Політика як соціальне явище

1 Політика як соціальне явище

  1. Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, підтримку і повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на всіх рівнях інститутів політичної системи. В широкому розумінні політика охоплює всю суспільну діяльність, спрямовану на розв’язання суспільних проблем на рівні політичної влади. В такому розумінні до політики можна віднести і боротьбу профспілок за поліпшення умов праці вільнонайманих працівників, і діяльність екологічних рухів, і участь людей у політичних масових акціях: виборах, референдумах, мітингах, маніфестаціях тощо.

2. Метою політики є забезпечення панування одних соціальних груп над іншими (як це має місце в примітивних суспільствах) або узгодження соціальних інтересів, створення механізму реалізації спільної волі та спільного інтересу.

3. Засобами політики є сила, право і мораль, які повинні розумно поєднуватися. В іншому випадку вони не виражатимуть інтегрованого суспільного інтересу.

4. Політика співвідноситься з іншими суспільними системами —економікою, правом, мораллю і релігією. Співвідношення політики й економіки зводиться до того, що закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації, а політика, якщо вона враховує об'єктивні економічні закони, може забезпечити стабільність та ефективність економічної системи.

Що стосується співвідношення політики і моралі, то "моральність" політики залежить від ефективності соціального контролю над владними структурами, умов політичної конкуренції, рівня політичної культури в суспільстві.

Взаємодія політики і права зводиться до того, що цивілізована політика, з одного боку, здатна забезпечити ефективність правового регулювання, а з іншого — може плідно впливати на суспільні процеси лише в рамках сучасної цивілізованої правової системи.

Зіставляючи політику й релігію, треба зазначити, що використання Церкви з політичною метою, а також втручання Церкви у державні справи недопустиме з точки зору демократичного розвитку сусільства. Держава покликана забезпечити правові гарантії свободи людини, безпеки нації, а Церква — умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.

5. Політологія — це наука про закономірності й тенденції функціонування та розвитку політики, політичних систем і окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.

6. Політичні закономірності є результатом історичного досвіду і дій політичних сил у конкретній історичній ситуації. Вони відображають певні необхідні і стійкі зв'язки між політичними явищами, процесами і подіями. Розуміння політичних закономірностей і використання на користь чи на шкоду суспільству залежать від розуму, волі та інтересів тих політичних сил, які домінують у суспільстві. Часто політичні закономірності ігноруються на догоду певним соціальним угрупованням, а також через невисокий рівень управлінської культури.

7. Політологія як наука використовує загальнотеоретичні та емпіричні методи дослідження. Загальнотеоретичні методи передбачають аналіз політичної реальності в рамках певної теорії. В політології допустиме використання методів, що застосовуються в соціології: структурно-функціонального, конфліктологічного, символічного інтеракціонізму, біхевіоризму й обміну, структуралізму, постмодернізму. Емпіричні методи передбачають конкретні способи, процедури нагромадження й обробки політичних фактів. До них можна віднести методи вибіркового та польового досліджень, прихованого спостереження, експерименту.

4Структура політики.Субєкт і об’єкт політики

Серед найважливіших галузей діяльності люди з найдавніших часів виділяли політику. Ще  в V столітті до н.е Арістотель відзначав, що політика невід'ємна від природи людини – соціальної істоти, що здатна повноцінно жити лише в контексті.

Політика – це необхідність і одночасно потреба сучасної людини, оскільки існує система показників та обмежень її різноманітних дій у сфері життя суспільства, що неможливе без політичного регулювання.

Метою політиків є забезпечення панування окремих соціальних груп над іншими, одних інтересів над іншими або узгодження соціальних інтересів.

Засобами політики є право, сила та мораль.

В політиці виділяють 3 рівні її функціонування:

1.Мегарівень ( до цього рівня відносимо ЄС, ООН, НАТО ).

2. Макрорівень ( характеризує переважно державну владу ).

3. Мікрорівень ( це переважно органи місцевого самоврядування, профспілки, організації, партії ).

     Суб'єкти  політики  – це особи і соціуми або створені ними організації та установи, які беруть активну участь у політичному процесі.

Об'єктами  політики  – це всі явища політичного та суспільного життя на яких спрямована діяльність суб'єктів  політики .

[Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці  політики  і влади, закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних верств і народних мас. Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних настанов, вмінню пов'язувати політичні знання із суспільно-політичною практикою. Закорінені в давніх часах спроби збагнути особливості політичного розвитку людської цивілізації постійно розвиваються і вдосконалюються, збагачуючи світову суспільно-політичну думку, синтезуючи й систематизуючи політичні знання.]1.

Вивчення будь-якої науки починається із з'ясування того, чому така наука виникла та як вона розвивається, що і як досліджує, які її найхарактерніші риси, місця і роль у пізнанні та в перетворенні суспільства, дійсності.

Політологія як наука про політичні процеси які відбуваються в країні виступає методологією дослідження активності творчих людей у реалізації пізнавальних і практичних проблем політичного розвитку суспільства.

2. Предмет політології, її структура та  функції

       Політологія – це наука, об’єктом якої є  політика , її відносини з особистістю і суспільством.

Структура політології як науки охоплює:

а) загальну політологію, що вивчає історію і теорію політики, виробляє загальні теоретичні й методологічні основи її пізнання;

б) теорію політичних систем, механізмів функціонування політичної влади, різних компонентів, які становлять політичну систему; теорію політичної свідомості й поведінки. Невід'ємною частиною цієї науки є дослідження загальних проблем світової політики, механізмів її функціонування.

Структура політології має свою внутрішню логіку й охоплює теоретичні та практичні основи: знання про закономірності функціонування й розвитку політичної діяльності в межах політичних відносин; знання про політичну систему як механізм організації та здійснення влади, про теорію міжнародної політики. На думку Ф. Бурлацького й Г. Шахназарова, структуру політології становлять: теорія політики і політичних систем, міжнародні відносини і світова політика , управління соціальними процесами, політична ідеологія, історія політичних учень.

До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну психологію, політичну історію, політичну антропологію, політичну семантику, політичну етнографію та ін.

Власне політична наука і політологія як навчальна дисципліна мають суттєві відмінності. Політична наука охоплює всю сукупність знань з цього предмета, а навчальна дисципліна вивчає частину загальнотеоретичного й прикладного матеріалу: динаміку розвитку політичного життя, взаємодію політичних інтересів, відносин і діяльності; розвиток політичних інститутів, норм, свідомості та політичної культури; роль людини в політичному житті сучасного світу; роль і місце демократії в політичному житті суспільства як способу й умови діалогу, гласного обговорення проблем, взаємного врахування суперечливих інтересів, претензій і переконань суб'єктів політичного процесу.]1.

      До основних  функцій  політології відносять:

Теоретико-пізнавальна. Суть цієї функції полягає в тому, що вона вивчає та  передбачає  нові явища. Теоретичне пізнання дає змогу вивчити і оцінити досвід  послідовної діяльності соціальних суб'єктів.

Світоглядна функція. Суть цієї функції зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої поведінки суспільства.

Прогностична функція. Суть цієї функції полягає у передбаченні шляхів руху певних процесів різних варіантів людської поведінки.

Прикладна функція. Суть цієї функції полягає у передбаченні та виробленні практичних демонстрацій щодо шляхів та механізмів реалізації  певних процесів.

До основних завдань політології відносять:

підготовка студента до виконання ролі громадянина;

підготовка громадянина до участі у суспільно-політичному житті, політична соціалізація студентської молоді;

подолання  стереотипних уявлень

                         Список використаної літератури:

1.Бабкіна О.В., Горбатенько В.П., Політологія. Підручник.

3 Функції політики

Функції політики - це основні напрями її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, то виокремлюються багато різних її функцій. Головною з них є та, що випливає із самої сутності політики та її соціального призначення і полягає у керівництві та управлінні суспільними процесами й забезпеченні завдяки цьому єдності та цілісності суспільства.

Інші функції політики підпорядковуються головній. До них, зокрема, належать: вираження і задоволення соціальних інтересів. Політика покликана створювати членам суспільства можливості для вираження і задоволення їхніх суспільне значущих інтересів і потреб; інтеграція суспільства на основі узгодження соціальних інтересів. Політика координує соціальні інтереси і потреби, певним чином субординує їх, підпорядковує часткові інтереси загальним. Вона може виражати у першу чергу інтереси лише частини суспільства, підпорядковуючи їй інші інтереси. У цьому разі політика відіграє дестабілізуючу роль і може викликати гострі соціальні конфлікти й навіть руйнування суспільства як політичне організованої спільноти; раціоналізація соціальних суперечностей і конфліктів, їх цивілізоване вирішення через діалог членів суспільства між собою із державою; соціалізація особи, тобто становлення індивіда як члена людської спільноти, включення його у складний світ суспільних відносин. З одного боку, політика забезпечує цілеспрямований вплив на соціалізацію особи, а з іншого -виступає засобом, за допомогою якого індивід здатен набути соціальних якостей, формувати себе як суспільне активного суб'єкта. Причому у сфері політики домінуючим мотивом соціальної активності особи є не пристосування до середовища, а потреба у його зміні та вдосконаленні; забезпечення наступництва та інноваційності суспільного розвитку. Завдяки політиці забезпечується послідовність розвитку суспільства, в управлінні суспільними процесами враховується досвід попередніх поколінь і одночасно впроваджуються зумовлені назрілими потребами й вимогами новації.

Це найбільш загальні напрями впливу політики на суспільство. До числа її функцій належать і ті, які здійснюються окремими суб'єктами політики. Така всеосяжна роль політики зумовлена трьома її найважливішими властивостями: універсальністю, інклюзивністю та атрибутивністю.

Універсальність політики полягає у її всеосяжному характері, здатності впливати практично на будь-які сторони та елементи життєдіяльності суспільства, починаючи з масштабів держави й закінчуючи індивідуальними рисами характеру людини. Інклюзивність (від лат. іпсіисіеге - включати) політики - це її здатність необмежене проникати в усі сфери суспільного життя. Атрибутивність політики проявляється у її здатності поєднуватися з неполітичними суспільними феноменами, відносинами і сферами, утворюючи інші види суспільних відносин і сфери суспільного життя.

Атрибутивність притаманна й іншим організаційно-регулятивним сферам, але різною мірою і не в такій імперативній формі. Так, право може не охоплювати культуру, ідеологію чи мораль, морально-етична сфера може не впливати на економіку тощо. Водночас політика безперешкодно вступає в найрізноманітніші взаємодії, утворюючи різні види і сфери суспільних відносин - політико-економічні, соціально-політичні, політико-культурні, політико-правові, морально-політичні тощо і породжуючи відповідні галузі управління та наукового знання про них.

Функції і властивості політики реалізуються за допомогою низки засобів. Такими засобами є право і примус (як найважливіші засоби здійснення влади), а також мораль, мова, символіка тощо. Примус, насильство домінували в політиці протягом усієї історії людства. В сучасних демократичних державах у політиці переважають право і мораль. Це зовсім не означає відмови від примусу. Ефективна політика передбачає оптимальне поєднання примусу, права й моралі.

В разі відсутності оптимального співвідношення цих засобів політика втрачає свою здатність виражати інтегрований суспільний інтерес.

Співвідношення в політиці примусу і права значною мірою залежить від морального стану суспільства. Чим вищий рівень морачьності суспільства, тим більший обсяг правового регулювання суспільних відносин. І навпаки, низький рівень морального стану суспільства потребує використання у збільшеному обсязі примусу.

Завершуючи розгляд сутності і функцій політики, доцільно зупинитися на її основних політологічних концепціях -директивній, функціональній і комунікативній. Директивне, або силове чи авторитарне, розуміння політики має в своїй основі твердження про владу як сутність політики. Функціональне розуміння політики, започатковане ще Платоном, виходить з того, що сутність політики полягає в розподілі обов'язків і повноважень з неодмінним їх узгодженням, а також у забезпеченні ефективності управління й цілісності суспільства як політичної спільноти. Політика при цьому трактується як уміння, здатність домогтися розподілу функцій, зберігаючи їх взаємодію та цілісність суспільної системи. Нарешті, комунікативне розуміння політики, біля витоків якого стояв Арістотель, виходить із всеосяжності політики як людського спілкування, взаємодії людей, вирішення ними спільних справ, які розуміють як справи держави.