Вищi органи демократичноi держави

ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

 

 

РЕФЕРАТ

ВИЩІ ОРГАНИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ  ДЕРЖАВИ

(ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ)

 

 

 

 

                                                                                                       ВИКОНАЛА

                                                                                             Студентка ІІ курсу 

                                                                                     Групи 2320-2

Історичного факультету

                                                                                           Якимчук Дарина

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАПОРІЖЖЯ,2012р. 

 

План

 

1. Передмова
2. Розподіл влад - розподіл функцій
3. Порівняльний аналіз вищих органів держави:
• Парламент

• Будова парламентів

• Глава держави

• Комісії (комітети) як елемент структури парламентів
• Компетенція парламентів

• Уряд
•  Особливості конституційного статусу глав держав

4. Література

 

Передмова

 

Державні функції в  кожній країні здійснює розгалужена  системи органів. Серед них виділяються  вищі - парламент, уряд і глава держави. Саме ці органи реалізують основні  повноваження у сферах законодавчої та виконавчої влади, і їх діяльність має політичну значущість. До вищих  органів також віднесені вищі судові інстанції загальної і  спеціальної компетенції - верховний  суд, конституційний суд, вищій адміністративний суд тощо. Проте судові органи формально  відсторонені від реалізації державних  функцій політичного характеру (виняток  становить лише діяльність конституційного  суду, хоча і він вважається в  цілому “неполітичним” органом). Тому тільки дослідивши роботу вищих органів  законодавчої і виконавчої влади  можна більш або менш точно  визначити, в яких формах здійснюється політика, на яких засадах існує  і діє державний механізм.

 

Розподіл влад - розподіл функцій

Для характеристики статусу  кожного з вищих органів сучасної держави визначальними є поняття  форми державного правління. Форма  правління - це спосіб організації влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів. При цьому вихідними  є взаємовідносини між парламентом, урядом і главою держави. Зміст їх взаємовідносин в тій чи іншій  мірі відбиває ідеї розподілу влад. Ці ідеї, відомі ще з ранніх часів, у  найбільш чіткому викладі були сформульовані  французьким просвітителем і  правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск`є. Його вчення відіграло помітну роль у становленні сучасної політико-правової думки і суттєво вплинуло на розвиток державних інститутів у о новий  період світової історії.

Монтеск`є розрізняв три  влади - законодавчу, виконавчу, судову - і стверджував,що в умовах свободи  неприпустиме поєднання цих влад і здійснення їх однією особою або  одним органом. Таке поєднання, на його думку, як звичайно призводило до сваволі. Тому Монтеск`є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались  різними органами. Водночас він визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими і серед них не виділяв жодної, яка б наділялась якістю верховенства по відношенню до інших влад. Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Монтеск`євисунув положення про необхідність їх взаємодії  і взаємної зрівноваженості. Він  писав про таку взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому Монтеск`є вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це зовсім виключало  втручання однієї влади в діяльність іншої.

Сформульоване Монтеск`є  вчення про розподіл влад заклало  підвалини конституційного принципу, котрий був визнаний в державно-правовій теорії і практиці ряду країн вже  наприкінці XVIII ст. Найбільшою мірою  це вчення було сприйнято творцями конституції США 1787р., чинної й до сьогодні. Ідеї розподілу влад були покладені в основу її тексту і  відповідної організації державного механізму, хоча в самому конституційному  тексті словосполучення ”розподіл влад” не використовувалось. Юридична форма закріплення ідей розподілу влад тут має вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу.

Саме така форма закріплення  ідей розподілу влад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн  світу.Лише у виняткових випадках розподіл влад прямо проголошується в конституційних законах.

Сучасна характеристика розподілу  влад у розвинутих країнах спирається на різні тлумачення їх змісту. Ці тлумачення суттєво відмінні, і їх можна пов`язати  з існуючими формами державного правління. Більше того, різні тлумачення розподілу влад знаходять своє втілення в різних формах правління і відбивають сам факт існування таких форм.

Традиційне тлумачення розподілу  влад передбачає майже ізольованість  кожної із них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлумачення визнає розподіл влад як жорсткий. Воно пов`язане з особливостями такої  форми правління, як президентська  республіка, і найбільш наближене  до вчення Монтеск`є. На практиці жорсткий розподіл влад, по суті, спричиняє конкуренцію  вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади, Особливістю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влад є  доповнення у вигляді стрункої системи  так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси - трьох розподілених влад. Класичною  вважається система стримувань і  противаг, встановлена за конституцією США.

Так, конгрес (парламент) може притягувати президента до відповідальності у вигляді імпічменту, а сенат (верхня палата конгресу) відхиляти  кандидатури на зайняття федеральних  посад, пропоновані президентом. В  свою чергу, президент може впливати на процес законотворчості, здійснюваної конгресом, застосувавши так зване  вето. Члени верховного суду призначаються  президентом з “поради і згоди” сенату, тобто відповідні посади заміщуються за результатом спільного рішення виконавчої і законодавчої влади. Сам же верховний суд, реалізуючи функцією конституційного контролю, може визнавати протиконституційними акти конгресу і президента. Це дозволяє йому впливати на правотворчу діяльність законодавчих і виконавчих органів.

Однак зміст поняття стримувань і противаг розглянутим не обмежується. Багато американських конституціоналістів  до них відносять різні спроби формування всіх трьох влад: конгрес  обирається безпосередньо виборцями, президент займає посаду за результатами непрямих виборів, верховний суд  формується на основі президентських призначень, санкціонованих верхньою палатою. До системи стримувань і  противаг нерідко також відносять  різні строки повноважень органів  виконавчої і законодавчої влади: нижня  палата конгресу обирається на два  роки, верхня - на шість, президент - на чотири. Пов`язують суть цієї системи  і з деякими іншими особливостями  організації вищих ланок державного механізму.

Поширеним є й інше тлумачення розподілу влад,, за яким останні  повинні тісно співробітничати  і навіть переплітатись. Таке тлумачення відповідає природі парламентарних форм правління. Більш того, в країнах  з такими формами правління поняття  розподілу влад піддається корективам або навіть заперечується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткому  розподілі влад. Вони посилаються  на притаманне практиці цих країн  явище - часткове злиття або часткове розділення функцій органів законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влад.

Як наслідок, конституційна  практика встановлює положення, котре  іноді називають “частковим злиттям  персоналу”: членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту. Іншими словами, одна і таж особа бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Такий  стан передбачається конституціями  переважної більшості країн з  парламентарними (парламентарно-монархічною  і парламентарно-республіканскою) формами  правління, а також із змішаною республіканською формою. Він аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влад, які, навпаки, передбачають неприпустимість поєднання депутатського мандата і членства в уряді.

Реалії державно-політичного  життя цілого ряду країн з парламентарними  формами правління спричинили намагання  відійти в конституційній теорії від самих ідей розподілу влад і призвели до фактичної відмови  від відповідної термінології. Тут  широко визнані концепції “дифузії”, “розпорошення” державної влади. Згідно з оцінками авторів цих концепцій, владні повноваження здійснюються багатьма і різними органами та посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за функціональними ознаками. І чим  більше органів здійснюють ці повноваження, тим менша ймовірність монополізації  влади, тим вужчі можливості для  свавільного правління.

На думку прибічників  таких концепцій, кожний з державних  органів має забезпечувати взаємні  стримування і противаги. При  цьому зміст стримувань і противаг трактується нетрадиційно. До них  як звичайно відносять колегіальний характер уряду, двопалатність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою партією і опозицією, баланс між  органами центрального і місцевого  самоврядування тощо. Таке трактування  стримувань і противаг пояснюється  тим, що вони вже давно розглядаються  не тільки з позицій необхідності зопобігти надмірній концентрації державної влади і збалансувати її вищі ланки, а й забезпечити  стабільність і сталість у функціонуванні всіх найголовніших державних інститутів та політичної системи в цілому.

Ідеї розподілу влад відомі конституційній теорії країн із змішаною республіканською формою правління. Наприклад, сучасні французькі конституціоналісти нерідко висловлюються на користь  жорсткого розподілу влад. Проте, намагаючись пристосувати ці ідеї до існуючих у країні державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття законодавчої і  виконавчої влади. Функції уряду  при цьому не зводять тільки до виконання законів. Навпаки, на думку відповідних авторів, єдина урядова , або управлінська функція певною мірою вбирає в себе законодавчу функцію. Це призводить до того, що остання більше не ототожнюється з діяльністю парламенту.

Існує серед французьких  вчених й інший погляд, за яким різниця  між законодавчою і виконавчою владою не має принципового значення., адже лідер партії парламентської більшості  фактично володіє і тією і іншою. Він керує урядом і контролює  цю більшість. Тому говорити, що законодавча  і виконавча влади розподілені, буде, на думку адептів такого підходу, неправильним, а справжній поділ  має місце між урядом і опозицією.

Ці та інші теоретичні концепції  в цілому узгоджуються зі змістом  чинної конституції Франції, де сполучаються елементи жорсткого розподілу влад з інститутами парламентарної республіки. Зокрема, конституція фіксує принцип  несумісності членства в уряді з  депутатським мандатом, що, як зазначалось, властиво президентській республіці. З іншого боку, в основному законі закріплений принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом, котрий характеризує парламентарні  форми правління.

В цілому слід підкреслити, що на практиці йдеться, по суті, не про  розподіл влад або влади, а про  розділення, поділ владних функцій  між вищими органами держави. Тим  самим формулу “розподіл влад”  можна без особливих застережень  замінити на формулу “розподіл державних  функцій”. Сказане не заперечує  значущості ідей розподілу влад, які  служать основою для створення  загальних гарантій демократичної  організації суспільства і держави. Ці ідеї мають насамперед політичне  звучання, хоча не слід заперечувати їх характер як юридичної цінності.

Реалізація на практиці відповідних  ідей створює той стрижень, який покладений в основу конституційного  механізму здійснення влади, складовими якого є вищі органи.

 

Парламент

Значну увагу в характеристиці вищих органів сучасної держави  як звичайно приділяють парламентам. Вони розглядаються як органи законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю  діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування  інших вищих органів.

За визначенням, парламенти - це виборні і колегіальні вищі органи держави, які функціонують в  умовах демократичного правління і  мають своїми головними повноваженнями повноваження в сфері законотворчості. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному  рівні, у федераціях - також і на рівні їх суб`єктів. В останньому випадку повноваження законодавчих органів двох рівнів розмежовуються на засадах, визначених федеральною  конституцією.

Діяльність парламентів  визначає характер і зміст парламентаризму. Парламентаризм - це система такої  взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або , в наш час, особливої  і достатньо суттєвої ролі в здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального  постійно діючого представницького органу. Таке визначення парламентаризму  означає, що його не слід пов`язувати  з якимись конкретними формами  державного правління. Явище парламентаризму  в тій чи іншій формі притаманне кожній демократичній країні.