Трансформація політичних режимів, особливості та сутність

Охлократичний політичний режим. Це тимчасове або більш-менш тривале домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, "маси". Про охлократію писали ще Полібій, Платон, Аристотель, інші філософи і політики Греції і Риму.

Варто зазначити, що і в Україні владним структурам, а особливо окремим політикам, державним  діячам притаманні такі риси, характерні для охлократії, як недостатня компетентність, відсутність або неповажливе  ставлення до знань, намагання простими, неефективними методами вирішити надто  складні соціально-економічні та соціально-політичні  проблеми.

 

4. Особливості трансформації політичних режимів

 

Трансформація, тобто перетворення,політичних режимів  може відбуватися як у напрямі  переходу від тоталітаризму та авторитаризму  до демократії, так і у зворотному напрямі. Навіть країни з розвиненими  демократичними механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної культури населення, давніми  демократичними традиціями не застраховані від проявів авторитаризму. Авторитаризм іманентно притаманний будь-якій політичній владі, яка постійно виявляє  тенденцію до розширення своїх повноважень  і встановлення тотального контролю над суспільством.

Найчіткіше  ця тенденція проявляється у діях виконавчої влади, в розпорядженні  якої перебувають матеріальні, фінансові, силові та інформаційні засоби владного впливу на суспільство. Президентська  і змішана (президентсько-парламентарна) форми правління взагалі тяжіють  до авторитаризму обраного на загальних  виборах глави держави, в руках  якого зосереджуються значні повноваження, особливо у сфері виконавчої влади. Навіть у республіках з парламентарною формою правління, але позапарламентською системою обрання президента (Австрія, Ірландія, Фінляндія) його роль є досить вагомою і потенційно може зростати аж до перетворення в особисту диктатуру, прикладом чого можуть слугувати деякі президенти Фінляндії.

 

  Демократія не дається раз і назавжди. Громадянське суспільство має постійно бути насторожі, захищатися від зазіхань держави на його інтереси і боротися за контроль над нею.

  Провідною тенденцією світового політичного розвитку у другій половині XX ст., особливо в останні десятиліття, є перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії. Про це наочно свідчать крах фашистських режимів в Іспанії, та Португалії, військових диктатур в Аргентині, Бразилії, Греції, Південній Кореї, перехід у минулому соціалістичних країн Центральної і Східної Європи від комуністичного тоталітаризму до демократії, намагання більшості молодих незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, розбудувати демократичну державність. Вивчення цих процесів дало можливість політологам зробити певні узагальнюючі висновки щодо демократичної трансформації політичних режимів. Так, польський соціолог і політолог Є. Вятр, узагальнюючи досвід руху авторитарних режимів до демократії на прикладах Туреччини, Греції, Іспанії, Португалії, Аргентини, Бразилії, Чилі, Південної Кореї, Філіппін, східноєвропейських країн, дійшов висновку, що перехід до демократії є найбільш імовірним в умовах мирних змін і відбувається у трьох формах: реформа згори; швидкий розпад; реформа, узгоджена між владою та опозицією».

Реформа згори відбувається тоді, коли автократичні правителі з власної волі, а  не в результаті тиску з боку опозиції, вирішують змінити політичну  систему. Так, у Бразилії група генералів, що захопила владу у 1964 p., з часом  пішла на створення цивільного демократичного^ правління. Подібне відбулося і  в Чилі після здійснення генералом  А. Піночетом у 1973 р. воєнного перевороту.

Проте такі реформи рідко закінчуються успіхом. Вони проводяться надто довго, нерішуче й непослідовно, оскільки реформатори  намагаються демократизувати систему, залишаючись при владі. До того ж, нерідко вони опиняються немовби між двох вогнів. З одного боку на них впливає частина правлячої консервативно налаштованої верхівки, яка контролює значну частину старої державної машини, зокрема найбільш консервативно орієнтовані силові структури. З другого боку на них тиснуть знизу розбуджені

 перетвореннями  і радикально налаштовані маси. У результаті перед реформаторами  постає альтернатива: або згортання  реформ, або залишення політичної  арени.

 Проте  такий шлях демократичних перетворень  має й безумовні переваги порівняно  з іншими, тому що є поступовим  і найменш радикальним, отже, і  найменш болісним для суспільства.  Відомі випадки як успішного  здійснення подібних перетворень,  наприклад, у Бразилії, Туреччині,  Чилі, так і безуспішного (хрущовська  «відлига»).

Швидкий розпад влади, або абдикація (лат. abdicatio, від abdico — зрікаюсь, — зречення престолу, відмова від влади, посади або сану), означає крах авторитарного режиму в історично короткий проміжок часу. Здебільшого це відбувається під впливом зовнішніх чинників, якими можуть бути події в сусідніх країнах, участь і поразка у військовому конфлікті тощо. Прикладами такого розпаду авторитарних режимів може бути крах встановленого 1974 р. в Греції правління «чорних полковників», який відбувся в результаті конфлікту цієї країни з Туреччиною на Кіпрі, або крах воєнної хунти в Аргентині в результаті поразки останньої у війні з Великобританією за Мальвінські (Фолклендські) острови 1982 р. Перебудова в СРСР сприяла краху комуністичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи.

 Третя  форма демократичної трансформації  авторитарного режиму — це  поступова реформа, узгоджена  між владою та опозицією. Вона  грунтується на компромісі в інтересах країни, народу між правлячими та опозиційними політичними силами. Такий компроміс означає, що влада та опозиція можуть дійти згоди, незважаючи на тиск соціальних сил, які стоять за ними. Вони намагаються уникати взаємних звинувачень і спекуляцій щодо минулого та у зв´язку з неминучим погіршенням соціально-економічного становища в країні, відмовляються від радикальних позицій і методів боротьби. Така форма дає можливість в історично короткий проміжок часу і з мінімальними суспільними втратами досягти значних успіхів на шляху демократичних перетворень. Зразковим прикладом узгодженого здійснення демократичних перетворень вважається Іспанія. Проведені в ній спільними зусиллями уряду й короля Хуана Карлоса після смерті у 1975 р. диктатора Франко реформи дали можливість менш ніж за 10 років піднятися до стану сучасної демократичної держави. Прикладом компромісної моделі демократичної трансформації суспільства може бути й Польща.

 Перехід  від тоталітаризму до демократії  має свої особливості. Якщо  перехід від авторитаризму до  демократії — це головним чином  зміна політичного режиму, то  демократична трансформація тоталітаризму  вимагає перетворень у всіх  сферах суспільного життя, зміни  соціально-економічного ладу. Перехід  до демократії істотно полегшується  за сприятливого стану економіки  й утруднюється в умовах її  кризи. Найсприятливішою для переходу  до демократичного політичного  режиму є децентралізована економіка  з обмеженим державним контролем.  Відповідно, найменш сприятливі  умови складаються за жорсткої  системи державного управління  економікою.

  Серед науковців і політиків досить поширеною є висловлена російськими політологами А. Міграняном та І. Клямкіним думка про те, що глибокі суспільні перетворення на шляху від тоталітаризму до демократії можна здійснити лише за умов авторитарного режиму, тобто перейти від тоталітаризму до демократії можна тільки через авторитаризм, який дає можливість, зокрема, цілеспрямовано проводити реформи, мобілізувати необхідні для цього ресурси, підтримувати суспільний порядок тощо.

  З цією думкою можна погодитися хіба що в тому, що перехід від тоталітаризму до демократії не відбувається відразу. Він потребує тривалого часу, протягом якого неодмінно зберігатимуться елементи авторитаризму з поступовим розширенням обсягу методів і засобів демократичного правління. Такі елементи виявляються, зокрема, у діях виконавчої влади і глави держави. Однак елементи авторитаризму в контексті демократичних перетворень та авторитаризм як політичне панування однієї людини чи групи осіб — це різні речі. Таке панування мало чим відрізняється від тоталітарного. Тому зазначена точка зору не може бути виправданням авторитарного правління, де б воно не здійснювалося.

5. Особливості політичного режиму України

 

В Україні сьогодні є елементи як безпосередньої, так і представницької  демократії. До першої належать елементи, що забезпечують пряме народовладдя: вибори, референдуми, звернення громадян до органів державної влади. Друга характеризується насамперед наявністю представницьких органів державної влади: Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих представницьких органів державної влади, органів місцевого самоврядування — сільських, селищних, міських і районних рад.

Ті, хто  віддає перевагу представницькій демократії, оперують аргументами, спрямованими проти  безпосередньої демократії, наголошуючи, що вона, мовляв, хибує слабкістю  контролю за прийнятими широким загалом  рішеннями, може розвиватися у бік  тоталітаризму або популістського авторитаризму, унеможливлює залучення  більшості громадян до управління державними і суспільними справами, діє демократичними, а не примусовими методами тощо.

Слід  визнати, що в сучасній Україні є  багато ознак демократизму, як, до речі, і тоталітаризму, автократизму. Наприклад, маємо демократичним шляхом обрані органи влади, та не маємо справді  ефективного контролю народу за функціонуванням  влади. До цього ще треба йти. Маємо  багато задекларованих прав і свобод громадян, та не маємо їх економічного й організаційного забезпечення. Маємо проголошені принципи гласності, безконтрольності діяльності засобів  масової інформації, які, на жаль, не забезпечені і не дотримуються.

Якщо стисло і узагальнено характеризувати політичний режим сучасної України, то він виглядатиме як симбіоз тоталітаризму (залишки), авторитаризму (певна відчуженість влади від народу, використання адміністративно-командних механізмів в управлінні тощо), демократизму і навіть охлократії. Заради об'єктивності варто все ж сказати, що передумови для трансформації політичного режиму в Україні в бік демократизму хоча й невеликі, а все ж існують. І це додає оптимізму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1. Андрущенко В.П. Україна і цивілізований світ: проблеми пошуку оптимальної

2. моделі соціальної організації // Генеза.- 1994- № 1.

3.Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС: Порівняльний аналіз: Пер. з франц.- К.: Основи, 1996- 420 с.

 4.Соціально-політична трансформація України: реальність, міфологеми, проблеми вибору / Михальченко М.І., Журавсь-кий B.C., Танчер В.В.- К.: Логос, 1997.- 180 с

5. Брегеда А.Ю. Основи політології. — К., 1997.