Поняття природа риси політичної влади

1. поняття природа риси політичної влади

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування відмінності інтересів. Основними видами влади є політична, економічна, духовна, сімейна та ін. Політологію ж цікавить політична влада, яка є ядром політичної системи, суспільства, її організаційним і регулятивно-контрольним започаткуванням. Ознаками влади є територія, монополія на примус, тривалість у часі, легітимність тощо. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримання життєздатності та збереження цілісності суспільства.

Будь-яка система має  системоутворюючий компонент. Для  політичної системи ним є політична  влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична  боротьба, вона – джерело соціального  управління, яке, в свою чергу, є засобом  здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, що досліджує владу, називається  кратологією, а вчені, які аналізують її, – кратологами. Політологи по-різному  тлумачать поняття „влада”. Найприйнятнішим  є визначення її як здатності, права  і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішально впливати на долі, поведінку та діяльність людей  за допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.

Політична влада – здатність  і можливість здійснювати визначний  вплив на діяльність, поведінку людей  та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський  та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики. Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне  панування, яке постає як панування  інтересу, має багато форм, основною з яких є влада.

Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, всезагальність, моноцентричність, ефективність і результативність.

Легальність влади означає  її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко  фіксованих нормативно-правових актів. Легітимність влади – це добровільне  визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади – це обов'язковість виконання  владних рішень (економічних, політичних, правових тощо) усіма членами суспільства. Вплив влади – це здатність  суб'єкта політики здійснювати вплив  у певному напрямку на поведінку  індивідів, груп, організацій, об'єднань з метою сформувати чи змінити  думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку  соціальних суб'єктів тощо. Всезагальність (тобто публічність) означає, що політична  влада діє на основі права від  імені всього суспільства. Моноцентричність означає існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень. Ефективність і  результативність влади полягає  у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з'ясовується її здатність ефективно управляти  усіма сферами суспільного життя.

У політичній літературі широко вживаються поняття "політична влада" та "державна влада". Яка ж відмінність  між ними? Поняття „політична влада” ширше від поняття “державна  влада”. По-перше, політична влада  виникла раніше від державної  – ще в додержавну добу. Політична  влада визначає можливість і здатність  усіх суб'єктів політики здійснювати  вплив па процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну  поведінку індивідів, соціальних груп і об'єднань. Вона є невід'ємною  складовою загального визначення влади  як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі  сфери людської діяльності. Державна влада є лише однією з форм політичної влади. По-друге, не кожна політична  влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських  організацій), хоча будь-яка державна влада – завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім  примусу, вона послуговується й іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними  та економічними чинниками, тощо.

Державна влада – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний  апарат і володіє монопольним  правом на видання законів, інших  розпоряджень і актів, обов'язкових  для всього населення.

Державна влада функціонує за політико-територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових  відмінностей, а закріплює населення  за певною географічною територією і  перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада – суверенна, тобто верховна, самостійна, повна  і неподільна в межах державних  кордонів та незалежна й рівноправна  в зовнішніх зносинах.

2.Концептуальні підходи до проблеми політичної влади

У політичній, соціологічній, філософській літературі є декілька підходів до трактування політичної влади.

Вивчаючи феномен  влади, політична наука використовує два принципових підходи: атрибутивний (субстанціональний) і соціологічний (реляціоністський). Прихильники атрибутивного підходу (лат. attribuo — надаю, наділяю) пояснюють природу влади біологічними і психічними властивостями людської психіки. Так, з позицій біологічної концепції (М. Марсель), влада являє собою невід'ємну властивість людини, закладену в її природі — інстинктах боротьби і суперництва з іншими представниками людського роду. Ґрунтуючись на даному підході, Ф. Ніцшестверджував, що прагнення до влади, «воля до влади» виступає основою життя людини.

Ще один напрямок у межах даного підходу — психологічний (який спирається на психоаналітичні концепції). Представники даного підходу трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (3. Фрейд), психічної енергії взагалі (К. Г. Юнг); досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізичної або духовної неповноцінності (К. Хорні).

На перетині атрибутивної та реляціоністської теорій знаходиться біхевіористська концепція влади (англ. behaviour — поведінка), представники якої (Ч. Мерріам, Г.Лассуелл) розглядають владу як особливий тип поведінки, зумовлений невід'ємною людською властивістю — прагненням до влади. Біхевіорісти звергають особливу увагу на суб'єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.

З позицій соціологічного підходу влада розглядається як особливий вид відносин. Найбільш відомим у межах даного підходу є визначення влади М. Вебера, який розумів владу як здатність і можливість одного індивіда в даних соціальних умовах проводити свою волю навітьвсупереч опору іншого. В основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб'єктом влади (тим, хто панує) і об'єктомвлади (тим, хто підкоряється). Представники реляціоністського підходу (англ. rеlаtіon — відношення) (Д. Картрайт, її. Блау, Д. Роги)розглядають владу як соціальну взаємодію, за якою суб'єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контролює поведінку об'єкта.

В межах даного підходу виділяють системне трактування влади (К. Дойч, Н. Луман,) що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізовувати ресурси для досягнення поставлених цілей, а також структурно-функціональну концепцію влади (Т. Парсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб'єктами в суспільстві.

Концептуальні підходи до проблеми політичної влади.

У політологічній літературі виділяють чимало концепцій трактування  політичної влади, найголовнішими з  поміж яких є:

Біхевіористський (від анг. — поведінка) — влада як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей.

Інструменталістський — влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства.

Телеологічний — влада як досягнення певних цілей і одержання результатів.

Структуралістський — влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується.

Конфліктологічний — влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

Реляціоністський — влада як між особові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

3. ресурси політичної влади, функції та тенденції розвитку

1)Влада - це вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає - об'єктом владного відношення.

Ресурси влади - це потенційні засоби здійснення влади, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади.

Ресурси - це

• предмети споживання;
• кошти;
• засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, - преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва;
• знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно - каральні органи, зброя.

За характером вони поділяються  на

• утилітарні - матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини.
• примусові - заходи адміністративного і кримінального впливу.
• нормативні - соціальні норми, насамперед правові й політичні норми

Функції політичної влади:

• керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо.
• інтеграція суспільства реалізується на основі врахування та узгодження соціальних інтересів, політична влада узгоджує інтереси всіх груп.
• оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння.
• забезпечення політичної стабільності в країні також є однією з основних функцій політичної влади.

У різних державах політичній владі вдається це неоднаковою мірою. Однак виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування.

2. Кожна влада, якщо  вона хоче бути ефективною, повинна  спиратися на відповідні ресурси. Ресурси є основними елементами влади, які визначаються як засоби, за допомогою яких суб'єкт має здатність впливати на інших суб'єктів 
Політична теорія багата на різноманітні пояснення і розуміння ресурсів влади. Зокрема, Е. Етціоні виділяє примусові, нормативні ресурси й ресурси, які дають вигоду. О. Тофлер наголошує на утилітарних, примусових і нормативних ресурсах. X. Лассуел і Е. Кеплен нараховують вісім видів основних ресурсів влади: сама влада, багатство, повага, вміння, освіта, становище, моральний обов'язок, любов. Р. Даль до ресурсів політичної влади відносить багатство, вільний час, інформацію, соціальний стан, харизму, легітимність, підтримку тощо. Отже, автори по-різному підходять до визначення ресурсів влади, включаючи сюди матеріальні, духовні, ментальні, інформаційні види, які розширюють можливості суб'єкта влади. 
Крім цього, С. Бекерек і Е. Лолер виділяють "внутрішні" й "зовнішні" ресурси, а Д. Ронг акцентує на "колективних" ресурсах (солідарність, підтримка громадськості тощо). Виділяють ще "загальні ресурси влади" й "конкретні ресурси влади". До перших належать засоби, які контролюються суб'єктом і завжди можуть використатися ним для впливу на об'єкт. До других - ті ресурси, які потрібні для підпорядкування об'єкта в конкрегний час. Частина теоретиків наголошує на такій необхідній умові, як "здатність мобілізувати ресурси" й відповідно їх використати. Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання. 
Поняття "ресурси влади" можна віднести до будь-яких засобів, котрі використовуються суб'єктом для підпорядкування об'єкта. Однак у будь-якому разі ресурси влади мають контролюватися суб'єктом і довільно ним використовуватися. 
Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання.

Політична влада має свої особливі функції: 
- інтегративну; 
- регулятивну; 
- стабілізаційну; 
- прогностичну; 
- визначення напрямків розвитку суспільства; 
- контрольну; 
- розподілу основних цінностей і ресурсів суспільства.

Основними функціями політичної влади є:

· Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно-значущих, історично визначених цілей.

· Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

· Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб‘єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур.

· Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

Основними компонентами політичної влади є суб‘єкт, об‘єкт, засоби і процес, що приводить в дію  всі елементи влади. Суб‘єкт влади втілює її, активний, спрямовуючий початок. Суб‘єктом влади може бути окрема людина, організація, спільність людей (народ), або навіть світова співдружність, об‘єднана в Організацію Об‘єднаних Націй.

Суб‘єкт влади має ряд  якостей: бажання владарювати, воля до влади, що проявляється в примусі до покори та ін., створює умови для виникнення і функціонування владних відносин. Більшість людей не відчували психологічного задоволення від володіння владою і влада сама по собі для них не є цінністю. Багато хто взагалі бажав би ухилитися від керівних посад і зв‘язаних з ними психологічної і соціальної відповідальності, якби влада не відкривала широкі можливості для володіння різними благами: високі прибутки, престиж, вигідні зв‘язки, привілеї, пільги тощо. Для них прагнення до влади служить лише засобом досягнення їх мети. Окрім бажання керувати і готовності брати на себе відповідальність, суб‘єкт влади має володіти знаннями, умінням знаходити вихід із складних ситуацій, тобто бути компетентним, знати суть справи, становище і настрої підлеглих, уміти використовувати засоби владних відносин, мати авторитет у людей. Звичайно ж, в реальному житті володіючи владою імущі в різній ступені наділені такими якостями. Адже влада – це можливість наказувати в умовах, коли той, кому наказують, зобов‘язаний підкорятися.

Об‘єкт, виконавець влади  – другий важливіший елемент влади. Адже влада ніколи не буває властивістю  або відносинами лише однієї діючої особи (органа). Звичайно, якщо не мати на увазі владу людини над самою  собою, що передбачає підкорення її поведінки доводам розуму, ніби роздвоєння особи, але це вже психологічне, а не соціальне явище. Влада не можлива без підкорення об‘єкта, виконавця наказів, розпоряджень тощо. Влада – завжди двобічне, асиметричне, з переважанням волі володаря, взаємодії суб‘єкта і об‘єкта. Якщо ж відсутня підпорядкованість, то нема і влади, хоча суб‘єкт, який прагне до влади, має яскраво виражену волю, бажання володарювати і навіть володіє могутніми засобами примусу. Природно, у об‘єкта владної волі завжди є хай крайній, але все ж вибір – загинути, але не підкоритися (краще померти борючись, аніж жити на колінах).