«Великі дебати»: місце політичного реалізму

1«Великі дебати»: місце політичного реалізму.

Перша «велика  суперечка»

   «велика суперечка» - дискусія між реалістами та  ідеалістами - був початий представниками  класичної традиції і стосувався  ключових питань міжнародно-політичної  науки (актори й природа міжнародних  відносин, цілі та засоби, процеси  і майбутнє)

   Перша дискусія  виникає в 1939 р. у зв'язку  з виходом у світ книги англійського  вченого Едварда Карра "Двадцять  років кризи". У ній з позицій  політичного реалізму були піддані  критиці основні положення ідеалістичної  парадигми. Реалісти Ганс і  його прихильники після другої  світової війни виступили ініціаторами  продовження цієї дискусії. У  нових історичних умовах перемога  реалістів над ідеалістами здавалася  безперечною.

Друга «велика  суперечка»

   Другий "великий  спір" було розпочато у 50-ті  роки ХХ ст. і придбав особливий  накал в 60-ті, коли модерністи, прихильники нових підходів і  методів дослідження міжнародних  відносин, піддали різкій критиці  постулати політичного реалізму. Вчені нового покоління (Квінсі  Райт, Мортон Каплан, Карл Дойч, Девід  Сінгер, Калев Холсти, Ернс Хаас  та ін) виступили за застосування  при вивченні МВ наукового  інструментарію, методів і методик,  запозичених з точних наук.  "Модерністи" фактично не брали  під сумнів теоретичні позиції  своїх опонентів, вони зосередилися  на методологічній стороні науки.  Ось чому, незважаючи на зовні  непримиренний тон, учасники дискусії  в кінці спору дійшли взаємної  згоди, що в дослідженнях міжнародних  проблем необхідно поєднувати "традиційні" і "наукові" методи.

Третя «велика  суперечка»

    У центрі третього "великого спору», що почався  в кінці 70-х - початку 80-х  років і фактично не завершеного  до теперішнього часу, виявилася  роль держави як учасника МВ, значення національного інтересу  і сили для розуміння суті  того, що відбувається на світовій  арені. Прихильники різних теоретичних  течій, яких умовно можна назвати  транснационалистами (Роберт Кохен,  Джозеф Най, Йел Фергюсон та  ін), продовжуючи традиції теорії  інтеграції (Девід Митрани) і взаємозалежності (Ернст Хаас, Девід Моурс) висунули  ідею: політичний реалізм і властива  йому етатистська парадигма не  відповідають характеру і основним  тенденціям міжнародних відносин, вони мають бути відкинуті.  Різноманіття учасників, видів  взаємодій і їх каналів, на  їхню думку, витісняють державу  з центру міжнародного спілкування,  трансформуючи МВ з міждержавних  в транснаціональні. Під впливом  транснационалистами в міжнародно-політичній  науці з'являється низка нових  теорій, зокрема, концепції глобалізації, регіоналізації і т.д. Разом  з тим відмінності, за якими  розходяться основні парадигми,  продовжують зберігатися. Більшість  дослідників продовжують виходити  з того, що держави залишаються  головними учасниками міжнародних  відносин.

2)Методика, методологія і методи дослідження в ТМВ.

Стосовно ТМВ поки що правомірно говорити про завершення формування комплексу методологічних прийомів і засобів цієї науки та про  перші ознаки якісної трансформації  даного комплексу в систему (про  це див.: Косолапов Н. Международные  отношения: эпистемология и методы исследования (Введение в теорию) // МЭиМО. -- 1998. -- No 3. -- С. 70). Методологічну  базу сучасної науки про міжнародні відносини становлять загальнонаукові  принципи та положення науки методології, а також широкий спектр методів, які перейшли в ТМВ як з інших  наук, так і з практики.

Розрізняють методи формальні  й неформальні, причому останні  стали виділятися як клас методів  лише з кінця 60-х рр. Існує "вузьке" і "широке" розуміння формальних методів. У вузькому розумінні під  формальними методами мають на увазі  застосування формальної логіки й математичного  аналізу до вивчення чи пояснення  міжнародних відносин у цілому або  їх окремих явищ і процесів. У  широкому розумінні -- взагалі дисципліноване і жорстке використання в методиці дослідження чітко визначених понять і категорій, понятійних рядів, рівнів опису, порівняння тощо.

До числа вузьких формальних методів відносяться насамперед методи моделювання міжнародних  відносин у цілому або окремих  їх сторін чи явищ. Побудова моделей  вважається відносно новим напрямом у методології й до цього часу належить до так званих "модерністських". Це незважаючи на те, що найперша модель у галузі ТМВ, яка й сьогодні зберігає свою теоретичну, методологічну та практичну цінність -- модель гонки  озброєнь Л. Річардсона, -- була створена одразу після завершення Першої світової війни. Побудові моделей у ТМВ  належить , безумовно, велике майбутнє, особливо в поєднанні з науковими  методами побудови макрогіпотез і прогностики. Коректно сконструйована модель здатна в принципі підтвердити, скорегувати  або навіть заперечити теорію. Моделювання, насамперед теорія ігор і створені на її основі методики, підтвердили  також свою цінність і корисність у підготовці та навчанні кадрів, їх спеціальних тренуваннях.

Неформальні методи -- це ті, що обходяться без особливо жорстких самообмежень, хоча й дотримуються кожен своїх правил і принципів. Саме вони покладені в основу сучасної ТМВ. У світлі свого відносно вільного характеру кожна з груп неформальних методів може включати значну кількість  більш часткових методів і  методик.

Провідне місце серед  неформальних методів належить історико-описовому  методу, який є основою історії  дипломатії, міжнародних відносин і  зовнішньої політики окремих держав, численних праць з аналізу  явищ і процесів поточного міжнародного життя. Його різновидом виступає політико-описовий метод, який по суті часто зводиться  до реферування документальних джерел. Обидва методи дають первинну фактологічну інформацію на основі якої грунтуються  всі наступні теоретичні побудови. До цієї ж групи належить порівняльно-історичний метод -- спосіб дослідження і пояснення  змісту та характеру міжнародних  відносин на різних етапах історичного  розвитку; виявлення спільного і  відмінного між різними стадіями становлення ТМВ як науки на основі їх співставлення (порівняння).

Суттєве місце в ТМВ  належить також двом спорідненим  методам -- нормативно-ідеологічному  та нормативно-гіпотезотворчому. Перший виводить положення з певної ідеології  або не усвідомлюючи цього, або усвідомлюючи, але маючи непохитну впевненість  у власній правоті (саме цей метод  дав концепції "політичного реалізму" та геополітики). Другий дотримується логіки розуму, а не віри: знаючи про  дефіцит емпіричного чи теоретичного матеріалу, він компенсує його побудованими на базі тих або інших концепцій  гіпотезами, віддаючи при цьому відлік у можливих недоліках такого підходу (концепції зовнішньої політики держав, концепції міжнародної інтеграції).

Інтуїтивно-логічний і формально-логічний методи єдині в прагненні керуватися логікою, але надають перевагу різним її видам. Перший керується тим, що на момент проведення дослідження прийнято вважати "здоровим глуздом" -- у  науці, політиці, масовій свідомості. Цей метод на практиці іноді дуже важко відрізнити від нормативно-гіпотезотворчого. Другий, як випливає з назви, спирається на формальну логіку (у дослідженнях міжнародних відносин поширений  варіант, який базується на логіці права).

Ще одну групу споріднених  неформальних методів становлять операційно-прикладний і аналітико-прогностичний. При багатьох відмінностях їх поєднує націленість  на вирішення прикладних завдань  і отримання результатів, які  могли б знайти насамперед пряме  політичне -- як теоретичне, так і  практичне -- застосування. До операційно-прикладних можна віднести різні методи аналізу  ситуації (просте та включене спостереження, вивчення документів і об'єктивних матеріальних джерел, порівняльний аналіз), методи аналізу змісту (контент-аналіз, аналіз подійних даних, когнітивне картування), методи аналізу варіантів поведінки (імітації, ситуаційні аналізи, ділові, штабні та стратегічні ігри).

Аналітико-прогностичні методи націлені на прогноз більш складних, ніж окремі ситуації та варіанти поведінки, процесів і явищ; динаміки міжнародної  системи в цілому, її окремих географічних і проблемних напрямів тощо. При  цьому треба мати на увазі, що сама прогностика -- одна із сфер методології, яка розвивається найбільш динамічно  і в якій дуже багато дискусійного. Останнім часом отримують визнання та поширення такі цікаві теоретичні її відгалуження, вкрай важливі для  вивчення міжнародних відносин, як альтернативістика (вірогідні або  можливі реально виконувані варіанти майбутнього), ретроальтернативістика (реально можливі, але втрачені варіанти минулого). З точки зору практичної значимості найкраще зарекомендували  себе сценарний метод (побудова сценаріїв  гіпотетичного ходу розвитку подій  і надання принципових рекомендацій на випадок матеріалізації кожного  із сценаріїв) і методи експертного  аналізу ("мозковий штурм", метод "дельфи" і т.п.).

У ТМВ використовуються також  чисто кількісні (статистичні) методи, зокрема при вивченні окремих  сфер міжнародних відносин (війни, конфлікти, матеріальний потенціал держав). Однак  вони поки що не дали вагомих результатів, що пояснюється з відсутністю  загальної теорії досліджуваних  явищ і процесів, принциповою неможливістю порівняти багато їхніх важливих характеристик, складністю взаємозв'язків  між зовнішніми проявами та сутнісними аспектами явищ і процесів міжнародного життя.

Наслідком наукового осмислення методу як явища, а також сукупності конкретних методів і досвіду  їх використання виступає методика. Це штучно створений на базі загальної  методології й теоретико-методологічних положень конкретної науки комплекс методів, призначених для вирішення  певного класу задач, щоб забезпечити  високу ступінь стандартизації множини  конкретних досліджень і отриманих  на їх основі результатів з наступним  використанням таких результатів  у фундаментальній і прикладній науці та на практиці. У галузі ТМВ  методик у повному розумінні  поки що не існує, оскільки немає ясності  в критеріях стандартизації. Але  спроби їх створення здійснюються давно  і цілеспрямовано. Найближче до методик  підходять дослідження, автори яких мають на меті виявлення об'єктивних, на їх думку, кількісних характеристик  явищ міжнародного конфлікту та війни (проект "кореляти війни" Д. Сінгера  та напрям "кореляти конфлікту"). Фактично це підтвердження того, що наука про міжнародні відносини  тільки вступає в стадію формування своєї теорії у строгому розумінні  цього поняття.