейербах та інші).

Але перебільшення ролі соціального фактору призвело до виникнення структурно-функціональних теорій соціалізації Т.Парсона та інших, в яких основною метою соціальної адаптації визначалось пристосування дитини до оточуючого середовища шляхом засвоєння певних норм, правил, зразків поведінки тощо. В епіцентрі цих теорій - конформізм дитини, недооцінка (або ігнорування) її власної ініціативи й активності, варіативності поведінки в залежності від ситуацій та рівня розвитку особистості. Натомість людина не просто адаптується до середовища та засвоює певні соціальні ролі, а й перетворює світ та себе в ньому.

Відомо, що суспільне життя та спрямування особистості визначається об’єктивними факторами: суспільним буттям та суспільною свідомістю в їх єдності. Особливим феноменом суспільної свідомості є моральні цінності та норми, які засвоюються членом цього суспільства та які відіграють вирішальну роль в моральному вихованні. Отже, людина не народжується моральної істотою, а стає нею в процесі своєї життєдіяльності. Жодна моральна якість не буває природженою або біологічно обумовленою. Генетичне може бути закладена схильність до формування деяких рис характеру. Але останнє слово залишається за вихованням.

Таким чином, моральність особистості, по-перше, трактується сучасною наукою як можливість прояву деяких рис характеру, що обумовлюється соціальною природою, об’єктивними стосунками із соціумом, з іншими людьми. По-друге, ця можливість реалізується в психологічних феноменах, специфічних аспектах психіки, які є глибинною основою моральних мотивів. По-третє, визначна роль у формуванні моральних сторін індивідуальної свідомості належить соціальним умовам та вихованню.

Але виховання, на думку С.Ф.Русової, не ставить собі завданням соціальне конфіскування індивідуальності. Навпаки, виховання високо підносить розвиток творчих сил особистості задля власних потреб і на добро людям. Соціалізація дитини передбачає два впливи.

Один несвідомий, глибокий - то спадщина фізична, - дитина має той антропологічний склад, який має її рідний народ і який складається під впливом клімату, раси, географічної зони, фізичного складу її предків. Не менше значення має і те соціальне оточення, в якому розпочинає своє життя дитина, від якого вона все переймає (С.Ф.Русова). У соціалізації людини розрізняють два органічно пов’язані між собою складові елементи: соціалізація свідомості та соціалізація діяльності (А.Й.Капська). Соціалізація свідомості кожної людини відбувається шляхом залучення її до духовних надбань свого народу, до “духу нації”, до етно-соціальних традицій. Особистість усвідомлює традицію, насамперед, як потребу успадкування й опанування кращого досвіду, випробуваного часом і спрямованого на задоволення життєвих потреб, але дія традиції не обмежується відбором доцільного. [2]

Розвиток особистості передбачає постійне подолання одних видів соціально організованих стереотипів і набуття оптимальних, утворення оновлених зразків задоволення миттєвих потреб, опанування незнаних досі соціальних моделей, тобто оволодіння соціальною діяльністю.

Особливе ставлення до минулого, як запоруки майбутнього, породило прагнення не долати, а зберегти те, що є співпричетним реальному світові. Це привело до закону традиціоналізму - не заміняти, а зберегти те, що було знайдено колись. Природний стан традиціоналізації у суспільстві є неодмінною передумовою повноцінної соціалізації людини, втілення і розкриття її природжених задатків на базі сформованого впродовж багатьох поколінь соціального досвіду.

Література.

1.                 Аксарина Н. М., Голубева Л. Г. Характер адаптации детей раннего возраста при поступлении в детское учреждение. - М., 1974.

2.                 Калайков И.Д. Теория отражения и проблема приспособления. - М, 1986.

3.                 Безпалько О.В., Капська А.Й., Куєв В.Т., Щербакова К.В. Теоретичні основи соціалізації людини // Молодь і дозвілля. - К.: 1994.

4.                 Кононко О.Л. Соціально-емоційний розвиток особистості (в дошкільному дитинстві): Навч. посіб. для вищих навч. закладів. К.: Освіта, 1998.

5.                 Социальная адаптация детей в дошкольных учреждениях / Под ред. Р.В.Тонковой-Ямпольской. Е.Шмидт-Кольмер, А.Атанасовой-Вуковой. М.: Медицина, 1980.