Вла́сні на́зви

Вступ

1. Вла́сні на́зви, оніми — індивідуальні найменування окремих одиничних об'єктів.

Належність одиниці — провідна ознака власної назви. Десятки тисяч Олен та Сергіїв, що живуть в Україні, не поєднуються в поняття «Олена» й «Сергій»: кожній особі її ім'я належить індивідуально, незалежно від наявності чи відсутності тезок. Натомість, скажімо, назви сортів черешні Ярославна, Францис та ін. належать сукупностям одиниць, що об'єднуються відповід. поняттями, і тому не є власними назвами всупереч своїй орфографії. Звідси другою ознакою, яка розрізняє власні та загальні назви (апелятиви), є відношення до поняття: загальні назви — носії понять, а власні назви включають усю відому мовцеві інформацію про свої денотати, без певних узагальнень, і тому пов'язуються з поняттями лише тією мірою, якою вказують на різновид об'єктів, до яких належать їх денотати. Так, власна назва «Київ» указує на те, що її денотат — місто, а власна назва «Перун» — на те, що вона належить поганському божеству. Тому власні назви, не будучи носіями понять, включають їх у свою семантичну структуру, утримують на рівні сем: у семантичну структуру власної назви «Київ» входить сема «місто», яка виражає поняття «місто», і т. д.

Розглядаючи відношення слів «місто» і «Київ», «Львів», «Одеса», «Харків» та «ріка» і «Дніпро», «Дністер», «Дунай», «Прут», можна констатувати, що загальні назви об'єднують, узагальнюють однорідні об'єкти, а власні назви, навпаки, їх розрізняють, диференціюють. Тобто загальні назви виконують генералізуючу функцію, а власні назви — диференційну. Існують й інші розбіжності між власними та загальними назвами (за підрахунками І.Ковалика, їх 28).

Розмежування  власних і загальних назв стосується лише іменників (чи словосполучень, що виконують роль іменників, пор. сердите море — Чорне море). Набуваючи функцій іменників, генетично власні назви можуть виходити з різних частин мови — пор. Котляревський (прикметник), Звенигород (поєднання дієслова з іменником), кличка собаки Стрибай (дієслово), персонаж М.Коцюбинського Ох (вигук).

Власні назви з'являються тоді, коли індивідуальне розрізнення  набуває суспільної значущості. За денотатами розрізняють такі класи  власних назв:

• особові імена людей (антропоніми)
• назви географічних об'єктів (топоніми)
• назви космічних об'єктів (космоніми)
• найменування божеств, міфічних істот (теоніми, міфоніми)
• клички тварин (зооніми)
• назви організацій, виробничих і громадських об'єднань (ця група власних назв позначається терміном ергонімія і включає величезну кількість найменувань — від партій, товариств, заводів, вузів до кінотеатрів, кооперативів, магазинів, фірм тощо)
• назви відрізків часу, подій (це хрононімія, напр., Коліївщина, Друга світова війна)
• назви окремих предметів (хрематонімія, що включає власні назви матеріальних предметів — кораблів, ураганів, алмазів тощо та витворів духовної культури — заголовки творів, назви музичних п'єс, творів живопису, кінофільмів та ін.    Сукупність усіх власних назв мови становить її ономастичний простір. Власних назв дуже багато. В Україні одних топонімів кілька мільйонів. На мільйони, очевидно, треба рахувати також ергоніми й особливо хрематоніми української мови. Безмежна кількість заголовків худож. творів тощо. Однак у лексичному запасі окремої людини загальних назв значно більше, ніж власних. Одні власні назви відомі всім мовцям (Київ, Дніпро, Шевченко, Чумацький шлях, «Заповіт»), інші — лише частині мовців, нерідко дуже невеликій. Через це складається хибне враження, що й у мові в цілому більше загальних, а не власних назв. Загальні назви є, безперечно, центральним шаром лексики, а власні становлять її потужну периферію з дуже різною сферою поширення. Загалом же у мові на одну загальну назву припадає до кількох сотень власних назв.Власні назви належать до мовних універсалій — вони існують в усіх мовах світу. Але в кожній мові власні назви мають свої специфічні ознаки.

 

Три способи передачі власних  назв у перекладі

 Існує три способи передачі власних назв у перекладі: транслітерація, транскрипція або транскрибування  та калькування.

При транслітерації іноземні власні імена та географічні назви передаються буквами українського алфавіту без врахування особливостей вимови.

Комісією української правничої  термінології Верховної Ради України  розроблено обов'язковий для використання у правничих та офіційних текстах  стандарт транслітерації українських власних імен та географічних назв літерами та буквосполученнями латинського алфавіту. Цю транслітераційну таблицю можна знайти за адресою  http://www.rada.kiev.ua/translit. 

Транскрипція або транскрибування полягає у фонетичній передачі імені, тобто так, як воно звучить на іноземній мові:

New York - Нью-Йорк

Два зазначені вище способи перекладу  часто об'єднують під єдиною назвою транскодування. Розрізняють чотири види транскодування:

• транскрибування або транскрипція;
• транслітерування;
• змішане транскодування (переважне застосування траскрибування із елементами транслітерування); 
• адаптивне транскодування (коли форма слова в вихідній мові дещо адаптується до фонетичної та/або граматичної структури мови перекладу) (Карабан В.І., ч.1, с.21).

Переклад шляхом калькування полягає у дослівному перекладі власного імені по частинах з наступним складанням цих частин в одне ціле:

Cape of Good Hope - Мис Доброї Надії 
New South Wales - Новий Південний Уельс

Калькування можна застосовувати  тільки тоді, коли утворений таким  чином перекладний відповідник  не порушує норми вживання і сполучуваності слів в українській мові.

Останнім часом спостерігається  тенденція до переходу від транслітерації до транскрипції, особливо у передачі географічних назв. Так, Worchester поряд з традиційним Ворчестер часто передається Вустер, Hull - Хелл (традиційне Гуль). Проте, Texas за традицією залишається Техасом. І ця непослідовність заходить так далеко, що New Hempshire передається як Нью-Гемпшир (транскрипція), а New Orleans - Новий Орлеан (комбінація калькування та транскрипції з французької вимови).

 

Проблеми та особливості  практичного застосування власних  назв

 «Правила відтворення українських власних назв засобами англійської мови», закріплені рішенням Української комісії з питань правничої термінології 19 квітня 1996 року – основне джерело знань про відтворення власних назв  в Українській державі.. Основна претензія до правил — вони пропонують не транслітерацію засобами латинської графіки загалом, а саме на англійську мову (англомовний варіант назви документа красномовніший: «Ukrainian—English transliteration table»). Звукове значення літер і їх сполучень слід добирати з огляду на доцільність, а не їхнє звучання в тій чи іншій мові.Однак цим недоліки правил не обмежуються: у «спрощеному варіанті» вони не мають позначення м’якості, йотація на початку слів позначається літерою «Y», в інших позиціях — літерою «і», так що Юрій перетворюється на Yurii. Незручність очевидна.Відсутність у власних назв зв'язку з поняттям робить їх переклад майже неможливим та підвищує роль прямого запозичення. Як відзначає О.В.Суперанська, у назв власних на перший план виступає "функція номінативна, щоб відрізнити однотипні об'єкти один від одного, на противагу апелятивам, основна функція яких – назвати, щоб повідомити значення, коннотувати". Власна назва іменує індивідуальний об'єкт та закріплюється за ним у результаті соціальної обумовленості. Тому за браком традицій власні назви запозичуються у формі, найбільш близькій до їх звучання та написання у мові-джерелі. Все це ще раз доводить необхідність суворо враховувати формальну сторону при запозиченні власних назв з однієї мови в іншу. Досліджуючи окреслену проблему, вчені стикаються з невпорядкованістю процесу відтворення чужомовних назв, спостерігається стихійність підходу до проблеми їхнього відтворення. Основну причину у такій непослідовності вони вбачають саме в недостатньому теоретичному обґрунтуванні питань, що розглядаються.

Полеміка, пов'язана з вічно актуальною проблемою передачі чужомовних власних  назв мовою-сприймачем, сягає протиріч глибинного плану, що притаманні запозиченню взагалі як явищу міжмовної комунікації. У цьому випадку можна говорити про діалектичні протиріччя процесу запозичення з однієї мови в іншу. Аналіз теоретичного матеріалу показує, що можна виділити три основних фактори, які визначають діалектику: 1) невідповідність фонологічних систем мови-джерела та мови-сприймача; 2) невідповідність орфографічних систем мови-джерела та мови-сприймача; і, як наслідок, 3) неоднозначність транскрипції ономастичних запозичень з мови-джерела у мову, що запозичує, та можливість їх ретранскрипції. Іноді підшуковування еквівалентних імен у людей – носіїв різних культур – називають перекладом. Так, українське ім'я Іван виявляється "перекладом" англійського John (Джон) та французького Jean (Жан) і т. ін. Але навряд чи подібні заміни можна назвати перекладом у повному розумінні цього слова, при перекладі чужомовний антропонім замінюється його еквівалентом, який забезпечує однозначність сприйняття. Але тут воно виступає як слово, пов'язане з культурно-історичною традицією одного народу, замінюється словом загального з ним походження, яке в іншій мові, можливо, матиме цілком інакші культурно-історичні асоціації. Найбільші труднощі при передачі чужомовних антропонімів викликають імена з національними, історико-культурними асоціаціями. Сюди, як правило, включають антропоніми, які є компонентами прислів'їв, приказок, фразеологізмів, а також імена літературних персонажів та реальних історичних осіб. Свого часу О.О.Реформатський вказував, що однією з вимог до передачі імен у чужомовному тексті є "збереження національної своєрідності імені: Иван Тургенев не може стати ані Яном, ані Джоном, ані Жаном, а при перекладі "Ревізора" Осип мусить залишитись Осипом (не Жозефом, не Йозефом і т. ін.), тому що це його національний костюм". Тими ж правилами слід керуватися при передачі російською мовою прізвищ дружин та доньок у тих випадках, коли ці прізвища побудовані особливо..."

Традиція передачі українською  мовою чужомовних особових імен, які  мають міжнародний характер, повністю ще не встановлена. Наприклад, в українських текстах ми не натрапиляємо на передачу польського Jan, французького Jean українським іменем Іван. Але в перекладах Петра Куліша зафіксовано передачу англійського John українським еквівалентом Іван . Натрапивши в англійському тексті, наприклад, на такі імена, як Alice, Augustus, Benjamin, Christian, перекладач може дотримуватися їх звучання та передавати відповідно як Еліс, Огастес, Бенджамін, Крістіан або ж врахувати в українському іменникові їх відповідники: Аліса, Август, Веніамін, Християн. У перекладній літературі перша тенденція переважає. Деякі вчені справедливо наголошують, що трансформації у вигляді перекладів особових імен національних меншин державною мовою стали частим явищем, а в деяких країнах – нормою. Наприклад, українські імена Іван, Наталка, Андрій та деякі інші в Канаді можуть передаватися як John, Natalie, Andrew. Більш раціональним у даному випадку був би не пошук національних еквівалентів, а фонетико-орфографічна транскрипція цих імен у новому мовному середовищі. Правда, як відзначає п. П.Чучка, між українцями, росіянами та білорусами практика передавання імен близько спорідненого народу своїми національними еквівалентами і навпаки набула сили своєрідної угоди (пор. укр. Микола, рос. Николай, бр. Мікалай), і в офіційно-діловому стилі названих мов вона досить послідовно дотримується. Більше того, в ряді випадків неправомірно намагаються перенести її й на інші стилі, зокрема на усно-розмовний та публіцистичний, називаючи українку Наталку по-російськи Наташей, росіянина Петю по-українськи Петрусем і т п. ". Зрозуміло, що при такій практиці передачі власних особових імен одного народу через національні варіанти імен іншої нації про здійснення національної ідентифікації громадян на підставі записів їх власних імен не може бути й мови. З другого боку, деякі творчі особи, передусім письменники, артисти не без підстав домагаються того, щоб їхні національні (а часом і винятково індивідуальні) варіанти імен не "перекладалися" на жодну з мов світу, а щоб послідовно субститувалися (на письмі транскрибувалися) і на всіх мовах звучали однаково. Тобто, щоб українець Павло Тичина і для росіянина звучав як Павло, а не Павел, щоб Олесь Гончар і для білорусів був Олесь, а не Аляксей. Переклад повністю виключено й для прізвищ, які ідентифікують особу послідовністю свого фонемного складу. Оскільки прізвища наділені особливою юридичною значимістю, вони покликані служити ідентифікації особи, то в них релевантне звучання, але їх зміни допускаються лише у виняткових випадках.

Як показують дослідження, директивна діяльність у галузі передачі чужомовних власних назв має прямувати не до породження жорсткої системи звуко-літерних відповідників для кожної пари мов, а до вироблення стрункої, але гнучкої системи уніфікації відтворення. Така система має передбачити природність функціонування назви в сприймаючій мові (включаючи зручність вимови, відмінювання, вживання у фразеології, створення дериватів, а також милозвучність), збереження тотожності назви, потреби практичних користувачів.

 

Висновки

Отже, як бачимо, ономастика – є дуже важливою і необхідною у наш час прикладною дисципліною. Дослідження у галузі цієї науки тривають, і ще досі немає єдиної правильної теорії перекладу власних назв, яка б задовольняла кожного: чи то науковця , чи простого читача, або мовця. Щороку в Україні проходить безліч наукових конференцій, де активно обговорюється проблема перекладу власних назв, але, на жаль, прості громадяни та й іноземці, що проживають в Україні, ніякого результату не відчувають. Ц я проблема є дуже болісною для кожного жителя України, адже, лише одна неправильна буква у прізвищі може перекрити виїзд за кордон. До сих пір немає гнучкої системи перекладу, а таблиця передачі літер містить щонайменше 90 % помилок та неточностей.

Та як би там не було перекладачеві потрібно вміти грамотно перекладати власні назви, бо в цьому полягає специфіка його роботи. Зараз дуже важко вибрати правильний варіант перекладу, різні книжки пропонують різні варіанти: одні опираються на традицію передачі власних назв, інші віддають перевагу трьом способам їх передачі. На мою думку, доцільніше було б зважати на культурно-історичні особливості конкретної мови, адже, за умови нехтування ними, губиться та розсіюється національний колорит. У деяких мовах є наявна практика заміни чужого колориту своїм. Так, у чеській мові до жіночих прізвищ додається –ова: Тетчерова. Петровова, Бріджит Бардо – Бардотова, Грета Гарбо – Гарбова. Усі Хенріхи/Генріхи – Індржихи. У литовській традиції також Міцкевичюс, Тишкевичюс і т.д. Так само у Європі сприймаються особові імена: Лев Толстой французькою Leon, англійською Leo, Олексій Толстой - Alexis, Ілля Мечніков - Elie. У ряді випадків за формою імені можна безпомилково визначити, якому народові належить носій прізвища: Петропулос – грек, Петросян – вірменин, Петреску - румун. Але перекладач знає, що запровадити це правило в абсолюті не можна, тому що Джон – це і англієць, і громадянин іншої англомовної країни. Майер/ Мейер може бути австрійцем, німцем, швейцарцем, американцем, євреєм. Флотов і Бюлов – німці, що мають прізвища слов’янського походження, а художник Карл Брюллов та П.П.Шмідт і О.Ю.Шмідт –росіяни. З іншого боку, іноземні прізвища є проблемою для перекладача й через відсутність родової ознаки для жіночого роду та незмінність. Окремим питанням транскрипції власних назв є “переклад” їх зменшених, збільшених, пестливих та інших форм, виражених за допомогою суфіксів суб’єктивної оцінки.

Особливо проблематичним є переклад тексту, у якому поруч фігурують  по-різному емоційно забарвлені форми  імені одного персонажа: Андрій, Андрюша, Андрюшка, Андрійко, Андрюшенька. Іноземець, який не знає російської мови, у них не розбереться, вважатиме їх за різних героїв.

Необхідно враховувати також існування  такого явища, як “хибні друзі перекладача”, серед яких – омонімія засобів мови оригіналу і мови перекладу: наприклад, -к- у болгарській мові і в деяких регіонах України, зокрема, у Карпатах, надає імені зменшувально-пестливого відтінку (Яна - Янка), а в російській мові – зазвичай зневажливого (Сонька, Петька); болгарське ім’я Васка – це пестливе від Васіл (не рос. Васька), але може бути і жіночим іменем.

Ще одна проблема – переклад зменшеної  форми особового імені, яка теж  може мати омоніми у різних мовах: російські та українські імена  Валя, Женя, Слава, Шура, Рома – можуть називати як чоловіків, так і жінок. В болгарській мові Ваня, Валя, Петя, Поля – це імена жіночі, а чоловічі відповідно – Ваньо, Вальо, Петьо.

Бувають випадки, у яких переклад власних  назв доходить до маразму; сьогоднішня система не є універсальною, бо ж існує безліч винятків, що спричинено різними культурними особливостями мов.

З усього вище викладеного можна  зробити висновок, що успіх при  перекладі власних назв обумовлений  не лише знанням іноземної та української  мов, але й обізнаністю перекладача з етнокультурологічними, етикетними традиціями різних народів. Надіюся, що в найближчому майбутньому все ж буде створена правильна система передачі власних назв, що значно полегшить роботу перекладачів, адже перекладач – це перш за все дуже відповідальна професія, бо від одного  неправильного слова може залежати не тільки виїзд за кордон, а й життя людини.