Римське право і політика

«Римське  право і політика» 

     За одним відомим виразом, римляни "тричі підкорювали світ". Перший раз - легіонами, другий - християнством, третій – правом.

     Феномен римського права полягає в тому, що він живе вже ось більшедвох тисяч років у праві багатьох держав. Коли в Європі почали розвиватисяторгівля і промисловість, то вони зажадали розвиненої правової бази,стимулюючої прогрес продуктивних сил і виробничих відносин.

Наявне законодавство  гальмувало розвиток вищевказаних процесів ітоді було вирішено визнати законну силу за римським приватним правом, тобтовідбулася рецепція римського приватного права. Даний процес так глибоковідбився на праві, що на сьогоднішній день цивільне, сімейне,спадкове і ще ряд інших прав численних держав, засновані напринципах і поняттях римського приватного права. Досить згадати, що

Наполеон був  настільки захоплений римським правом, що взяв його за основусвого Цивільного Кодексу 1804г. На сьогоднішній день не представляєтьсяскільки-небудь серйозним вивчення права, особливо цивільного, безвивчення римського приватного права, який розкриває численні інститути тапоняття.

       Перш ніж розглядати римське приватне право, необхідно з'ясувати,що розумілося в Римі під приватним правом.  

У Римі ще в давні  часи розрізнялися дві галузі права - публічне

(ius publicum) і приватне (ius privatum). Цей поділ права характерноі для сучасних правових систем. У чому ж була їхня відмінність? Наведемовизначення, що дає нам римський юрист Ульпіан "Публічне право єте, що відноситься до положення римської держави; приватне - яке

[відноситься]  до користі окремих осіб ". Тобто  під публічним правомрозуміються  ті норми, які охороняють інтереси  держави і визначаютьправове  становище держави та її органів.  Сюди відносяться: будовадержавних  органів, компетенція державних установ іпосадових осіб, акти, що виражають владарювання держави (стягненняподатків тощо) та інше. Під окремих же правом розуміються норми,захищають інтереси окремої особи в його взаємовідносинах з іншимилюдьми. Сюди відносяться: сімейне, спадкове, зобов'язальне право іін

Одним з характерних  ознак римського приватного права  єточність формулювань, ясність  побудови і аргументація, глибокаконкретність  і разом з тим повну відповідність  всіх юридичних висновківінтересам пануючого класу

Право Стародавнього Риму, виникнення якого було пов'язане з глибинними процесами, що мали місце у римського суспільстві та державі, пройшло у своєму розвитку три періоди. 

1. Давній період (V — середина III ст. до н. е.). Римське  право цього періоду характеризувалося полісною замкнутістю, архаїчністю, нерозвиненістю

2. Класичний  період (середина III ст. до н. е.  — кінець III ст. н. е.). Саме протягом  даного періоду римське право  поступово звільнялось від залишків  патріархальності та релігійності  й перетворювалося в світську юридичну систему, що характеризувалася більш високим рівнем розробки не тільки рабовласницьких, але й інших універсальних людських відносин. Досконалість цієї правової системи знайшла своє вираження і в юриспруденції, яка дала світові зразки глибокого правового аналізу і високої юридичної техніки. 

3. Посткласичний  період (IV—VI ст.). У цей час, у  зв'язку з занепадом рабовласницького  суспільства й державності, римське  право практично перестає розвиватися,  несе на собі відбиток загальної  економічної й політичної кризи. Зміни, які відбувалися в ньому в цей час, були пов'язані, передусім, з його систематизацією і поступовим пристосуванням до нових феодальних відносин, які формувалися.

         Давньоримське право закріпило патріархальну сім'ю, яка була пов'язана із суспільством і державою через її голову.

Поширення шлюбу  з необмеженою владою чоловіка вже  до II ст. н. е. значно зменшилося, а проживання дружини в будинку чоловіка протягом року вже не спричиняло автоматичного  виникнення влади чоловіка. Ставала поширеною нова форма шлюбу без чоловічої влади. Шлюб без чоловічої влади міг бути легко розірваний за взаємною згодою сторін, а також на вимогу однієї з них. На загальному фоні кризи римського рабовласницького суспільства слабшали й сімейні зв'язки, розлучення стали звичайним явищем. Значного поширення набув так званий конкубінат — неоформлене постійне співжиття чоловіка й жінки. Прагнучи подолати негативні явища у сфері сімейних відносин, імператор Август видав закон, який передбачав санкції за безшлюбність і бездітність. Навіть із двох консулів перевагу по службі отримував той, у кого було більше дітей.

У республіканський період з'являються поняття провина, необережність і випадок. Такою, що каралася, була тільки умисна дія, що містила в собі склад злочину. Тому, наприклад, необережне вбивство не спричиняло покарання. У період монархії стали притягувати до кримінальної відповідальності й за необережні дії подібного роду.

Була караною  і співучасть. Співучасник, який сприяв виконавцеві допомогою й радою, зазнавав однакової міри покарання з виконавцем. З'явилося поняття осудності. Встановлювалося точне поняття необхідної оборони, яка допускалася тільки в тому випадку, коли потерпілому загрожувало насильство.

           Разом з цим треба відзначити існування такого пережитку самосуду, як убивство батьком заміжньої дочки і її коханця, застигнутих на місці «злочину». Чоловік, як правило, цим «правом» не користувався. Він міг убити коханця тільки в тому випадку, якщо останній був «низького» походження. 

  Джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. – розпорядження імператорів.

Найдавнішою пам’яткою  права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів).

Текст законів  був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату.

Право власності. Володіти землею і розпоряджатися нею на території Риму міг лише римський громадянин. У законах детально йшлося про межі земельних наділів, давність володіння ними і порядок успадкування. Захист прав власника за-безпечувався суворими покараннями. Так, винний у нічній крадіжці врожаю належав розп’яттю на дереві. За підпал бу-динку і зерна, що лежало поряд, на злочинця надівали кайдани, а після побиття його спалювали. Вільна людина, яка здійснила злочин, могла відкупитися.

Шлюбно-сімейне  право. Як пережиток минулого і турботу про міцність общини слід розцінювати фіксацію в законах охорони римської сім’ї і величезної влади домовласника, глави сімейства. Він мав виняткове право розпорядження майном сім’ї, а також майже необмежену владу над дружиною і всіма нащадками, включаючи внуків. Батько сімейства міг убити дитину-виродка, тричі продати свого сина, прогнати дружину.

Із стародавніх  часів у Римі існували три форми  укладання шлюбу: дві стародавніх  і одна порівняно нова. Стародавні здійснювались в урочистій обстановці і віддавали жінку-наречену під  владу чоловіка. У першому випадку шлюб здійснювався в релігійній формі, в присутності жерців, супроводжувався з’їданням спеціально випечених пирогів і урочистою клятвою дружини слідувати скрізь за чоловіком: “Де ти, Гай, там знайдеш і мене”. Друга форма шлюбу полягала в ку-півлі нареченої

Але вже Закони ХІІ таблиць передбачають безформальну форму шлюбу – “сине ману”, тобто “без влади чоловіка”. При  цій формі жінка мала свободу  розлучення і могла забрати своє особисте майно, яке вона принесла в  дім як посаг, а та-кож майно, придбане нею під час шлюбу.

Специфічною особливістю  шлюбу “сине ману” було те, що його слід було поновлювати щорічно. Для цього дружина в установлений день на три дні йшла з будинку чоловіка (до рідних, друзів) і тим самим переривала строк давності. Під час шлюбу чоловік міг розпоряджатись посагом дружини.

Розлучення було можливе для чоловіка при всіх формах шлюбу, для жінок –тільки в шлюбі “сине ману”.

Спадкове  право. Після смерті домовласника майно сім’ї переходило агнатам за законом, а якщо небіжчик залишав за-повіт, то його слід було суворо дотримуватись. Заповіт мав затверджуватись куріатною або навіть центуріатною коміцією (якщо батько позбавляв сина права на його частину спадщини). Вдова небіжчика в усіх випадках одержувала якусь частину майна як для себе, так і на утримання малолітніх дітей.

Спадкоємці могли  і не ділити майно, а вести господарство спільно.

Зобов’язальне право. Особливо детально регламентується в Законах ХІІ таблиць договір позики. Крім звичайних позичкових операцій, пов’язаних з процентами, заставою та ін., відомий був і так званий нексум, або самозастава боржника. Це положення було скасовано в 326 р. до н.е. законом Петелія, і боржник став відповідати перед кредитором тільки своїм майном.

Крім зобов’язань  із договорів, були відомі і зобов’язання із завдання шкоди та противоправних дій взагалі – крадіжки, потрави.

Кримінальне право. Кримінально-правові постанови Законів ХІІ таблиць були дуже суворі. Смертною карою карався той, хто потравив або зібрав врожай з “обробленого плугом поля”. Злодія, захопленого вночі або захопленого зі зброєю в руках, будь-хто міг вбити на місці злочину. Злодій, затриманий на місці злочину вдень, підлягав фізичному покаранню і видавався потерпілому, що тягло за собою обернення в рабство.

Закони ХІІ  таблиць розглядають крадіжку чужого майна не стільки як злочин, що посягав  на інтереси держави, скільки дію, що завдавала приватну майнову шкоду.

Для свого часу Закони ХІІ таблиць були надійною опорою для регулювання порівняно  простих товарних, сімейних, спадкових  та інших відносин. Звідси і та зовнішня повага, яка виявлялась до Законів  ХІІ таблиць у більш пізній час, коли їх практичне застосування або ж зовсім виключалось, або стало мінімальним.

У результаті постійних  війн Рим виходить за межі своєї  території, завоювавши Італію, а потім  й інші європейські та азіатські  землі.

Протягом цього  часу відбувається безперервний зріст  ремісничої і торговельної діяльності Риму. На новій економічній основі виростає нове право, бо право таблиць стало в багатьох випадках непридатним   Відходить у минуле юридичний формалізм, що пронизував закони таблиць. Одержують визнання принципи рівності сторін правовідношення, справедливості, доброї совісті. Коли право протирічить справедливості, говорив Ульпіан (помер у 288 р. н.е.), слід надати перевагу останньому, і, та-ким чином, справедливість має перевагу перед жорстким ро-зумінням права.

         Відокремленість майна подружжя стає загальною, але чоловік має право розпоряджатися прибутками, які приносить майно дружини. При розірванні шлюбу з вини чоловіка посаг повертається дружині.

Змінюється на краще і становище дітей. Влада  батька над ними слабшає. Вбивство дітей признається злочином. 

Спадкове  право. Найсуттєвішим у спадковому праві даного періоду може вважатися визнання права на спадщину і за тими кровними родичами (когнатами), які раніше його не мали.

Першими, звичайно, успадковували діти, а коли їх не за-лишалось – онуки. Коли не було ні тих, ні інших, до спадку-вання призивались брати спадкодателя, дядьки, племінники. Якщо і їх не було, претор надавав право спадкування всім кровним родичам померлого аж до шостого коліна.

Сам заповіт  став складатись у письмовому вигляді і заві-рятись свідками.

Особливої уваги  заслуговує закон про “образу  величі римського народу”. Закон  спеціально був сформульований невизначено, щоб його можна було застосувати  проти будь-якої особи, яка була незгодна з політикою або виражала неза-доволення нею.

Велику увагу  римський законодавець приділяє злочинам проти порядку управління: хабарництву, привласненню державних коштів, розкраданню  державного майна.

Винні в цих  злочинах переважно карались смертною карою, вигнанням.

Покарання залежало від того, яке суспільне становище займав злочинець.

Що стосується теорії, то римські юристи добре  розрізняють навмисний і необережний  злочин, підмовництво, співучасть. 

       Давньоримська  політична  наука  перебувала  під  впливом  відповідних  давньоримських  концепцій.