Міністерство  освіти і науки, молоді і спорту

      Тернопільський  національний економічний університет

      Факультет аграрної економіки і менеджменту 

      Кафедра філософії та політології 
 
 

      ІНДЗ

      на тему:

      “Історичні форми

      демократії” 
 
 
 

      Виконав:

      ст гр. ЕФАП-21

      Дзюб’як Володимир

      Перевірила:

      Гурик М.І. 
 
 
 
 
 

      Тернопіль 2011 
Зміст

 

Вступ

    Проблеми демократії на сучасному рівні — це багатоманітність, складність соціально-політичних процесів, які безпосередньо зумовлені реальною практикою.

    Демократія — це організація політичного і громадянського суспільства, яка забезпечує реальне народовладдя, засноване на повазі прав і свобод людини та громадянина;

    Демократія — це влада народу, народовладдя, форма політичного, державного устрою, де визначається, що народ є джерелом влади, його право брати участь у вирішенні суспільних, державних питань, при визначенні принципів свободи, рівності та інших прав громадян, яка передбачає введення правових гарантій і реалізацію їх у всіх сферах життя суспільства.

    Історичні етапи розвитку демократії:

    1) демократія в античну епоху;

    2) розвиток демократії в умовах Середньовіччя;

    3) демократія в період вільного підприємництва (капіталізму). Проаналізуйте типи демократії, при цьому зверніть увагу на їх особливості та форми реалізації (безпосередня і представницька).

    Аналіз теоретичних концепцій демократії, її принципів та інститутів дає можливість розкрити сутнісні риси демократії як форми організації політичного суспільства, з'ясувати механізм функціонування демократії.

 

1. Історичні форми демократії

    Один  із найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб'єкти політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію політичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.

    Демократія  — форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

    Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції (Демокріта). У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).

    Кожному історичному типові держави, кожній суспльно-економічній формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії (Афіни, республіканський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запорозькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.

    Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим  типом демократичного устрою суспільства. За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки — різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоча пропаганда й нав'язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорнуто. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій.

    Для утвердження демократії необхідна  висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

    Демократія  — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

    Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

    Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

    Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.

    Однією  з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів.

    Виявом  прямої демократії є референдуми, які  проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Генетичне такі процедури сягають своїм корінням у плебісцити Римської республіки, народні збори (віче, рада) Києва, Новгорода, Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії 1449 p. щодо її фінансового становища. Відтоді референдуми стали поширеними в європейських країнах. Всенародні голосування під час референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер, а їхні результати в демократичному суспільстві завжди мають непересічне значення.

    Формою  прямої демократії є всенародні обговорення  законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах. Проте процедура таких обговорень може мати й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч зауважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не торкаючись концепції законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.

    Представницька  демократія — порядок розгляду і  вирішення державних і громадських  питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

    Саме  інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади.

    У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основному в представницьких установах і закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи навіть виокремлюють професійну демократію. Це зумовлено притаманними сучасній цивілізації проблемами, розв'язання яких часто неможливе засобами прямої демократії. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різних форм прямої та представницької демократії.

 

2.  Історичні форми та емпіричні моделі демократії

    Першими історичними формами демократії були первіснообщинна та військова. Такий тип організації владних відносин грунтувався на: а) кровно-споріднених зв'язках; б) малочисельності населення; в) низькій продуктивності праці; г) колективному володінні землею. Характерні риси первіснообщинної демократій

    1. Основою соціальної організації  первіснообщинного суспільства  були родова община і союз  декількох родів — плем'я.

    2. Вищим органом самоуправління  були збори, в яких брали  участь усі дорослі члени роду.

    3. Рівність прав общинників на  предмет, засоби і результати праці та управління.

    4. Відсутність прошарку людей, заняттям  яких була б виключно управлінська  справа.

    5. Невідокремленість, єдність особистих  і суспільних інтересів.

    Соціально-політична  організація військової демократії відрізняється від первісної зміною структури і функцій інститутів самоуправління при збереженні їх форми: право голосу, а потім і право участі у народних зборах лишається тільки за чоловіками; складається практика попереднього обговорення справ, які потім будуть розглядатись на народних зборах.

    Першою  класичною формою демократичної  держави була Афінська республіка, яка виникла в V ст. до н.е. Основи даного устрою були закладені реформами  Солона та Клісфена, які пізніше  були названі першими соціальними  революціями. Докладний аналіз різних форм устрою держав в античності зроблений грецькими філософами Платоном і Аристотелем. Характерні риси античної демократії:

    1. Поліс не був державою в  сучасному розумінні цього слова,  оскільки античність не знала  автономії особистості.

    2. Антична політична система становила собою не державну форму правління, а політичні режими, за яких існувала тотальність влади, котра, залежно від історичного періоду, була в руках різних соціальних груп.

    3. Антична демократія — це пряма,  безпосередня демократія, але демократія не для всіх. Влада належить тільки вільним громадянам, а жінки, іноземці, раби політичних прав не мали.

    4. Стабільність, стійкість афінської  демократії забезпечувалась жеребкуванням  при виборах посадових осіб  та остракізмом, які не давали  можливості для розколу суспільства на протилежні за інтересами угруповання.

    5. Інститути полісної демократії  могли успішно функціонувати  тільки за умов обмеженої території,  численності населення, слабкої  соціальної диференціації та  наявності рабства.

    6. В рамках грецької полісної системи не було офіційно оголошено конфлікт між різними соціальними групами.

    7. Відмінність античної демократії  від демократії Нового часу  — це відсутність в ній таких  елементів: а) держави в новітньому  розумінні слова; б) відчуженості  індивіда від держави, а держави  від суспільства; в) автономної  особистості.

    Ідеї  і принципи європейської демократії не можуть бути до кінця зрозумілими без аналізу спадщини епохи Середньовіччя. Основа правової системи даної епохи — це ідея нерівності станових прав і привілеїв. Ідея ж рівності визнавалась тільки в межах замкнутих соціальних спільностей (вільні міста в Європі, віче в Пскові й Новгороді та ін.). Але епоха Середньовіччя важлива для розуміння демократії в інституціональному аспекті. Саме в цей період з'являються станово-представницькі збори — прообрази майбутніх парламентів. Головна причина їх виникнення — нездатність центральної влади самостійно, без згоди станів організовувати управління: збір податків, скликання армії тощо.