П.Сагайдачний – хоробрий воїн, видатний політик

Міністерство  освіти і науки України

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка

Кафедра історії

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему: «П.Сагайдачний  – хоробрий воїн, видатний політик»

 

 

 

 

 

Автор: Василенко О. І.

Фінансово – економічний  факультет, група – 101-ЕФ

 

 

 

 

 

 

 

 

Полтава 2012

План

1. Біографія Петра Сагайдачного.

2. Геній військової справи.

3. Політична діяльність  великого українця.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

   Відомо, що нація, яка достеменно знає діяльність своїх попередників, не повторює їхніх помилок. У схожих подіях економить час на прийняття рішення, аналізуючи минуле й сьогодення. Збагнути значущість певної постаті для історії можна лише за дослідження епохи в якій вона діяла, наслідків її рішень та вчинків для подальшого розвитку України. Якщо розглядати період початку ХVII століття, то в цей час, який увійшов в історію України жорстоким соціальним і національно – релігійним гнобленням української нації, наростанням визвольної боротьби, серед розмаїття історичних постатей даної доби, лише одна виокремлюється завдяки значному впливу на хід багатьох тогочасних подій – це постать Петра Конашевича – Сагайдачного. Геній цієї людини захоплює й вражає до сьогодні. Його поважали й остерігалися  правителі сусідніх з Україною держав, що говорить про високий авторитет даної особи. Викарбувавши на віки своє ім’я в історії нашої держави, воєнною та політичною справами, Петро Сагайдачний продовжує залишатися особистістю, дослідження життєвого шляху якої актуальне й нині.   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Біографія Петра Сагайдачного

       Народився Петро Конашевич – Сагайдачний близько 1570 року в селі Кульчицях поблизу Самбора на Львівщині у православній шляхетській сім’ї. Батька Петра Сагайдачного звали Конан або Конаш. Сагайдачний – прізвисько, яке дали йому запорожці. Освіту молодий Конашевич отримав у Острозькій академії. Саме в стінах цього закладу формувалася постать майбутнього гетьмана. Навчальний заклад прищеплював своїм вихованцям розуміння значущості духовних цінностей свого народу, формував національну самосвідомість і гідність. Сприйняті ним ідейні та культурні віяння і впливи яскраво проявилися у його діяльності вже поза студентською лавою. По закінченню академії молодий Петро Конашевич жив у Києві. Відомо, що якийсь час він був учителем у родині міського судді Яна Аксака. Але ця праця не відповідала його енергійному й рішучому характеру. Близько 1600 року Петро Сагайдачний у тридцять років потрапляє на Запорізьку Січ. Маючи неабиякі організаторські здібності, майстерність у військовій справі, неодноразово підтверджуючи свою відвагу у боях з ворогами, постійно підіймав свій авторитет серед козацтва. Завдяки цим факторам у 1605 році він уперше був обраний гетьманом Війська Запорозького. Переобирався на цю посаду декілька разів. Про зміни прихильності козацтва до Сагайдачного Себастьян Петриці писав: «Чернь козацька брала його часто ватажком заради воєнної доблесті, а скидала через строгість».  В період з 1605 до 1619 роки здійснив ряд вдалих морських походів. Вів активну зовнішньо – політичну діяльність з Австрією, Іспанією, Францією, Росією особливо Польщею. Очолював й сухопутні походи, зокрема 1618 року спільний похід поляків під командуванням королевича Владислава і запорожців на чолі з Сагайдачним на Москву. 1621 року командував козацьким сорока тисячним військом, які разом з тридцяти тисячним польським зупинили наступ сто п’ятдесяти тисячного полчища. Отримавши на полі бою серйозні поранення 10 квітня 1622 року помер у Києві.

 

 

 

 

 

 

 

2. Геній військової справи

     Про те, що Петро Конашевич – Сагайдачний був видатним воєнним стратегом свідчать легендарні морські походи козаків за його гетьманування, та сухопутні битви, очолювані цією постаттю. Потрапивши 1600 року на Запорозьку Січ Петро сагайдачний – вольовий, непохитний і владний у своїх рішеннях вже у 1605 році завдяки все козацькому авторитету, здобутому на полях битв, отримує булаву й стає Гетьманом Війська Запорозького. Саме, на часи Сагайдачного припадає небувале раніше піднесення сили й воєнного авторитету Запорожжя. Ще зовсім недавно гетьмани водили в походи кількатисячне військо, а в Петра Конашевича під рукою постійно було близько сорока тисяч козаків. При ньому побудовано козацький флот, що здійснив низку блискучих морських походів. Так, 1606 року запалало вогняним шлейфом турецьке чорноморське узбережжя. Це козаки піддали штурму Білгород, Килію, Варну. На морі знищили десять ворожих галер. Дісталася їм і чимала здобич. Лише у Варні захопили 180 тисяч золотих. Восени 1608 року козаки здобули Перекоп. У 1609 році запорожці знову вийшли на «чайках» у Чорне море і спалили турецькі міста-фортеці Ізмаїл, Килію та Акерман, звільнивши багатьох бранців. У 1612 році Сагайдачний знову пішов на Крим. Розоривши Козлов, та завдавши удару по Кафі, що належала туркам, гетьман отримує звістку про вторгнення татарської орди на землі Поділля. Тому він повернув війська на північ і підстеріг татар, які поверталися з України, під Кінськими Водами. Запорожці заволоділи награбованим ханськими вояками майном і звільнили полонених. Того ж самого року 80 «чайок» зухвало й дуже успішно напали на Стамбул (Царгород). Козаки захопили і спалили дві пристані, в бою з турецькою ескадрою захопили кілька галер. Одну із зухвалих морських експедицій, яка викликала справжній шок при султанському дворі, козаки здійснили у 1614 році. Флотилії козацьких човнів перетнули Чорне море, висадились під Трапезундом (Трабзоном), здійснили ряд воєнних операцій в турецькому узбережжі, найбільшою їхньою вдачею стало здобуття добре укріпленого Синопа, в якому вони знищили залогу фортеці, арсенал, піддали вогню все місто і воєнні кораблі турків. Султан не тямив себе від люті. Він наказав будь-що наздогнати козаків і поквитатися з ними. З Царгорода та Білгорода вийшли кораблі під Очаків, щоб перехопити козацьку флотилію при поверненні. Однак козаки розділилися на два загони. Один з них мав висадитися на схід від дніпровського гирла й перетягти човни суходолом, інший мусив прориватися через очаківський лиман. В цілому їм це вдалося. Козаки з багатою здобиччю повернулися на Січ. Але Сагайдачний не зупинявся на досягнутому й не давав ворогам перепочинку. У 1616 році очолив морський похід на Кафу, де був найбільший у Північному Причорномор’ї невільничий ринок. Козаки увірвались у гавань спалили турецький флот, заволоділи фортецею і звільнили величезну кількість невільників.

Про геній полководця на суходолі свідчать похід на Москву 1618 року та битва під Хотином 1621 року. Хоч документальних даних про участь козаків у московському поході небагато, проте вони дають уявлення про тактику воєнних операцій Сагайдачного на суші. Козацького гетьмана, як полководця відзначало те, що він сповідував активну наступальність дій і надавав величезного значення фактору раптового удару по противнику. Відмовився від стратегії ведення бою оточеним возами табором, так як вважав, що вона малопридатна для досягнення стратегічної ініціативи в умовах масштабних воєнних операцій. Так, завдяки тактиці раптовості та активної наступальності, війську Сагайдачного з легкістю вдалося завоювати міста: Лівни (взято у полон воєводу цього міста Микиту Черкеського), Єльц (воєвода Андрій Полєв загинув, але в руках козаків опинилось послане царем до Криму посольство – Степан Хрущов, піддячий Семен Бредихін та півсотні кримських татар супроводу), Шацьк, Лебедин, Данков, Скопин, Стародуб. З’єднавшись під Тушино з силами Владислава на військовій раді було вирішено розпочати облогу Москви перед 1 жовтня. Сагайдачний хотів взяти столицю раптовим нападом, та захисники міста знали коли й о котрій планується напад, декілька перебіжчиків з козацького табору сповістили оборонців міста. Незважаючи на ретельну підготовку, штурм Москви не вдався. Не добившись свого, козаки припинили облогу міста. Зняття облоги пояснюється тим, що оскільки фактор раптовості не спрацював, Сагайдачний розумів, що взяття Москви стає справою не одного дня, а тривала методична облога укріпленого міста явно не входила до його планів. Вирішальною подією московського походу стає укладення 1 грудня 1618 року у селі Дуеліно перемир’я між Москвою та Польщею терміном на 14,5 років. З підписанням договору місія козаків у Московській державі, яку на них поклав королівський уряд вичерпалася й вони вирушили на Україну.

 У червні 1621 року дізнавшись  про наступ величезного турецького війська, козацька рада в урочищі Суха Діброва з участю православного духівництва й митрополита Іова Борецького прийняла рішення про негайний виступ запорожців і всього українського козацтва на допомогу полякам. Об’єднані війська (40 тисяч козаків і 30 тисяч поляків на початку вересня 1621 року зупинили 150-тисячні турецькі полчища біля фортеці Хотин і впродовж місяця завдали їм низки поразок. Вирішальну роль у перемозі польсько – козацьких сил у Хотинській війні відіграли українські козаки, завдяки полководському хисту Петра Сагайдачного. Саме в цій битві він застосував такі тактики ведення бою:

• Перегрупування сил під час бою, а саме їх концентрація на флангах, що надало змогу зменшити втрати від гарматного і рушничного вогню турків;
• Використання різного роду земляних укріплень і навіть незвичних на той час споруд «бліндажного» типу;
• Організація нічних козацьких вилазок до ворожого табору;
• Тактика залпового вогню з мушкетів по ворогу з максимально близької відстані;
• Організація нічної атаки (не вдалося втілити в життя через погодні умови).        

Бойова співдружність  козацького і польського війська  у Хотинській війні набула великого міжнародного резонансу, адже фактично було зупинено експансію Туреччини  в Європу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Політична діяльність великого українця

Сагайдачний був не тільки видатним воєнним стратегом, а й  далекоглядним державним діячем.  Він вів активну політичну  діяльність:

• Багато сил докладав гетьман у пошуках надійного союзника Україні (Засилав послів до російського царя; плекав ідею союзу з Туреччиною, та розумів, що український народ не схвалить такого рішення; підтримував тісні політичні взаємини з Польщею);
• Брав участь у створенні в Києві при Братському Богоявленському монастирі колегіуму, що послугував основою для виникнення Києво–Могилянської академії. Коли поляки й уніати взялися заважати роботі цієї школи, Сагайдачний у 1616 році особисто з усім військом записався до «братчиків». Цим жестом поставив новостворений колегіум під збройний захист Січі.
• Скориставшись перебуванням в Україні єрусалимського патріарха Теофана ІІІ відновлює ієрархію православної церкви у 1620 році(православну митрополію очолює Іов Борецький), фактично втрачену після Берестейської унії 1596 року ,тим самим відновлює Київ в значенні релігійного, а відтак і духовного центра України.
• Своїми регулярними набігами на Туреччину, спричинив виснаження Польщі , оскільки «бусурмани» мали козаків за слуг польської корони, то постійно нападали на неї, щоб поквитатися за збитки завдані козаками. Цими діями Петро Сагайдачний домігся того, що Польща йшла на поступки козацтву, адже розуміла, що воно є її єдиним надійним союзником.
• Навіть на смертному ложі думка про рідну Україну не покидала його, тому він заповідає все особисте майно Київській та Львівській православним братським школам.

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

  Отже, дослідивши життєвий шлях Петра Конашевича-Сагайдачного, а саме його політичну та воєнну діяльність доходимо висновку, що він був талановитим стратегом та неперевершеним дипломатом, людиною, якій була не байдужа доля України й українців. Морські та сухопутні походи під проводом Петра Сагайдачного були заздалегідь сплановані та чітко продумані, що й призводило до їхнього успіху. Саме за його гетьманування на Запорозькій Січі, відгомін про, славних воїнів, козаків розлетівся усією Європою. Лиш людина мудра та далекоглядна, могла відновити православ’я на Україні й при цьому не зазнати осуду чи переслідування з боку польської корони, адже фактично Петро Конашевич йшов наперекір рішенням прийнятим Берестейською унією. Тільки його геній міг зупинити турецьку армію, яка в два рази перевищувала об’єднану польсько-українську, тим самим перекривши дорогу «бусурманам» до Європи. Петро Сас так писав про Петра Конашевича: «З масштабом історичної постаті Сагайдачного не міг зрівнятися жоден з його попередників, не кажучи вже про пізніших провідників козацтва аж до Богдана Хмельницького». Хто знає як розвивалася б історія України якби на початку ХVІІ століття гетьманську булаву не тримав її вірний син Петро Сагайдачний.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

1. Слабошпицький М.Ф. З голосу нашої Кліо. – К.: Довіра, 1993. – С.131-134.
2. Павленко Ю.Р. 100 найвідоміших українців. – К.: Автограф, 2005. – С.79-85.
3. Володарі гетьманської булави: Історичні портрети / Автор передмови В.А.Смолій. – К.: Варта, 1994. – С.87-139.