Розвиток політичної думки в Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Політичні погляди Аристотеля

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний  авіаційний університет 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ

з дисципліни : «Політологія»

на тему: «Розвиток політичної думки в Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Політичні погляди Аристотеля» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ 2011 

План

Вступ…………………………………………………………………...3

1. Політична думка в Стародавній Греції……………………………….4
2. Політична думка в Стародавньому Римі……………………………..8
3. Політичні погляди Аристотеля……………………………………….11

Висновки………………………………………………………………………16

Список  використаної літератури……………………………………………17

Вступ

     Виникнення  політичної думки, сягає своїми коріннями  в сиву давнину. Цей процес нерозривно пов'язаний зі становленням перших держав як особливої організації влади. Людству потрібно було затратити  майже два тисячоліття досвіду  державного управління суспільством, перш ніж склалися можливості перших теоретичних узагальнень і висновків  щодо політичного життя як особливої  сфери суспільних відносин. Формування політичної думки як у Стародавньому  Сході, (в Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, Персії), так і у Стародавньому  Заході (в Греції, Римі) пов'язано  з тією стадією розвитку суспільства, коли з'являється класова диференціація  і виникає державність.

     У своєму виникненні політична думка  всюди у давніх народів – єгиптян, індусів, китайців, вавілонян, персів, греків, євреїв римлян та ін. – бере початок з міфологічних джерел. У III-ІІ тисячоліттях до н. е. мислення людей  ще перебувало під владою міфологічних уявлень про оточуючий світ. До цих пір у міфах ми знаходимо  відповіді людини докласового суспільства  на багато питань її життя міфах  про походження світу і людини існує дві ідеї. Це ідея творення, тобто створення Всесвіту, Землі, рослинного і тваринного світу, в  тому числі і людини надприродною силою або істотою, й ідея розвитку світу із якогось безформного  стану – хаосу, мороку, води, яйця. Міфологічні уявлення про оточуючий  світ відбились і на політичній думці: в її основі була ідея божественного  першоджерела політичних порядків.

1. Політична думка в Стародавній  Греції

     У Стародавній Греції державність  виникла на початку І тисячоліття  до н. є. у формі полісів — окремих  міст-держав, до складу яких, крім міської  території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від  первіснообщинного ладу до ранньокласового  і політичної форми організації  суспільного життя супроводжувався  в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і  рабів і посиленням боротьби між  ними за владу.

     У центрі цієї боротьби було питання  встановлення тієї чи іншої форми  державного правління — аристократії (влади знаті, привілейованих, «кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції.

     Вершиною  давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона  та Аристотеля.

     Сократ (469—399 рр. до н. є.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди він  викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. З ученням  Сократа пов'язані початок переходу політичної думки з дотеоретичного на теоретичний рівень і створення  політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного  обґрунтування об'єктивного характеру  етичних норм, моральної природи  держави і права. Розробку морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень понять і визначень, поклавши тим  самим початок власне теоретичних  політичних досліджень.

     Мислитель прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Збіг законного і справедливого  є бажаним, розумним станом справ, а  не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися  законів. Сократ був принциповим  прибічником законності. Основу нормального  функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок  і поглядів, а відданість і підпорядкування  законам.

     Теоретична  позиція Сократа не тотожна тим  чи іншим реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він намагався  сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти  народу, — тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших — плутократією, а правління всіх — демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей).

     Управлінню  державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні  особи. Він не поділяв досить поширеної  думки про те, що мистецтво державного управління дається людині саме по собі, тоді як навіть у не настільки  важливих сферах люди досягають успіху лише після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління  заперечував принципи не лише демократії, а й родової аристократи, олігархії, а особливо тиранії.

     Вчення  Сократа справило значний вплив на всю подальшу історію філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона й політичну науку Аристотеля.

     Платон (427—347 рр. до н. є.) — учень Сократа  — є одним з найвидатніших  мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне  вчення він виклав головним чином  у трактатах-діалогах «Держава», «Політик»  і «Закони».

     Вчення  Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явищ. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.

     Цю  ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три  суспільних стани — правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю  здатністю міркувати, покликані  правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі  втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.

     Ідеальна  держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління  кращих. Таке правління може бути або  царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократією — владою декількох  кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.

     Виродження  ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних  і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це — тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.

     Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління — олігархію. Це влада небагатьох — жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу — демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.

     Демократію  Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу — демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу — охлократію.

     Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в  олігархії — багатство, в демократії — свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність — тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія — найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.

     У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі  володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління  повинно здійснюватися через  закони.

     Крім  зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням  управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати в  законній і незаконній формах. Законна влада одного — це царство, монархія, незаконна — тиранія. Законна влада небагатьох — це аристократія, незаконна — олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, серед незаконних — найкращою.

     Вчення  Платона справило значний вплив  на формування поглядів Аристотеля (384—322 рр. до н. є.) — найвидатнішого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Детальніше, його думку мі розглянемо далі. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Політична думка у Стародавньому  Римі

     Історія давньоримської політичної думки охоплює  ціле тисячоліття — аж до V ст. н. є. У загальнотеоретичному плані  ця думка перебувала під значним  впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона  та Аристотеля. Вершиною давньоримської політичної думки є політичне вчення Цицерона.

     Марк  Туллій Цицерон (106—43 рр. до н. є.) був  знаменитим римським оратором, юристом  і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем  держави є праця «Про державу». Теоретичні погляди Цицерона на державу  сформувалися значною мірою під  впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і  політичної думки.

     Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат. рublic). Звідси походить і її назва — республіка (лат. respublica). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій  потребі людей жити разом. Цицерон  погоджувався з Аристотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.

     Наслідуючи  традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові  різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа  правлячих він розрізняв три  простих форми правління: царську  владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів — мудрість, у влади народу — свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.

     Основним  недоліком простих форм правління  є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні  форми. Так, царська влада, яка містить  загрозу свавілля єдиновладного  правителя, легко вироджується в  тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних  перетворюється на панування кліки  багатих і знатних. Повновладдя  народу призводить до безумства і  свавілля натовпу, його тиранічної влади. Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують  саму державу як спільну справу і  надбання народу.