Український національно-політичний рух 17-19 ст

Міністерство  освіти і науки України

Харківський національний економічний університет 

      Реферат на тему: «Український національно-політичний рух 17-19 ст.»

      Студентки 3курсу, 1 групи

      Факультету  «Облік та аудит»

      Ражановської  Аліни 

      Політична думка на теренах України починає розвиватись за часів Київської Русі, коли формується феодальний устрій, розвивається держава і право, політика викристалізовується в досить самостійну сферу суспільного життя. В цей час з'являється "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Руська правда", "Повчання" Володимира Мономаха. Ці та інші документи відображають існуючий стан речей та переважання ідеї централізації державної влади, об'єднання князівств навколо Києва і формування сильної єдиної держави. Висловлюються досить чіткі думки щодо ролі церкви в державі, справедливих законів, відображаються уявлення про ті чесноти, якими повинен володіти державний діяч, князь - відповідальність, мудрість, справедливість, силу і стійкість у боротьбі з ворогами.

      У нижній течії Дніпра, за порогами, в 1522-1554 рр. на острові Мала Хортиця Дмитро Вишневецький створив військову формацію - Запорозьку Січ. Термін "козак" спочатку не означало якогось стану чи класу, а лише вказувало на заняття - степові промисли. Козацтво розвивалося на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалася і динамічно змінювалася (бояри, шляхта, міщани і насамперед селяни).

     Козацька  доба в історії України, яка починається  у ХУ сторіччі і продовжується  до другої половини ХУІІІ ст.., коли була зруйнована Запорізька Січ, дає не тільки своєрідні зразки соціальної організації суспільства, але й нові політичні ідеї. Козацька держава являла собою досить своєрідне утворення, що ґрунтувалось на принципах свободи, рівноправності, братерства і скріплювалось християнською вірою. Владні посади займались шляхом виборів, але розподілу влади ця держава не знала, оскільки отаман зосереджував у своїх руках і адміністративну, і військову, і судову та духовну владу, а в період походів ця влада взагалі була абсолютною. Маючи суттєві ознаки демократії, ця держава, особливо за часів Б.Хмельницького, явно тяжіє до авторитаризму

     Перемоги  військ Б. Хмельницького навесні  і восени 1648 р. підірвали не лише військові сили, а й політичні  та ідеологічні підвалини Польської  держави, ліквідували її зверхність на Наддніпрянській Україні і були основними чинниками у відродженні української державності.

     Б. Хмельницький висунув власну програму Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності. Хмельницький синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності. Він був першим і, на жаль, останнім в історії України доби феодалізму політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики об'єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп українського суспільства. Хмельницький не лише висунув завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічно українські землі, а й зробив усе можливе для його розв'язання.

     Характерна  ознака суспільного життя козацтва -демократизм. Демократичні засади стали  основою формування козацької республіки, що викликала захоплення багатьох учених і політичних діячів. Республіканські  принципи, вироблені в козацьких колах майже столітнім життям козацької республіки, були перенесені на нове військово-народне управління.

     На  Січі порядкувала громада. Всі справи - військові, господарські, покарання  і помилування винних, вибори січової  старшини, зовнішні зносини і т.д. - вирішувала Січова рада, на якій всі козаки користувалися рівним правом.

     Вищою владою на Січі були військові чиновники - кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар. Вони відали військовими, адміністративними, судовими духовними справами. Кошовий отаман (гетьман) Війська Запорозького був першою особою у цій системі правління. У військовий час він був головним командиром і діяв як диктатор, у мирний час був "конституційним" володарем (був обмежений радою), виконував роль верховного судді, вважався верховним начальником запорозького духовенства, а тому приймав і призначав духовних осіб із Києва в церкви. На час відсутності в Січі він призначав заступника, який звався намісником отамана або наказним отаманом.

     На  той час судова влада не відокремлювалась від адміністративної влади. Військовий суддя був другою після кошового особою в Запорозькому Війську. Як і кошового, його обирали на військовій раді. Суддями у запорозьких козаків була вся військова старшина. Кошовий отаман вважався великим суддею, оскільки мав верховну владу над усім військом. Військовий суддя лише розглядав справи, давав поради сторонам, а ріщення належало давати кошовому. Під час походів чи у віддалених куренях вершили судові справи полковник разом із писарем та осавулом. В основі судочинства лежали предківські звичаї й одвічні порядки, на яких будувався весь лад запорізького козацького життя.

     Після укладення Преяславської угоди  доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і  Росії. Тогочасна українська політична думка відображала особливості цих відносин та політичний устрій козацько-гетьманської держави, особливо виразно це вдалося зробити П. Орлику.

Надзвичайно важливу роль у розвитку української  політичної думки та становленні  демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця Консти-туція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Вперше українська державна ідея знайшла втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в Конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом.

     Пилип Орлик (1672-1742) був генеральним писарем  гетьмана України Івана Мазепи - другою за посадою особою в державі. Поразка Карла XII та І. Мазепи під  Полтавою змусили П. Орлика емігрувати, він жив у різних європейських країнах. По смерті І. Мазепи в 1709 П. Орлик 5 травня 1710 р. у м. Бендерах був обраний козацькою радою гетьманом України. Високоосвічений, з тонким національно-політичним розумом, палкий і свідомий патріот і борець за незалежну Україну, Пилип Орлик виділявся у тогочасному середовищі української козацької старшини (див. біографію Пилипа Орлика)

     Найвідомішим  політико-правовим документом часів  гетьманування П. Орлика є договір  між ним та старшиною й запорозькими козаками "Пакти й Конституції  законів та вольностей Війська Запорозького", відомий ще як "Конституція Пилипа Орлика", або "Бендерська Конституція". Договір, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, було укладено 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах.

     Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів.

      Основна частина конституції містить  статті, в яких ідеться про державний  устрій України як козацької держави. Зміст цих статей полягає у  тому, що в Україні 

• відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдикцію константинопольського патріарха;
• відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької держави; відновлюються давні права Запорозької Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на її території фортеці мають бути знесені; всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини;
• основоположні питання державного життя вирішує генеральна рада, яка складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних полковників та козаків (по одному від кожного полку) і збирається тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову;
• державні службовці повинні складати присягу на вірність Батьківщині та гетьману; старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони; справи про кривду та провини генеральної старшини розглядаються генеральним судом, який не підпорядковується гетьману; генеральна старшина звітує перед гетьманом про роботу; державний скарб відокремлюється від гетьманського й передається в управління генерального підскарбія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі; полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом;
• гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства;
• проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні суспільним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов'язків.

     Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом політико-правового документа. Вона має велике значення як свідчення того, що українська політична думка розвивалася в руслі передових західноєвропейських політичних традицій.

     Конституція містить низку демократичних  і прогресивних ідей:

• обмеження влади гетьмана,
• представницьке управління,
• поділ державної влади,
• закріплення прав і свобод особи,
• справедливість у розподілі суспільних благ,
• підтримка соціальне незахищених верств населення тощо.

     Найбільше значення конституції полягає в  тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави (див. також реферат про Конституцію Пилипа Орлика).

     Ще  одним документом є звернення  П. Орлика до урядів європейських держав під назвою "Вивід прав України". Найпереконливішим доказом суверенності України є факт укладення Б. Хмельницьким договору з Росією, де Україна виступила як самостійна держава. Б. Хмельницький уклав з Олексієм Михайловичем союзний договір, однак він був порушений російською стороною. За часів гетьманства Івана Брюховецького Україну було примушено зректися суверенітету. Однак гетьман не міг дарувати те, що належало суспільним станам, тобто права її станів на незалежність. Отже договір з Росією втратив силу і "козаки мають за собою право людське і природне, один з головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привертати уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час". В Києві на початку XVII ст. визначаються два основних осередки культури й освіти - Київське братство (засноване в 1615 р.) і група вчених-просвітників при Києво-Печерській лаврі на чолі з її архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. На основі Київського братства та Лаврської школи, заснованої Петром Могилою, була утворена в 1632 р. Київська колегія, згодом Києво-Могилянська колегія, а потім і Академія. У XVII ст. колегія не мала офіційного статусу, але вона була першим українським вищим навчальним закладом з європейським рівнем освіти, де вивчали п'ять мов, у тому числі грецьку, латинську, і сім вільних наук - граматику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику. Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Створення цієї організації було зумовлене безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстка криза російської феодально-кріпосницької системи породила у 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах. Активними членами Кирило-Мефодіївського товариства були М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, П.Куліш, О.Маркович, Т.Шевченко та ін.

     Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов’янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як не-обхідна умова заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов’янами христи-янського заповіту.

     Значний інтерес становить доробок діячів Могилянської академії, починаючи від її засновників - Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили - аж до просвітників першої половини XVIII ст., зокрема С. Яворського, Ф. Прокоповича.

     Петро Могила (1574-1647) - церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний києво-печерським архимандритом, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков.

     Суспільно-політичні  погляди П. Могили досить суперечливі. Він розвинув ідею верховенства влади  православної церкви, але одночасно  писав про ідеального володаря. Сенс царської впади П. Могила вбачав у  спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками.

     Як  прихильник української державності  Петро Могила обстоював інтелектуальний  шлях утвердження цієї ідеї в суспільній свідомості. Іншим напрямом своєї діяльності Петро Могила обрав книгодрукування та богословсько-наукову діяльність. Петро Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є попередником руху за європейську спільноту. Рішенням ієрархів Української православної церкви (1996 р.) він причислений до лику святих.

     Стефан  Яворський (1658-1722) був українським  і російським церковним діячем - митрополитом Муромським та Рязанським, місцеблюстителем патріаршого престолу, очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий як автор праці "Камінь віри" (1715) та численних проповідей.

     Владні  відносини в російському суспільстві  С. Яворський уявляв у вигляді  піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче - купецтво, духовні чини і в самому низу - простий народ.