Політологія як наука і навчальна дисципліна, предмет, об’єкт, функції, категорії, закони політології

1. Політологія як наука і навчальна дисципліна, предмет, об’єкт, функції, категорії, закони політології

 

Політологія - наука про політику, закономірності виникнення політичних явищ (інститутів, відносин, процесів), про способи і форми їх функціонування, про методи управління політичними процесами, про державу, політичну свідомість і т.д.

Предмет політичної науки, на думку більшості дослідників - закономірності формування політичної влади.

Об'єкт  політології - політична сфера суспільства, процеси та явища, що відбуваються в ній. 

Як навчальна дисципліна, політологія  включає в себе такі основні дидактичні одиниці: предмет політології та її методологія; історія світової політичної думки; розвиток політичної думки в  Україні; теорія влади і владних  відносин; політична система суспільства; політична культура; політичні партії та партійні системи; політичні еліти  та лідерство; світовий політичний процес; політичне прогнозування та ін.

Усю сукупність проблем, які вивчає політологія, можна згрупувати у  такі умовні розділи: вступ у політологію, історія політичних вчень, теоретична та практична політологія. Головне  завдання політології як навчальної дисципліни — опрацювання і таке викладення загально-теоретичного і практичного матеріалу, щоб відповідно до завдань політологічної підготовки спеціалістів будь-якого профілю, у доступній формі дати їм необхідний мінімум наукових політологічних знань.

Функції політології

Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять  основних функцій політології:

Теоретична функція полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.

Методологічна функція полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів, наприклад такі як

Практична функція полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і компаній (найповніше проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій).

Виховна функція політології полягає у формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації, даючи ій знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру.

Прогностична функція полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.

Категорії – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їхня специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві. Це наступні категорії:

1. політична влада;
2. політична система суспільства (поєднує в собі решту категорій - політичні інститути -державу та її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування);
3. політична культур і її складові (політична свідомість, політична поведінка, політичні цінності, політичні норми, політична соціалізація);
4. політичний процес (відносно однорідні серії політичних явиш, пов'язаних між собою причиновими або структурно-функціональними залежностями);
5. політичне явище (сукупність усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики).

 

Закони  політології:

• Закони структури. Визначають спосіб організації політичних систем, їх внутрішню визначеність і взаємообумовленість.
• Закони функціонування. Це суттєві необхідні зразки взаємодії між політичними суб'єктами в процесі їх зміни в часі.
• Закони розвитку. Це закони переходу від одного порядку взаємовідносин в системі до іншого, від одного стану структури до іншого.

 

2. Історичний розвиток політології

Коротка історія  політології як навчальної дисципліни

Наука про владу як знання виникає разом з виникненням  самої влади. Волхви Давньої України, жреці Стародавнього Єгипту, мудреці  імператорів Давнього Китаю —  усі вони були політологами. Але, як і сама влада, політологія до сих  пір лишається справою невеликої, закритої, касти людей, яку знаний український політолог Дмитро Донцов називав провідною верствою.

Політична наука як наука  визначається на рубежі Середньовіччя  та Нового часу, коли мислителі почали пояснювати політичні процеси за допомогою наукового підходу. Основи наукового підходу до політики закладають Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше, І. Кант, Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. -Л. Монтеск 'є, Дж. Віко та ін. У цей час спеціальна галузь знань про політику іменується по-різному  — політична філософія, політичне  мистецтво, політичне вчення тощо.

Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала формуватися  в другій половині XIX ст. У 1857 р. Ф. Лейбер починає читати цей курс у Колумбійському коледжі, в 1880 р. у цьому ж коледжі  створюється перша школа політичної науки, що поклало початок активному  формуванню в США системи політологічних навчальних і наукових закладів. 1903 роком датується створення Американської  асоціації політичних наук. Це пов`язано  з розвитком капіталізму та банківської  системи, демократичних інституцій та потреба в фаховому підході  до управління та саме запит на кадри  для сфери активних комунікацій  в ієрархії координаційного управління колоніальних та постколоніальних держав, якою стали самі США.

Схожі процеси відбувалися  на кінці XIX ст та на початку XX ст і в  Україні. Національно-визвольний рух  України потребував чітких знаннь державотворчого  процесу, тому в Україні створюється  відразу декілька політологічних шкіл, найбільш відомою з яких стала  політологічна школа Миколи Міхновського, який адаптував до українських реалій політологічне поняття Націоналізм, сформулювавши основні принципи Українського Націоналізму.[1]

Наприкінці XX ст. у США  на 1300 кафедрах працювало близько 25 тисяч фахівців з політології, діяло 100 Вчених рад із захисту дисертацій. У Франції викладання «політичних  і моральних наук» було започатковано  ще під час Великої Французької  революції. Нині більшість французьких  провінцій мають інститути політичних наук.

У Великобританії з 1885 р. функціонує Лондонська школа економічних і  політичних наук, де здійснюється підготовка працівників органів державної  влади та управлінців різних рівнів.

У 1896 р. італійський політолог  і соціолог Г. Моска публікує книгу  «Елементи політичної науки», що дає  підстави говорити про поширення  політичної науки у Європі починаючи  з кінця ХIХ ст. Процес остаточного  становлення політології завершився на Міжнародному колоквіумі з політичних наук (Париж, 1949 р.), який був організований  ЮНЕСКО, і де було визначено зміст  предмету цієї науки та рекомендовано  включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як загальнообов'язкової  дисципліни. З 1949 р. функціонує Міжнародна асоціація політичних наук, членом якої з 1999 р. є й Україна.

 

 

3. Методологія політології

Основні методи політології

• Історичний. Полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв 'язку та розвитку.
• Інституційний. Вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об'єднань тощо).
• Соціальний. Сприяє з'ясуванню соціальної зумовленості політичних явищ і процесів, зокрема, впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, моралі, культури, релігії.
• Емпіричний (прикладний). Досліджує політичну дійсність шляхом спостереження, експерименту, фокусованого групового інтерв'ю, аналізу документів, анкетування тощо
• Системний. Забезпечує цілісне сприйняття об'єкта дослідження і всебічний аналіз зв'язків між окремими його елементами в межах цілого.
• Структурно-функціональний. Передбачає розчленування політичного явища на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для суспільства, соціальних змін індивидів.
• Соціально-психологічний (біхевіорестичний). Орієнтує на вивчення поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної мети.
• Порівняльний. Зіставлення однотипних політичних явищ (політичних режимів, державного устрою тощо), різних способів реалізації одних і тих самих політичних функцій, політичних рішень і т. д. Дає можливість встановити спільні і відмінні риси політичного життя різних епох, народів, країн.
• Політичного моделювання. Припускає оперативну оцінку передбачуваного розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні рішення.
• Антропологічний. Вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду.
• Космофізичний або Ноосферний Вивчення зумовленості космофізичними чинниками та їх впливу через особистості та хвороби політиків на соціально-політичні та економічні чинники, на природу геофічичних та метеорологічних явищ та антропогенну діяльність.

 

4. Розвиток політології в Україні

Політологія в  Україні

Основні етапи  розвитку політології в Україні: сутність і характеристика

Розвиток вітчизняної  політичної думки відбувався досить непросто. Починаючи з 1917 р. і аж до кінця 80-х років політологія була заборонена, з ідеологічних міркувань  так само як генетика, кібернетика  і офіційно її не визнавали самостійною  науковою дисципліною. Проте, в 1960 р. в  СРСР була створена Радянська асоціація  політичних (державних) наук, (зараз  – Російська асоціація політичних наук), яка на початок 80-х років  нараховувала 13 відділень в т. ч. й Українське [1, 175]. Ті етапи, які  пройшла радянська політологія  були характерними й для України. Основні з них, на думку автора, наступні: 
Перший етап – 1955 рік – до середини 60-х років, для цього періоду характерно те, що цей час вітчизняна політична наука одержує початкову організаційну базу. Символічною датою цього етапу є 21–27 серпня 1955 року, а саме — третій конгрес МАПН, з якого починаються регулярні контакти радянських суспільствознавців з Міжнародною асоціацією політичної науки. Після третього Всесвітнього стокгольмського конгресу політологів, Радянський Союз був прийнятий до Міжнародної асоціації політичної науки. Після цього організовується Радянська асоціація політичних (державних) наук (1960). Так, на третьому її засіданні, яке відбулось в січні 1963 року, поряд з московськими фахівцями виступили 60 вчених із союзних республік. Зокрема, Україну представляли: професор інституту держави і права Г. Александренко, доктор юридичних наук П. Є. Недбайло (Київ) та кандидат юридичних наук Б. М. Бабій (Київ) [2, 162-163]. Другий етап – 1965 – 1978 роки. В 1965 році починається новий етап в розвитку вітчизняної політології, який потрібно охарактеризувати, як першу спробу добитися офіційного виділення політичної науки як самостійної галузі знань. Однією з перших в цьому напрямі була стаття Ф. Бурлацького опублікована в «Правде» від 10 січня 1965 року, де наголошувалось на необхідності появи політичної науки. 
В Україні в цей час заявили про себе як серйозні наукові інститути із досліджень соціально-гуманітарних питань такі заклади як: інститут соціальних і економічних проблем зарубіжних країн при академії наук, інститут історії партії при ЦК КПУ, Львівське відділення АН УРСР (інститут суспільних наук) та особливо слід відмітити, інститут держави і права та його директора академіка Бориса Мойсейовича Бабія, який неодноразово брав участь в роботі Всесвітніх конгресів з політичних наук [3, 8-11]. 
З середини 60-х років починають виходити республіканські міжвідомчі наукові збірники: «Проблеми філософії», «Вопросы научного коммунизма», «Научные труды по истории КПСС» в яких розглядались актуальні на той час питання – партбудівництва й навчання кадрів, державної молодіжної політики й виховання, міжнародних відносин і політичної культури, теорії та історії наукового комунізму. Авторами статей були, в основному, науковці академічних установ та викладачі вузів. Серед вузів провідними в дослідженні тогочасних політичних процесів виділися класичні університети – Київський, Харківський, Одеський та Львівський в них читалися спецкурси, проводились факультативи та відбувались конференції. 
Третій етап (1979 – 1991 роки) охоплює період від ХІ Московського Всесвітнього конгресу МАПН – до незалежності України. Цей етап радянської політичної науки пов'язаний з ім'ям Г. Х. Шахназарова. З 1975 року він очолював Радянську асоціацію політичних наук, яка стояла в центрі боротьби політологічного співтовариства за надання політичній науці офіційного статусу. В числі його заслуг і регулярний випуск з 1976 року щорічника РАПН. Кожен щорічник, присвячувався актуальним питанням там друкувалися також і виступи українських вчених [4]. З 12 по 18 серпня 1979 року, в Москві був проведений XI Всесвітній конгрес МАПН. В його роботі взяли участь 1600 чоловік з 58 країн, з яких 500 були радянські дослідники-політологи [5, 51]. Він став помітною подією в міжнародному науковому житті і в розвитку політологічних досліджень в СРСР. Радянські вчені отримали можливість зустрічатися з своїми зарубіжними колегами, обговорювати теоретико-методологічні основи політичних проблем, що виходили за рамки курсу історії партії. Характерно, що серед радянських учасників конгресу були представники практично всіх галузей суспільствознавства: юристи, соціологи і філософи, історики, економісти, психологи, країнознавці тощо. Саме після Московського конгресу 1979 року в країні активізувались дослідження з політологічної тематики, зокрема й в Україні вийшли монографічні праці, в яких висувались актуальні на той час ідеї, теорії, концепції, хоча зазвичай вони не виходили за рамки марксистсько-ленінської теорії і критики буржуазних теорій. 
З приходом до влади М. С. Горбачова і проголошення курсу на перебудову суспільства почався процес лібералізації суспільних відносин. Становлення політології як академічної науки і навчальної дисципліни почалось 4 листопада 1988 року, коли Державний комітет СРСР з науки і техніки, офіційно затвердив уточнену і доповнену номенклатуру спеціальностей наукових працівників, в якій вперше передбачалась спеціалізація з політичних наук. З 1990 року були відкриті аспірантури в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка за спеціальностями 23. 00. 02 – Політичні інститути і процеси, 23. 00. 03 – Політична культура і ідеологія. Пізніше почали відкриватися аспірантури і докторантури в інших містах. 
Четвертий етап (1992 – середина 90-х років) охоплює період інституціоналізації політичної науки після проголошення незалежності України. Вирішальним в цьому плані став 1992 рік. Політологія увійшла до переліку нормативних дисциплін вищої школи, була затверджена як дипломна спеціальність. Почався процес становлення політологічних науково-дослідницьких і навчальних структур та професійних асоціацій. В 1992 році створюється Національний інститут стратегічних досліджень – урядовий науково-дослідницький центр політичного та економічного аналізу та прогнозування. Тоді ж була створена Українська асоціація молодих політологів і політиків. Для підготовки управлінських кадрів при Кабінеті Міністрів України створюється Інститут державного управління та самоврядування (зараз Академія державного управління при Президентові України). В системі НАН України виникає Інститут національних відносин і політології (сьогодні – це Інститут політичних та етнонаціональних досліджень). Паралельно з державними й академічними засновуються недержавні політологічні структури (Інститут посткомуністичного суспільства). Процесу інституціоналізації політичної науки в Україні в кінці 80-х – середині 90-х років були притаманні певні труднощі, особливо пов'язані з першими роками утвердження державної самостійності (потрібно було визначити предмет, зміст курсу політології, його понятійний апарат державною мовою, створити нові кафедри, підготувати спеціалістів вищої наукової кваліфікації, видати підручники і відповідні журнали та ін). Зараз політологія формально інституалізована, але ще немає чітко окреслених політологічних шкіл і усталених методологічних підходів, одночасно йде процес жорсткої формалізації дисертаційних робіт і вимог до статей, які друкуються для захисту.

5. Місце політології в системі соціогуманітарних дисциплін

Політологія у системі  соціально-гуманітарних дисциплин.

 

Політику, політичне по-своєму досліджують як політологія, але  та інші науки.

 

Спочатку розглянемо співвідношення політології з науками, які мають  більш загальний характер, попереднє  вивчення яких створює загальнотеоретичну і методологічну базу з вивчення проблематики політології. Тому й нині співвідношення між тими науками  визначається, передусім, тим, що предмет, закони та категорії філософії і  соціології значно ширше, ніж предмет, закони та категорії політології, і  навіть тим, що знання законів і категорій  загальнішого порядку є найважливіша умова правильного підходи до вивченню явищ і процесів більш приватного порядка.

 

Политология, філософія, і  социология.

 

Філософія і соціологія мусять досліджувати політичного життя, бо вона репрезентує собою невід'ємну і отримувала важливу складової  частини і всього Світобудови  і суспільства в цілому. Але  підхід яких, і навіть політології  до вивчення політичного світу далеко ще не однаковий. І це визначається своєрідністю предмета кожної з цих  самостійних наук. Розглянемо співвідношення політології з політичною філософією і політичною соціологією як складовими частинами відповідно філософії і соціології, найтісніше примыкающими до политологии.

 

Політична філософія безпосередньо  вивчає політику, політичну реальність не як такі, взяті власними силами, як це робить політологія, бо як складові, елементи, форми прояви світу загалом  та його стосунки з економічної, соціальної і приклад духовної реальностями. Безпосереднім предметом політичної філософії не є закони політики, не закони організації, функціонування та розвитку політичної життя суспільства, а особливості прояви й дії  значно більше загальних, філософських законів у сфері політичного. У політичній філософії знаходить  своє вираження общемировозреннческий  підхід і культурний рівень вивчення політики і політичного, включаючи  з'ясування співвідношення тут об'єктивного  і суб'єктивного буття й свідомості; причинно-наслідкових зв'язків, джерела  руху, і розвитку та т.д. Але оскільки суть і зміст законів однієї з  областей життя далеко ще не зводиться  тільки в специфічного прояву у ній  філософських за своєю природою законів, оскільки політична філософія не підміняє і поглинає інші політичні  науки, зокрема, політичну соціологію і политологию.

 

Менш загальної, ніж політична  філософія, але з тим паче широкої  наукою, ніж політологія, виступає соціологія і його складова частина – політична  соціологія. Вона вивчає політичного  життя під кутом зору прояви у  ній соціальних законів розвитку суспільства в цілому. У центрі уваги політичної соціології перебувають  проблеми взаємозв'язку політичного  і міністерства соціального, особливо соціальної зумовленості політичної влади, свій відбиток у ній інтересів  різних соціальних груп, політичних взаємин  у зв'язку з їхнім соціальним статусом, роллю і свідомістю особи і  соціальних груп, соціального вмісту у політики і владарювання, вплив  соціальних конфліктів на й шляху  досягнення соціально-політичного  злагоди і порядку й ін. Усе  це й багато іншого становить сутність, і зміст соціологічного підходу, рівня вивчення політики, що особливо близький до власне політологічному, бо правильне вивчення політичних явищ і процесів просто неможливо поза дослідження органічно що з ними відповідних соціальних явищ і процесів. Тим паче, що політична нерідко  постає як специфічне прояв соціального  у широкому смысле.