Свобода совісті

У 95 тезах М. Лютера, оприлюднених у Віттенберзі в 1517 p., а також у його реформаторському творі «Про свободу християнина» (1520 p.), знаходимо чітке розуміння ним принципів релігійної свободи, віротерпимості, свободи релігійних організацій. В оболонці теологічних міркувань М. Аютер стверджує свободу релігії як перший всезагальний принцип правосвідомості, трактуючи вияв совісті як процес інтимно-особистісний. Передусім це підтверджує відомий вислів М. Люте^а про те, що «в справах совісті Бог хоче бути один і тільки Його слово може владарювати». Він наголошував на тому, що будь-який закон, який поширює свою владу на совість людини, не лише зазіхає на права Бога, а й творить нерозумну марну справу, бо нікого не можна примусити вірити. Зазначимо також, що М. Аютер виступав не проти будь-яких законів, що обмежують самостійність християнина, а лише проти тих, які спрямовані на попередню цензуру совісті, що, за його висловом, «встановлюють букву над духом».

Вагомий внесок у розвиток й обгрунтування принципів  релігійної толерантності, свободи  совісті, релігії зробили представники соціанства (XVI—XVII ст.), які ввійшли в історію як непримиренні противники насилля у справах віри.

Конфесійний плюралізм, який поширився у Західній Європі як наслідок Реформації, піддав сумніву  ідею державної церкви, порушив проблему необхідності відокремлення церкви від держави.

Свобода совісті (свобода релігії) як категорія права, що несла в собі вимогу необхідності забезпечення права для людини бути вільною у виборі релігії, здійснення релігійних обрядів, права, що виключало б будь-яке насилля над її совістю, була обгрунтована в працях ідеологів буржуазії, що народжувалася, Т. Мора, Ж. Бодена, М. Монтеня, Б. Спінози, П. Бейля, Ж. Мельє, Т. Гоббса, Д. Толанда, А. Коллінза, Дж. Локка. Вони зробили значний внесок у розвиток уявлень про свободу совісті в її правовому відображенні. Зокрема, Дж. Локк не лише був активним захисником принципу віротерпимості, а й переконливо і всебічно обгрунтував принцип свободи совісті ^свободи релігії) як невід'ємного природного права людини. Його «Лист про віротерпимість» (1685 р.) містить чіткі положення щодо сутності свободи совісті, вимоги надати громадянам повну свободу у виборі й сповіданні релігії, обгрунтування принципу відокремлення церкви від держави, забезпечення рівноправ'я усіх віросповідних напрямів, егалітарності громадян незалежно від їхньої релігійної належності. «...Свобода совісті, —зазначав Дж. Локк, — є природне право кожної людини... і нікого не варто силувати в питаннях релігії законом чи силою».

Найбільш радикальними провідниками ідей свободи релігії, віросповідань, совісті в XVIII ст. були французькі просвітителі Ф. Вольтер, Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Ламетрі, а також німецький філософ Л. Фейербах. Характерно, що окремі з них під правом на свободу совісті розуміли не лише право сповідувати будь-яку релігію, а й право бути невіруючим, атеїстом.

Вони захищали право кожної людини на свободу думки, на суверенне духовне життя. Слід зазначити, що ідеї свободи совісті, свободи релігії, віросповідання в  контексті теорії природного права  були втілені прогресивними державними діячами США Т. Джефферсоном, Г. Пейном, Б. Франкліном, Дж. Медісоном в існуючу дійсність і знайшли своє відображення у «Біллі про встановлення релігійної свободи» та в Декларації незалежності. Остання за своєю сутністю, за К. Марксом, була першою декларацією прав людини. Принципи свободи віросповідання, закладені творцями американської конституції у первинному документі 1787 p., а згодом у Першій поправці 1789 p., діють в США і донині.

Варто ще раз  зауважити, що законодавче проголошення права людини на свободу релігії, свободу совісті лише санкціонувало те, що визріло в умонастроях людей, суспільній свідомості.

У науково-історичному  контексті буде доречно згадати  і про значний внесок у розробку теоретичних концепцій свободи  совісті, обгрунтування її принципів, здійснений авторами декрету Паризької комуни про свободу совісті, а згодом К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. Леніним. І хоча ці ідеї в своїй практичній реалізації набули класово-ідеологічного забарвлення зі значним зміщенням акцентів на атеїзацію громадян, насильницьку ліквідацію релігії в теоретичній своїй іпостасі, вони розкривають справжню сутність свободи совісті.

Саме життя, історія  розвитку суспільства вимагали, щоб  свобода совісті була законодавчо  закріплена в актах як право, що гарантує недоторканність совісті людини в питаннях її ставлення до релігії.  
 
 

 Прояв  свободи совісті за сучасних  умов 
 

Будучи формою суспільної свідомості, релігія тісно пов'язана з правом. Цей зв'язок існує як на рівні релігійних і правових нормативних систем, так і на рівні формування загальнодержавної волі та її закріплення в системі законодавства, що регулює діяльність церкви (релігійних організацій) в суспільстві. Така тема є предметом не тільки релігієзнавчого, а й юридичного аналізу. Вона набуває подальшої актуалізації за умов демократизації суспільно-політичного процесу в Україні, пов'язана з практичними питаннями установлення міжрелігійної злагоди, толерантних взаємин між сакральними і секулярними видами духовної культури, паритетності між релігійними і вільнодумними ідеями. Тому пропонуються до розгляду такі питання:

1. Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії.

2. Особливості  українського закону про свободу  совісті та релігійні організації. 

1.Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії. В сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії "свобода совісті" — це право громадян сповідати будь-яку ре¬лігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини в суспільстві. Вона виступає важливим світоглядним, етичним і правовим принципом. У цьому значенні свобода совісті є однією з загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. За висловом Є. Трубецького (1863—1920 рр.), вона "є найбільш цінною з усіх свобод".

Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної самосвідомості особи, її моральна самооцінка. За цими критеріями совість характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними мо¬ментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що вона охоплює індивідуалізовані, суб'єк-тизовані, включені до мотиваційної і емоційно-вольової структури особи вимоги щодо її поведінки з боку суспільства, класу, певної соціальної спільноти.

Совість виховується  і формується суспільством передусім  через вплив безпосереднього  соціального середовища, в якому  знаходиться індивід. Чинники соціуму  формують людину як моральну істоту. Отже, відбувається первинна соціалізація особи, тобто людина сприймає й засвоює соціальні норми, правила поведінки, необхідну інформацію для реалізації усіх життєвих потреб.

Разом з тим  кожна людина, що володіє ознаками право- і дієздатності, є суб'єктом  права, своїми діями може набувати статус фізичної чи юридичної особи. Тому індивід завжди перебуває в певних правовідносинах з іншими членами суспільства (фізичними й юридичними особами). Між державою і громадянином створюються змістовні відносини, юридичною стороною яких є правові відносини між ними. У демократичному суспільстві держава є офіційним представником інтересів громадянського суспільства, охороняє і забезпечує права громадян. Це її прямий конституційний обов'язок. Держава через механізм примусового впливу, систему правовиховної роботи, організаційні заходи надає особі певного правового статусу, тобто виражає у законах те соціальне стано¬вище, яке займає особа в громадянському суспільстві й державі, закріплює сукупність правових засобів, що забезпечують громадянам реалізацію їхніх прав і сво¬бод.

Основний зміст  правового статусу особи —  це її права та правові гарантії, її обов'язки й відповідальність за їх виконання. Тому свобода совісті як соціальна цінність доповнюється її юридичною характеристикою. Свободу совісті необхідно розгля¬дати і як правове явище, в контексті всіх інших прав і свобод, що входять до правового статусу особи.

Звідси випливає визначення свободи совісті у ширшому змісті — свобода переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і здійснювати їх. Однак за певних історичних часів принцип свободи совісті мав різні форми виразу.

У первісному суспільстві  фактично вже існувала свобода совісті, оскільки суспільство без класів і держави регламентувало ставлення членів громади до первісної релігії лише моральними нормами, що добровільно визнавалися усіма членами. В рабовласницькому суспільстві, особливо при існуванні деспотії, релігія перетворюється на форму суспільної свідомості і несе класове правове навантаження. Принцип свободи совісті набуває певних обмежень і тому починає заявляти себе традиціями вільнодумства (Демокріт, Епікур, Лукрецій).

В епоху середньовіччя  панував релігійний світогляд; сповідання певної релігії фактично вважалося обов'язковим. За цих умов принцип свободи совісті не виступав як право вільно визначати своє ставлення до релігії. В такому значенні його проголосили у XVI—XVIII ст. ідеологи буржуазії, які боролися з феодальним абсолютизмом і офіційною церковною владою. Одними з перших захисників свободи совісті виступили відомі філософи й вчені М. Монтень, П. Бейль, Б. Спіноза, Ф. Вольтер. Французькі просвітителі Ж. Мельє, П. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій, Ж.-О. Ламетрі сформували атеїстичний напрям — радикальний варіант свободи совісті.

У західному  суспільстві свобода совісті трактується як право вільного вибору того чи іншого віросповідання, а також гуманістичного світогляду.

В колишніх; соціалістичних країнах свобода совісті мала деформований характер. Роль релігії та церковних організацій в суспільному житті вкрай принижувалася, водночас атеїстично-просвітницька діяльність фактично перетворилася на засіб контролю тоталітарної держави над свідомістю громадян. "Атеїзація" державної політики призводила до численних порушень прав людини, зокрема, в галузі дотримання принципу свободи совісті.

В умовах переходу до правової держави розгортається досить повна дія принципу свободи совісті. Вона отримує свій чіткий законодавчий статус, захи¬щає невід'ємні права людини як від надмірної клерикалізації, так і від однобічної атеїзації.

Отже, свобода  совісті тісно пов'язана зі становищем релігії і церкви в суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її політичними інституціями. Тому цікавим є те, як у стратегічному і практичному планах вирішується дане питання у різних політичних регіонах.

Тісне поєднання  релігії та державного апарату породжує різні варіації клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) кле¬рикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. Наприклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам ваххабістського типу (засновником вважається релігійний реформатор Мухамед ібн Абд аль-Ваххаб, який жив у XVIII ст.), щодо атеї¬зму, то він заборонений і переслідується за законом. Мусульмани зобов'язані виконувати всі приписи Корану, судова влада здійснюється шаріатськими судами. У цьому регіоні поширене мусульманське право, яке підкоряє світську владу впливу релігійної влади.

Інший варіант  клерикальної держави створено в  Ізраїлі. Державною релігією є ортодоксальний іудаїзм, який змішується з сіоністською ідеологією. Ізраїль¬ське громадянство надається тільки євреям, а євреями, згідно з законом від 10 березня 1970 р., визнаються особи, що народилися від матері єврейської національності і сповідають іудаїзм або навернені в іудейську релігію. Раввінат Ізраїлю має великі повно¬важення у галузі політики, управління державою, регулюванні сімейно-шлюбних відносин. Останні розглядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами.

В інших країнах  формально декларується свобода  віросповідання, але водночас існують  привілейовані релігії й релігійні  течії: у арабських країнах це іслам; в латиноамериканських і західноєвропейських — католицизм; в Греції і Росії — православ'я. Визнання особливого становища тієї чи іншої церкви зафіксовано у конституціях 42 держав; законодавство 32 країн обумовлює зайняття вищих постів у державі прийняттям релігійної присяги; у 22 країнах, згідно з конституціями, пост глави держави можуть займати тільки особи, що належать до офіційної церкви. Таким чином, в означених країнах не відповідають дійсності механізми конституційного закріплення і правового регулювання принципу свободи совісті.

Існують країни, в яких офіційної державної релігії не існує. Наприклад, в СІЛА панівної релігії взагалі не було, а у Франції й Туреччині церква свого часу була відокремлена від держави. Відповідним організаціям надається можливість брати участь в політичному житті. Таким чином, за своєю суттю свобода совісті тут означає право людини обирати будь-яке віросповідання або право не сповідати ніякої релігії. Такі права розглядаються невід'ємними осо¬бистими громадянськими свободами в конституціях цих країн.