Сучасні моделі політичних систем

1. Поняття політичних  систем  
 
   Термін політична система з'явився в політичному лексиконі в 50-60-х роках XX ст. Сучасні політологічні дослідження свідчать, що сфера політичного життя не обмежується відносинами “держава — суспільство”. Тому, і терміни “держава”, “уряд”, “нація” набувають вужчого й інституціонального змісту, оскільки належать до конкретних інститутів, характерних для сучасних західних суспільств.  
У середині ХХ ст. характер дослідження проблем державного управління радикально змінився після введення до наукового вжитку поняття “політична система”, яке набуло значного поширення завдяки тому, що охоплює всю політичну сферу суспільства. Інакше кажучи, поняття “політична система” є ширшим, аніж поняття “державне управління”, оскільки стосується всіх осіб і всіх інститутів, які беруть участь у політичному процесі.

Більшість суспільствознавців сходяться на тому, що суспільну  систему становлять основні стани, прошарки та інші суспільні групи, створені ними інститути та механізми, що гарантують реалізацію групових інтересів і  потреб, їх зв’язки та залежності, які  об’єднують зазначені компоненти в  суспільство, зорганізоване в державу.  
   Згідно з Г. Алмондом і Д. Пауеллом, спільним для всіх визначень терміна “політична система” є асоціація її з фізичним примусом у суспільстві, яке конституйоване законодавчо.  
Розвиваючи ці ідеї, Д. Істон писав про авторитарний розподіл цінностей, Р. Дал — про владу, управління й авторитет. Ці визначення передбачають законне право на санкції стосовно тих, хто не виконує “правил гри”, встановлених у суспільстві. І хоча політична система не побудована виключно на силових засадах, однак її ставлення до насильства є важливою характеристикою системи. Вони визначають “політичний” компонент поняття. А “система” передбачає взаємозв’язок її складових, а також певні кордони між нею й зовнішнім середовищем. Кордони політичних систем можуть змінюватися. Наприклад, вони розширюються під час війни, коли великі маси населення мобілізуються, а вплив держави на галузі, що в мирний час практично не регулюються, значно посилюється.  
Структура політичної системи будь-якого суспільства включає в себе державу та її органи, політичні партії, суспільні організації та рухи, інші об’єднання громадян у поєднанні з нормативно-правовою основою й політичною ідеологією.  
Кожний з названих компонентів реалізує свої цілі, завдання й функції, використовуючи власні специфічні методи, форми і засоби.  
Отже, політична система є субсистемою (елементом) суспільної системи. Остання створює основу для існування політичної системи, визначає спосіб її формування та функціонування. Саме вона визначає основні характеристики політичної системи, сфери її функціонування, можливості розв’язання на рівні політики основних проблем суспільного життя.  
Розвиток суспільної системи, еволюція (перетворення) суспільних відносин та інститутів сприяють перетворенням у політичній системі, виникненню нових інститутів, механізмів, “правил гри”.  
Проте й елементи політичної системи впливають на економіку, культуру, ідеологію суспільства, а отже, і на функціонування суспільної системи.  
Політична система певною мірою є автономною сферою, хоча її самостійність не може виходити за певні межі. Інакше може виникнути загроза існуванню суспільного цілого як такого.  
Основним обмеженням автономії політичної системи є економіка. Економічний стан суспільства потрібно постійно враховувати в діяльності суб’єктів політики, оскільки без аналізу суспільних ресурсів, реальних потенцій неможливо приймати оптимальні політичні рішення. Отже, бажано додержувати принципу єдності економіки, політики та ідеології. Остання, до речі, також є чинником обмеження політичної системи. Саме ідеологія визначає основну мету діяльності, наприклад у сфері економіки. Вона формує критерії оцінювання суспільних явищ і процесів, ефективності функціонування політичної та економічної систем загалом, сприяє цілеспрямованій перебудові суспільних відносин, механізмів їх регулювання, формуванню нових суспільних норм оцінки та поведінки.  
Крім того, існують і внутрішні обмеження автономії політичної системи — суперечності між напрямами діяльності окремих політичних інститутів, суспільних груп і т. ін.  
У надрах політичної системи формуються нові суспільні рішення, мобілізуються суспільні ресурси та енергія, необхідні для впровадження у суспільну практику зазначених рішень, створення інститутів, що впливають на постійне перетворення елементів суспільної системи. З цього погляду політична система відіграє роль важливого інструмента суспільної системи, оскільки забезпечує останній стійкість, сприяє вдосконаленню окремих її функцій, підвищенню ефективності вирішення конфліктів і суперечностей.  
Політична система є автономною і відкритою. Вона має постійні відносини та взаємообмін з іншими субсистемами суспільства. Як і в економічній системі, тут є такий самий тип обміну чинників: витрати й випуск (вхід і вихід).  
Найбільший внесок у розвиток цього напряму політології зробили Т. Парсонс, який започаткував основи системного аналізу суспільного життя загалом, і Д. Істон, який застосував загальну теорію систем в аналізі політики.  
Останній, до речі, як вхід до політичної системи розглядав вимоги й підтримку, між якими мають бути збалансовані відносини. Скажімо, надмірні вимоги або низька підтримка, або обидва чинники разом можуть призвести до руйнування системи.  
А на виході політичної системи можуть бути нові закони, регламенти діяльності, державні асигнування, інформаційні кампанії і т. ін.  
У. Мітчелл вважав, що вхід політичної системи не має обмежуватися вимогами й підтримкою. На його думку, до них слід додати ще й очікування та ресурси, на які спирається система. А вихід має розглядатись як поєднання мети, цінностей і регулювання. Під останнім він розумів спосіб реалізації мети, цінностей і витрат.  
Політична система повинна мати “петлю зворотного зв’язку”, оскільки без цього механізму коригування поведінки політичної системи неможливо позбутися соціального напруження в суспільстві чи зменшити його, реагувати на зміну ситуації.  
 
2. Типологізація політичних систем  
 
2.1 Історія типологізації політичних систем  
 
   Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз була типологізація Платона, який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Арістотель на розвиток ідей Платона запропонував два основних критерії оцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх, а коли — у власних інтересах. У першому випадку він виокремив монархію, аристократію та “політику”, у другому — тиранію, олігархію та демократію.  
М. Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на основі традицій, харизми й легітимізму.  
Г. Алмонд розглядав англо-американську, континентально-європейську, тоталітарну й доіндустріальну системи, Дж. Коулмен — конкурентну, напівконкурентну та авторитарну системи, а Д. Ептер — диктаторську, олігархічну, опосередковано представницьку й пряму представницьку.  
 
2.2 Основні типи політичних систем  
Але як би там не було на сьогодні існує 3 головні моделі пол.систем: 
- командна;  
- змагальна;  
- соціо-примирлива.  
Кожна з цих моделей політичної системи може мати багато модифікацій і не існує в абсолютно "чистому" вигляді.  
Командна політична система характеризується такими ознаками:  
- інтеграція, фактичне об'єднання всіх структур на основі бюрократичної централізації "зверху" навколо одного центру;  
- прийняття центром рішень;  
- ліквідація автономії центрів у прийнятті рішень на місцях;  
- протистояння політичному плюралізму (соціальні групи мають можливість висловлювати власні позиції через своїх представників у політичних і громадських організаціях).

- командний стиль управління  всіма сферами суспільного життя;  
- виняткова роль партійне-державного лідера, що відображається тією чи іншою мірою у культі його особи;  
- приниження політичного значення громадянина, обмеження його прав і свобод;  
Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, через панування тиранів Греції, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархів до сучасних авторитарних, тоталітарних систем. Різновидами тоталітаризму відповідно до панівної їх ідеологи є комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Командні системи ще існують в Африці, Азії та інших країнах. Історично доведено, що хоча на певних етапах розвитку суспільства командні системи можуть бути добре пристосовані для виконання проміжних завдань, проте у кінцевому підсумку вони є гальмом суспільного прогресу.  
Змагальна політична система має такі типологічні ознаки:  
- політичний плюралізм;  
- наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень;  
- визнання рівності й гарантій прав людини й об'єднань громадян;  
- примус не виключається, але не є прямим, основним методом в управлінні;  
- захист конституційного ладу, його правових засад;  
- ставлення до права як до цінності та ін.  
Змагальна політична система існувала у деяких рабовласницьких державах (наприклад, Афіни), феодальних містах-державах (російський Новгород, Дубровник на Адріатиці, ганзейські міста-держави узбережжя Балтійського моря). Утвердження цієї системи найбільш яскраво виявило себе за капіталізму з його постулатами вільної конкуренції, вільного товарообміну, природних прав людини. Змагальна політична система Італії, Іспанії, Португалії, Греції та інших країн продемонструвала свої позитивні сторони і висвітлила проблеми їхнього розвитку. Змагальна політична система може добре функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму.  
Соціопримирлива політична система має такі ознаки:  
- висунення на перший план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань;  
- використання компромісів у вирішенні політичних та інших проблем;  
- професіоналізм політичного управління;  
- утвердження політичного плюралізму, що передбачає певні обмеження панівних сил, груп, які змагаються на ґрунті поступок, консенсусу, добровільних узгоджень сторін;  
- прагнення до утвердження соціального миру, соціальної справедливості, служіння їм;  
- уведення певних обмежень щодо власності, розподілу доходів, свободи договору (насамперед на продаж робочої сили) з метою досягнення соціального миру;  
- поступове і постійне здійснення соціальних програм;  
- високий рівень захисту прав людини.

Примітивні форми соціо-примирливої системи знаходимо в історичному минулому. Однак справжня соціопримирлива система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, зміцнюється в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної нової цивілізації.  
Моделі політичної системи в залежності від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів запропонував Габріель Алмонд. Він поділив їх на чотири типи:  
- англо-американський (Канада, США, Великобританія, Австралія);  
- континентально-європейський тип (Франція, Німеччина); 
- доіндустріальний (частково індустріальний) - Африка і Латинська Америка;  
- тоталітарний тип (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба).  
   Також політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.  
1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:  
- тоталітарні;  
- авторитарні;  
- демократичні.  
2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем:  
- відкриті системи;  
- закриті системи.  
Прикладом закритої політичної системи була політична система колишнього СРСР, для якої була притаманна відсутність будь-яких зв'язків з країнами, які не належали до соціалістичного табору.  
3. В історичному аналізі використовуються характеристика систем з позицій формаційного підходу:  
- рабовласницькі;  
- феодальні;  
- капіталістичні;  
- командно-адміністративні.  
4. Досить поширене виділення традиційниx (доіндустріальних) і модернізованих політичних систем. Для перших характерне нерозвинуте громадянське суспільство, підданська або патріархальна політична культура, влада у формі диктатури (прикладом виступають більшість країн, що розвиваються). У других системах існує розвинуте громадянське суспільство, раціональний спосіб обґрунтування влади, диференціація політичних ролей.  
5. Виділяють політичні системи перехідного типу, які включають в себе елементи модернізованої системи, що народжується, та елементи старої системи, (політична система України).  
6. Залежно від структурної диференціації і секулярності:  
а. примітивні. Тут переважає „парафіяльна" культура, спостерігається мінімум структурної диференціації;  
б. традиційні системи характеризуються слабкою диференціацією політичних структур і культурою підпорядкування. Підкорюючись владі, людина чекає від неї благ, гарантій,  
с. сучасні системи є ще більше диференційованими в структурному плані, в них функціонує культура участі у політиці.  
7. За характером цінностей:  
- англо-американська з секулярною, плюралістичною і гемогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми;  
- континентально-європейська характеризується взаємодією політичних субкультур з модернізованими інститутами;  
- доіндустріальні та частково індустріальні передбачають поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого розподілу владних повноважень;  
- тоталітарну з гомогенною політичною культурою, що визначається відсутністю плюралізму і можливості реалізації власного інтересу. 

   Отже,  кожна держава має свою політичну систему, яка склалася на основі  її геополітичного розташування, періоду існування та розвивалася впродовж історії. Більше того, будь-яка політична модель має як плюси, так і мінуси і лише час може показати наскільки доцільною була  дана пол. модель у конкретному становищі.