Зростання ролі політики і політології в сучасному світі

     Водночас  політологія як комплексна і самостійна галузь суспільних на-ук не займається лише переведенням загальних філософських, соціологічних та інших наукових понять у політичну сферу. Предметом політології є аналіз сутності політики як цілісного суспільного явища: вияв на макро- та мікрорівні її необхідних структурних елементів, внутрішніх і зовнішніх зв’язків та відносин; визначення основних тенденцій і закономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах; розробка об’єктивних кри-теріїв соціального виміру політики.

     Політика  у суспільному житті виступає як своєрідна форма теоретич-ної  і практичної діяльності класів, націй, соціальних груп та окремих індивідів, головною метою діяльності яких є  завоювання, втримання та використання політичної влади. Ось чому, на нашу думку, категорія «політична влада» є центральною категорією політології і політики як сфери діяльності.

     На  сучасному етапі особливої ваги набувають теоретичні дослідження законів політичного розвитку. У політичній літературі за-раз зустрічається велика кількість понять, що іменуються «законами». У деяких випадках застосовується більш обережне визначення: «закономірність».

     Серед закономірностей, що відбивають вплив  зовнішніх факторів, слід виділити політико-економічну. Ця закономірність відбиває співвідношення між економічним базисом суспільства і політичною вла-дою як елементом надбудови. З погляду марксизму, політика й відповідна система політичної, державної влади детерміновані розвитком еко-номічних процесів. Економічні інтереси виступають як соціальна причи-на політичних дій. «Політична влада, — зазначав К. Маркс, — є тільки породженням економічної влади».

     Водночас  політична влада, будучи похідною стосовно економічної, ха-рактеризується самостійністю, що відкриває широкі можливості для  політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не можна абсолютизувати. Створення культу політичної влади, спро-би за допомогою адміністративного примусу «обминути» економічні зако-ни неминуче приречені на невдачу.

     Серед закономірностей, що відбивають вплив  зовнішніх факторів, треба також виділити політико-технологічну. Нині ніхто не може заперечувати мо-гутнього впливу розвитку техніки на динаміку політичних процесів. Даний зв’язок особливо наочний у таких сферах, як війна з її сьогоднішніми технічними можливостями знищення людства і всього живого на Землі; нау-ково-технічні досягнення у передових країнах і посилення їх політичного впливу на міжнародне співтовариство; широке залучення мас до політичних процесів під впливом радикальних технологічних і соціальних зрушень у суспільстві; залежність політичних подій від швидкості поширення й за-своєння інформації тощо.

     Існує цілий комплекс закономірностей, що відбивають дію внутрішніх зв’язків та тенденцій політичного життя. Це передусім розширення сфери політичного життя й підвищення його ролі у суспільстві, значення народ-них мас у політичному процесі, в розвитку демократії, самоуправління, у зміні політичних та державних форм.

     До  закономірностей політичного життя  належать також демократи-зація  політичних відносин, підвищення ролі «людського виміру» політичних процесів, ступеня соціалізації, гуманізації  політичних відносин, що забезпечують цілісність суспільства. Дедалі повніше  ре-алізується тенденція розвитку свободи  творчості, свободи спілкування  як основних цінностей та орієнтирів функціонування політичного життя, творчого потенціалу особистості, перетворення її в активного суб’єкта політичних процесів.

     Однією  із закономірностей політичного  життя слід вважати тенденцію  до зміцнення відносин у громадському суспільстві, а саме: обмеження втручання  політичних структур в управління різними  сферами суспільного життя, їх автономія від політики та держави.

     Одним із найважливіших законів політології  є закон поділу влади, який у світовій та вітчизняній науці у своїх  основних рисах (необхідність, за-гальність, повторюваність, інваріантність) ще недостатньо розроблений.

     Важливу роль у політології відіграють закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин. Ці закони виступають як закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тен-денцій у межах певної сутності. Закони розвитку виявляються через бага-томанітність форм взаємодії соціальних суб’єктів політичного життя (політична боротьба, гегемонізм, співробітництво, згода, союз, ізоляція, нейтралізація тощо). При цьому політична боротьба виступає як засіб, а стабільність, життєздатність системи політичних відносин, збалансованість політичних інтересів — як мета.

     У процесі вивчення політичних явищ політична  наука використовує різні методи дослідження. Виходячи з того, що у сферу інтересів науки про політику входить величезна за своїми масштабами соціальна практика, політологія використовує власне всі методи інших соціальних наук: філософські, правові, соціологічні, історичні, математичні, логічні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія й моде-лювання тощо). Із суто теоретичних методів можна назвати такі: теоретич-ний експеримент, математична формалізація, гіпотетично-дедуктивний ме-тод, метод поступового руху від абстрактного до конкретного, метод історичного опису та ін.

     Для більшості політологів як на Заході, так і в нас, в Україні, загальною  методологічною основою досліджень залишається діалектичний метод. Він визначається конкретно-історичним підходом до аналізу явищ дійсності, врахуванням впливу на політичні явища багатьох різноманітних факторів, що діють у суспільстві, визначенням пріоритетної дії економічної сфери життя суспільства, розглядом усіх політичних явищ і подій у розвитку та взаємодії тощо.

     У політичних дослідженнях суттєвого значення набувають системний підхід та структурно-функціональний аналіз. Зміст системного підходу ста-новлять філософські уявлення про цілісність об’єктивного світу, співвідношення цілого й частин, взаємодії системи з середовищем, загальні за-кономірності функціонування й розвитку систем, структурованість кожного системного об’єкта, активний характер діяльності суб’єктів соціально-політичних систем.

     У другій половині ХХ ст. значного поширення  у західній (особливо американській) політологічній школі набули біхевіористські  методи, тобто засоби дослідження  суспільних політичних явищ через вивчення і спостереження поведінки окремих  людей та суспільних груп. Отже, ви-значною у підході до розуміння цих методів стає категорія «політичної поведінки», основний зміст якої полягає у діях людини, що виконує певну політичну роль. Вивчення політичної поведінки особи має на меті отримання певної емпіричної інформації або за допомогою безпо-середнього спостереження, або шляхом здобуття опосередкованої інформації через експеримент, анкетування, інтерв’ю, аналіз доку-ментів тощо.

     Серед методів політичної науки порівняльні  методи найдавніші, але вони й досі широко застосовуються у політичних дослідженнях. Ними ко-ристувалися ще Платон, Арістотель, Монтеск’є, а також К. Маркс, М. Вебер, В. Парето та інші відомі мислителі нової та новітньої доби. Значне поширення цих методів зумовлене неможливістю широкого засто-сування експерименту в науці про політику і необхідністю спостерігати політичні явища та процеси в їх природному стані. Надзвичайно велика складність у застосуванні порівняльного методу спричинена складністю самого вибору явищ, які порівнюватимуться у наукових спостереженнях і дослідженнях. Характерною визначальною рисою цього методу є зіставлення двох (або більше) політичних об’єктів (або їх частин), які ма-ють спільні характеристики. Використання порівняльного методу дає змогу виявити, в чому полягає схожість досліджуваних об’єктів (або їх частин), а в чому вони відрізняються.

     Зараз у політології широко застосовуються емпірично-соціологічні ме-тоди, методи соціальної психології, статистики, моделювання. Основним об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка соціальної думки. За допомогою названих методів можна вивчати стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості і культури різних груп населення. Для цього використовуються аналіз статистичних даних, політичних рішень, усні методи (інтерв’ювання); письмові опиту-вання (анкетування); безпосереднє спостереження за об’єктом, що вив-чається, соціально-політичні експерименти. Застосовуючи ці методи, не-обхідно враховувати можливості типізації об’єктів, що вивчаються. 

     Список  використаної літератури: 

1. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. — Львів: „Новий Світ-2000”, 2003. – 344 с.
2. Політологія: Підручник. / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – 2-ге вид. випр. і доп. — К.: Видавничий центр „Академія”, 2003. – 526 с.
3. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібник. – К., 2004.