Проблема графи "національність" в паспорті громадянина України

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ СТАТИСТИКИ, ОБЛІКУ ТА АУДИТУ

ХЕРСОНСЬКА  ФІЛІЯ

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

НА  ТЕМУ:  «ПРОБЛЕМА ГРАФИ «НАЦІОНАЛЬНІСТЬ»

 В  ПАСПОРТІ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ»

 

 

з дисципліни «Політологія»

галузь знань 0305 «Економіка та підприємництво»

Напрям підготовки 6.030509 «Облік і аудит»

 

 

 

 

Виконала: студентка 

2 групи 10/11

ІІ курсу 3 семестр

Троцковець  Віта Вікторівна

 

 

 

 

Херсон 2012

Є два основних значення слова національність:

Приналежність до нації в  сенсі етнічної групи (групи людей, які поділяють спільну етнічну самосвідомість, мову, культуру, походження, історію і т.д.). Це значення національності визначається не політичними кордонами або паспортом і включає в себе країни, які не мають незалежної держави (наприклад, шотландці, валлійці, англійський , баски, курди, таміли, хмонг, ескімоси і маорі).

Національна ідентичність та нація — це складні конструкції, що складаються з багатьох взаємопов’язаних компонентів — етнічних, культурних, територіальних, економічних та політико-юридичних. Вони означають зв’язки солідарності між членами спільнот, об’єднаних спільною пам’яттю, міфами та традиціями, і ці зв’язки можуть, а то й не можуть утілюватись у формі національних держав, проте вони нітрохи не схожі на чисто юридичні та бюрократичні узи держави. Як дивитись концептуально, нація має поєднувати дві низки вимірів, з одного боку, громадянські та територіальні, а з другого — етнічні й генеалогічні, причому в кожному випадку в різних пропорціях. Саме завдяки багатовимірності /25/ національна ідентичність стає такою гнучкою, неподатливою силою в сучасному житті й у політиці і може ефективно поєднуватись з іншими могутніми ідеологіями та рухами, не втрачаючи власного характеру.

Цю багатогранну силу національної ідентичності можна проілюструвати, поглянувши на деякі функції, які вона виконує для груп та індивідів. Відповідно до згаданих вище вимірів ті функції задля зручності можна поділити на «зовнішні» й «внутрішні» об’єктивні наслідки.

До зовнішніх функцій  належать територіальні, економічні та політичні. Нації, по-перше, визначають певний соціальний простір, у якому члени нації мають жити і працювати, і демаркують історичну територію, що розміщує спільноту в часі і в просторі. Крім того, вони забезпечують індивідів «святими місцями», об’єктами духовного та історичного поклоніння, які розкривають неповторність «духовної географії» тієї чи тієї нації.

З погляду економіки нації  гарантують здобуття контролю над територіальними  ресурсами, зокрема й людськими. Вони виробляють також єдиний поділ  праці, сприяють пересуванню товарів та робочої сили, розподілу ресурсів між членами нації в межах батьківщини. Визначаючи членство, кордони і ресурси, національна ідентичність дає можливість раціонально обгрунтувати ідеали національної автаркії 23.

А з погляду політики національна  ідентичність править за опору для держави та її органів або їхніх дополітичних еквівалентів у бездержавних націях. Добір політичних функціонерів, регуляція політичної діяльності, вибори урядів спираються на критерії національного інтересу, який нібито відображує національну волю та національну ідентичність даного населення.

Та, мабуть, найочевиднішою політичною функцією національної ідентичності є легітимація запроваджених  юридичними інституціями єдиних юридичних  прав та обов’язків, які визначають осібні вартості й характер нації і відображують прадавні звичаї і обряди народу. Покликання на національну ідентичність становить сьогодні головний засіб легітимації громадського порядку та солідарності.

Національна ідентичність виконує, крім того, ще й вужчі, внутрішні функції для індивідів у спільнотах. Найочевиднішою є згуртування членів як людей «однієї національності» і «громадян». Сьогодні цього досягають завдяки обов’язковій, стандартизованій державній системі масової освіти, з допомогою якої державна влада сподівається прищепити /26/ вірність нації й самобутню однорідну культуру; саме цій діяльності більшість урядів, перебуваючи під впливом націоналістичних ідеалів культурної автентичності та єдності, віддаються з великим завзяттям 24.

Нація покликана також  розвивати соціальні зв’язки між індивідами та класами, створюючи набір спільних вартостей, символів і традицій. Використовуючи символи — прапори, монети, гімни, однострої, пам’ятники й церемонії, — членам нагадують про їхню спільну культурну спадщину й культурну спорідненість; чуття спільної ідентичності й належності покріплює й надихає їх. Нація обертається на гурт «натхнених вірою», спроможних долати труднощі й перешкоди 25.

І, нарешті, чуття національної ідентичності стає могутнім засобом  самовизначення й самоорієнтації індивіда у світі крізь призму колективної особистості та своєї самобутньої культури. Саме завдяки спільній неповторній культурі ми спроможні дізнатися, «хто ми такі» в сучасному світі. Наново відкривши ту культуру, ми «наново відкриваємо» себе, своє «автентичне Я» — або ж принаймні саме так видається багатьом зневіреним і дезорієнтованим індивідам, яким судилось змагатися з надміру мінливим і непевним сучасним світом.

Процес самовизначення і  самоорієнтації великою мірою є  ключем до національної ідентичності, проте він становить іще й елемент, який породжує найбільше сумнівів і скепсису. З огляду на широке розмаїття людських уподобань та оцінок ми навряд чи здивуємось, що націоналісти, їхні критики і решта з нас будуть нездатні дійти згоди щодо критеріїв національного самовизначення та орієнтації. Пошук національного Я і зв’язок індивіда з тим Я досі зостається найнеяснішим елементом націоналістичних програм.

Ті сумніви як філософські, так і політичні. Оскільки на практиці виявляється чимало різновидів національного Я (це природний наслідок багатогранної природи нації), на націоналістичну доктрину нападаються як на логічно суперечливу або непослідовну. Невизначеність національних критеріїв та їхній неясний, мінливий, часом довільний характер у працях націоналістів підкопали довіру до ідеології націоналізму, навіть якщо до окремих націоналістичних пропозицій, як-от ідеї культурного розмаїття, ставились із повагою. В найкращому разі ідея нації видавалася неглибокою і неясною, в найгіршому — безглуздою й суперечливою

Громадянство  незалежної держави. Громадянство визначається на основі права грунту, права крові, або натуралізації, який дає юрисдикцію держави над особистістю і  дає людині захист держави. Найбільш поширеними відмінними рисами громадянства є те, що громадяни мають право брати участь в політичному житті держави, наприклад, шляхом голосування або виставлянням своєї кандидатури на виборах. Термін громадянин може включати в себе як «громадян» і «негромадян». За звичай, це право кожної держави визначати, хто її громадяни. Такі визначення є частиною закону про громадянство. У деяких випадках визначення національності, також регулюються міжнародним публічним правом, наприклад, по договорам на безгромадянство та Європейською конвенцією про громадянство.

Фізичні особи  можуть також вважатися громадянами  групи з автономним статусом, якому  поступається більшою мірою уряд, наприклад, визнані на федеральному рівні племена корінних американців  у ЗДА. Іспанський закон визнає автономні громади Андалусія, Арагон, Балеарські острови, Канарські острови, Каталонія, Валенсія, Галісія і Країна Басків як "національності"(англ. nacionalidades), в той час як в Італії в Південному Тіролі вони говорять німецькою мовою і вважаються австрійськими громадянами.

Стаття 15 Загальної  декларації прав людини говорить: "Кожна  людина має право на громадянство" і "Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство".

П'ята графа  або П'ятий пункт - вираз, що вживається в переносному значенні, означає вказівку в документах національності як факту приналежності до певної етнічної групи.

У СРСР з моменту  народження людини дані про його етнічну (в кровному, тобто — біологічному, расовому сенсі) належність заносились в його персональні дані — Свідоцтво про народження органів ЗАГС і далі — в «картку персонального обліку» МВС) — на основі «національності» його батьків. По досягненню громадянином СРСР віку 16 років йому видавався паспорт, куди «національність» вносилась однозначно і остаточно.

В СРСР графа  номер 5 для вказівки національності була в типових анкетах. Запис  «національність» у паспортах («червоних» з великим фото) з'явилася в 1974 році. У колишніх («сіро-коричневих»  з малим фото) також була графа «національність», але не було графи «Громадянин СРСР», також було «соціальний стан» - робітник, колгоспник, службовець і т. п. Повна заміна паспортів сталася приблизно до 1980 року.

У Радянському  Союзі вказівку національності в  паспорті та інших засвідчують особу документах носило обов'язковий характер. Національність громадянин визначав для себе в 16 років, при отриманні паспорта, шляхом вибору з національностей батька чи матері. Частіше вибирали по батькові, також зазвичай по батькові визначалася національність дітей до 16 років (наприклад, у шкільних класних журналах теж малася сторінка «національність»). Найчастіше, якщо національність одного з батьків була «проблемною» (наприклад, єврей, німець, кримський татарин і т. п.), людина вибирала собі національність іншого батька, більш прийнятну (росіянин, українець, білорус і т.п.).

«…наши родители поступили единственно правильно в той ситуации, которая сложилась в XX веке; они сделали всё, чтобы дети их забыли, кто они есть. Ибо, если ты знаешь, кто ты есть, то ты «чухна», «талапанец», а теперь ещё и «водяк» и «водка» со всеми вытекающими последствиями. Если не знаешь, то «русский», как все, и все пути-дороги тебе открыты. Яркий тому пример — хранящаяся в нашем домашнем водском музее анкета А. К. Нестерова — чистокровного вожанина, который для того чтобы поступить в партию и продолжить карьеру руководителя, должен был в графах «национальность» и «родной язык» указать «русский». Малым народам для того, чтобы выжить, надо приспосабливаться…»

При цьому людина могла мати національність тільки з числа офіційно визнаних народів, що проживали на території СРСР. Наприклад, облік національного складу населення під час загального перепису населення СРСР 1959 року здійснювався по 126 назвам, під час перепису 1979 року - по 123 назвам, а в перепису 1989 р. – по 128 назвах. Існування деяких народів (наприклад, ассірійців) радянською державою заперечувалося. Національність іммігрантів визначалася довільно, у них у п'ятому пункті могли з'явитися самі різні записи.

Існує багато свідчень того, що наявність у документах інформації про національність дозволяло  чиновникам дискримінувати ті чи інші національні меншини (нетитульні народи в національних околицях, а на всій території СРСР представників таких  народів як євреї, німці, кримські татари та ін..) у частині надходження в ВНЗ, прийому на роботу, до аспірантури, кар'єрного просування, нагород, поїздок за кордон і т.п. аж до депортацій за національною ознакою. Звідси пішло іронічне вираження «інвалід п'ятої групи», що позначає людину, що має «невідповідну» національність.

Етнічну належність, національність (англ. ethnicity) необхідно  відрізняти від громадянства (англ. citizenship), що є правовими відносинами  між людиною та державою, підданства, як наприклад, піддані Великої Британії (англ. British subjects) (виходить з ужитку), та належності до нації у широкому сенсі (англ. nationality), тобто до народу країни, що не має обмежень за походженням, мовою та культурою.

В німецькій  традиції та мовному вжитку існують  наступні поняття:

національність (нім. Nationalität) — належність до країни, нації, що закріплюється юридичним  статусом громадянства; практично є  синонімом державного підданства, громадянства (нім. Staatsangehörigkeit);

етнічна належність (нім. Volkszugehörigkeit) — народність або належність до певної етнічної групи, так званої етнічної меншості;

етнічне походження (нім. Volksabstammung) — етнічна належність батьків.

До німецької  традиції також належить уточнення, диференціація щодо країни походження (в разі еміграції), етнічної (біологічної) та культурної, релігійної (конфесійної), а також мовної належністі.

В персональні  документи — ідентифікаційну  картку та німецький паспорт (нім. Personalausweis, Reisepass) вносяться дані тільки про  громадянство.

У паспорті громадянина України інформація про національність відсутня. Проте свідоцтво про народження містить дані про національність батьків. Також інформацію про національність необхідно вказати при оформленні приписного посвідчення та офіцерського білету

На сьогоднішній день ведуться спори серед політиків щодо повернення графи «національність» у паспорта громадян України. Зокрема представник партії "Свобода" Олега Тягнибока хоче повернути у паспорт громадянина України графу про національність після проходження в Верховну Раду. "Повернення в паспорті графи "національність", повернення в свідоцтві про народження графи "національність" – це тільки посилить свою національну ідентичність і це тільки посилить українську державу", - переконаний він.

В підтримці  «п’ятої графи» в українському паспорті багато хто вбачає відлуння націоналістичних сплесків. Експерти вбачають в спекулюванні  цими питаннями в предвиборчій компанії з метою залучення до себе націоналістично налаштованого електорату і верстви населення яка ностальгує за радянським устроєм (радянським паспортом).

Противники  графи «національність» стверджують , що історія говорить нам про те, що Україна, в яких би масштабах вона не була, завжди була багатонаціональною державою. Поняття "український" - це поняття громадянин. Громадянин України, або в свій час громадянин Радянського Союзу. Якщо ми спробуємо формувати уряд за етнічним принципом, якщо ми спробуємо повернути етнічну рядок у наших паспортах, це розірве Україну.