Типологія політичної культури

Політична культура — складний та неоднорідний комплекс. В ньому представлені різноманітні рівні і типи культури: особистісний, груповий, класовий, регіонально-національний, суспільної системи. На відміну від  культури суспільства виокремлюються політичні субкультури, властиві окремим групам населення або частинам системи. Серед найбільш важливих в політології називають такі типи субкультур, як регіональні, соціоекономічні, етнолінгвістичні, релігійні, вікові.

Регіональні субкультури зумовлені такими відмінностями між окремими регіонами країни, як клімат, наявність певних природних ресурсів тощо. Це, в свою чергу, породжує економічні відмінності, які впливають на спосіб існування, загальний рівень культури, зокрема і на політико-культурний рівень. На політичну культуру регіону суттєвого впливають такі фактори, як економічна спеціалізація даного регіону, його місце в загальній системі розподілу праці. Так, аграрні регіони в політичному відношенні більш консервативні, ніж промислові. Вони підтримують лівий спектр політичних партій, демонструють при цьому невисокий рівень політичної активності, тобто обмежуються участю у виборах. Але при цьому ступінь участі у виборах сільського населення значно вищий, ніж в інших регіонах. У деяких промислових районах (наприклад, у Донбасі) населення віддає перевагу високоактивним формам участі — демонстрації, страйки тощо. Центральні регіони за рівнем розвитку політичної культури відрізняються від периферійних ступенем політичної свідомості та активності. Регіони, що мають можливість забезпечити за рахунок власних ресурсів певний рівень економічного та соціального добробуту, характеризуються несуперечливою політичною культурою, лояльністю до існуючого режиму, тяжінням до певної політичної самостійності.

Соціоекономічні субкультури зумовлені існуванням в суспільстві різних груп, що мають різний економічний статус, отже і відмінності у способі життя, в інтересах, які відіграють досить важливу політичну роль. Так, для підприємницького прошарку найбільше актуальними політичними цінностями є економічна свобода, стабільність, контроль за державою з боку громадянського суспільства, участь у прийнятті рішень. Інакше кажучи, те, що складає безпосередні політичні умови активності підприємця. Рішення уряду в сфері фінансів, оподатковування, бюджету безпосередньо зачіпляють інтереси даної суспільно верстви, звідси виникає необхідність активної політичної участі (впливу на владні структури) уже на етапі підготовки подібних рішень. Представники даної субкультури застосовують різноманітні засоби і методи впливу на владу. У свою чергу, це потребує знань особливостей політичної системи, окремих її інститутів, механізму ухвалення рішення і т.д. Підприємницький прошарок віддає перевагу таким активним формам впливу на владу, як широке використання засобів масової інформації, лобіювання урядових структур, створення політичних партій, що претендують на участь у владі.

Етнолінгвістичні  субкультури пов'язані з мовними, етнічними особливостями відповідних  соціальних груп. На політичну культуру цих груп визначально впливають такі чинники, як етнічна самосвідомість і національний характер. Політичні цінності, переваги й установки, як правило, вторинні щодо етнічних чинників.

Релігійні субкультури виникають у тому випадку, коли релігія є основним всепроникаючим елементом загальної культури певної групи людей. Ісламський фундаменталізм, наприклад, це не стільки релігійна, скільки політична ідеологія.

Вікові  субкультури відбивають різноманітні системи політичних цінностей представників  різних поколінь. Дані субкультури існують в основному в суспільствах, які політично реформуються. Старші покоління, політична культура яких склалася в умовах віджилої політичної реальності, мають політичні погляди, відмінні від системи політичних установок молоді, не обтяженої практикою старого політичного режиму. Проте вікові відмінності мають меншого впливу на політичну культуру людей у стабільних системах.

Як уже  було відзначено, політична культура будь-якої спільності (від держави  до окремих національних прошарків  і груп) формується під впливом численних, різноманітних чинників. Ця обставина, очевидно, визначає і різноманіття типів політичної культури.

В класичній  праці Г.Алмонда та С.Верби “Громадянська  культура” виокремлюються три основних типи політичної культури: приходська, підданська та культура участі. Вони характеризуються суттєвими відмінностями. Приходська культура виключає наявність конкретних політичних ролей. Тут не конкретизуються політичні орієнтації. Парафіянин не має знань про політику, він зорієнтований на так звані первинні відносини в групах, на традиційні зв’язки, він замикається на місцевій та етнічній солідарності. Кругозір парафіян обмежений світом їх безпосереднього буття. Підданська культура базується на пасивному ставленні суб’єктів до політичної системи в цілому. Це позиція покори, залежності, підпорядкування. Культура участі — активістський тип; її суб’єкт —громадянин, який перманентно бере участь у політиці. Його позиція активна, він чітко орієнтований на політичну систему в цілому.

Також досить відомою є типологія політичної культури, яку дав польський вчений Є.Вятр. Він запропонував таку модель: 1) традиційна політична культура, властива докапіталістичним суспільствам; 2) політична культура станової демократії, при якій більшість народу повністю усунена від участі у політичній системі, а існуючи інститути та норми гарантують право політичної діяльності лише привілейованій меншості; 3) демократична та автократична культури, характерні для епохи капіталізму; 4) політична культура соціалістичної демократії, що стверджується в умовах переходу до соціалізму.

Крім  вищезазначених типів політичної культури, які є класичними для політичної науки, можна за різними критеріями виділити ще декілька різновидів цього  феномену політичного життя. Один з  таких критеріїв - ступінь узгодженості у взаємодії політичних субкультур в тій або іншій країні. На цій підставі можна виділити два типи політичної культури: інтегровану (однорідну) і фрагментарну (різнорідну). Інтегрована політична культура характеризується: тенденцією до єдності в уявленнях громадян щодо функціонування і можливостей політичної системи країни; низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, перевагами громадських процедур у розв’язанні конфліктів; лояльністю стосовно існуючого політичного режиму. Тут особливо помітний вплив економічних чинників. Політична стабільність підтримується високим рівнем матеріального добробуту, розвинутою системою соціального захисту населення, численним середнім класом, що виступає соціальною основою політичної стабільності.

Прикладом такого типу політичної культури може служити Великобританія. Основними цінностями громадян цієї країни є: уявлення про уряд як такий, що діє на загальне благо, добробут і стабільність, широка участь громадян у політичному процесі, представництво органів влади, традиції. Великого значення для громадян Великобританії мають уявлення про свою країну як про імперію, світову державу, соціальну державу. Англійці пишаються тим, що їхня країна має високий ступінь економічного розвитку, високий прибуток на душу населення, практично повну письменність. Далеко не останню роль у досягненні такого рівня розвитку суспільства зіграла національна політична культура. Цей приклад чітко показує характер взаємовпливу економічних і політико-культурних чинників.

Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою суспільства, розбіжностями в питаннях розуміння влади, соціальною роз'єднаністю, відсутністю довіри між окремими групами, лояльності до державних структур. Цьому типу політичної культури властиві такі риси, як високий ступінь конфліктності, застосування насильства, відсутність загальновизнаних ефективних процедур улагодження конфліктів, нестабільність урядів. Як приклад такого типу політичної культури можна привести політичну культуру Італії. На її фрагментарність вплинули два основних чинники: сепаратизм католицької церкви в довоєнний і повоєнний час, разюча відмінність регіональних політичних субкультур північних і південних областей.

Іншим критерієм виділення типів політичної культури є базові цінності, на які орієнтується та або інша спільнота у політичній діяльності або в політичному процесі. Відповідно до даного критерію можна виділити такі три типи політичної культури.

Громадянська  політична культура. Базовою цінністю в цьому типі політичної культури є людина з її потребами й інтересами. Політична система в цілому й усі її структурні елементи носять демократичний характер. Людям властиве почуття відповідальності за все, що відбувається, а тому досить висока політична активність учасників політичного процесу.

Елітарна  політична культура. Для неї характерно те, що в якості базової політичної цінності сприймається влада або  владні структури суспільства (держава, еліти). Людина виступає як засіб для  досягнення цілі, що ставить політична еліта. Основна частина суспільства усунена від рішення політичних проблем, рівень політичної активності низький.

Архаїчна  політична культура. Головна цінність носіїв даного типу культури - інтереси етносу, до якого вони належать (рід, плем'я, нація). Тут індивід не усвідомлює себе як особистість і не відокремлює себе від етнічної спільності.

Ще одним  критерієм для типологізації  політичної культури виступає орієнтація суспільства на ті або інші регулятивні  механізми в рамках політичної системи. Історія суспільства знає два основних регулятивних механізми - ринок і держава. Пріоритетне використання того або іншого механізму в політичному житті породжує відповідні типи політичної культури - ринкової або бюрократичної.

Ринкова політична культура є культурою, що розглядає політичні процеси крізь призму відношень купівлі-продажу, досягнення вигоди як вищої цілі політичної діяльності. Політика є різновид бізнесу, самий політик - або "товар", або "бізнесмен". Політичні рішення - результат "торгової угоди". Ця культура орієнтована на конкурентну боротьбу як універсальний принцип функціонування політичної системи. Це культура індивідуалізму, для котрого вищою ціллю є приватні (рідше групові) інтереси. Держава й інші політичні структури розглядаються й оцінюються як засіб реалізації інтересів.

Бюрократична (етатистська) політична культура - це культура, що зв'язує рішення політичних проблем із дією механізмів державного регулювання і контролю за політичним процесом. Вона орієнтована на обмеження і заборону конкурентної боротьби. Інтереси держави признаються переважними над приватними інтересами. Раціональність сприймається як організованість (або "порядок") і бюрократизоване керування.

У результаті розгляду різноманітних типів культур  необхідно відзначити, що в чистому виді названі типи зустрічаються дуже рідко. Можна говорити лише про переваження того або іншого типу в змішаній політичній культурі.  

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм ("так було завжди"); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична; другорядні — патриціанська, дворянська.

Для капіталізму  головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у  свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії).

У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова автократична культура.

Донедавна у  вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини.