Політичний режим

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….3

1.      Поняття політичного режиму……………………………………………...4

1.1. Ідеї видатних вчених щодо поняття політичного режиму……………..4 1.2. Сутність політичного режиму……………………………………………5
1.3. Поділ політичного режиму……………………………………………….6

2. Головні елементи політичної системи…………………………………….7
3. Феномен демократії………………………………………………………...8

3.1. Термін “ демократія “…………………………………………………….9

     3.2. Представницька демократія……………………………………………...9

     3.3. Моделі демократичного правління за Гаврілішиним…………………10

     3.4. Демократичні форми політичного режиму…………………………….11

     3.5. Три хвилі демократизації за Хантінгтоном…………………………….13

     ВИСНОВКИ…………………………………………………………………..15

     Список використаних джерел……………………………………………….16

ВСТУП

Сьогодні, коли Україна зазнає кризової трансформації, пропонують різноманітний асортимент рецептів подолання існуючого становища. За таких обставин вкрай важливо знати відомі світовій громадськості теоретичні підходи, шо дозволить розібратися в найскладніших соціальних змінах.

Сучасний світ - це багатолика сукупність розвитку, взаємодії, еволюції, втрати одних і здобуття інших характерних рис. Тому в світовій науці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл і напрямів. Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цього поняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають від світових розробок.

Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного, партійного устрою, стану прав і свобод тощо. Перефразуючи висловлювання О. Шпенглера про політику, можна сказати, що політичний режим у найвищому розумінні є життя, а життя є політичний режим.

Типологізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим, можна за різними підставами.

Найбільш універсальним, що відповідає тенденціям сучасної доби, є його поділ на демократичний та авторитарний. Зрозуміло, у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними у різних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які переважають у кожному із зазначених типів політичних режимів.

1. Поняття політичного режиму

Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів здійснення політичної влади. Носієм зв'язків і відносин, тобто показником того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи того політичного режиму.

Політичний режим складається принаймні з трьох компонентів, які зберігають певну самостійність, автономність. Ця обставина має цілу низку важливих наслідків, зумовлених передусім плюралізмом тлумачення політичного змісту режиму.[2]

1.1. Ідеї видатних вчених щодо поняття політичного режиму

Французький політолог Ш. Мілон-Дельсон вважає, що XX ст. є сторіччям інституційного тероризму. Великі злочини нашого часу, продовжує автор книги "Політичні ідеї XX сторіччя" (1991 р.), стали можливими через ігнорування статусу людини, через зміщення пріоритету людської особистості на користь системи. У наведеному судженні закладена одна з фундаментальних характеристик політичного режиму, з якої й почнемо його розгляд.[7]

Перший компонент, який складає зміст поняття "політичний режим", - це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету.

Другий компонент змісту поняття "політичний режим" також має кілька вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу влади, способами формування органів державної влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Витоки сучасної концепції прав і свобод людини заклали Т. Пейн, Т. Джефферсон, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, В. Р. Міра-бо, Ч. Беккарія, Д. Юм, Дж. Локк. Наприклад, Дж. Локк сформулював потрійну правову формулу "свобода, життя, власність", яку використали у багатьох ранньобуржуазних конституціях і яка стала "ключем" до відкриття більш диференційованого змісту "прав людини і громадянина". Англійська Велика хартія вольностей, Білль про права, Декларація прав людини і громадянина, Загальна
декларація прав людини істотно вплинули на формування концепції. Про свою підтримку міжнародних актів і домовленостей про права людини заявила й Україна.[3]

1.2. Сутність політичного режиму

Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним - права держави чи права особистості; що зі складу прав, зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або обмете, фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).[4]

Вагому роль у чіткій відповіді на ці запитання, а отже, і в аналізі політичного режиму, відіграє визначення пріоритетного типу політичної культури. Згідно з тлумаченням американських політологів Г. Алмонда та С. Верби, політична культура включає пізнавальні, емоційні, оціночні орієнтації, які виражають знання, почуття, дії стосовно політичної системи, ЇЇ функцій та учасників. У радянській літературі дефініцію політичної культури переважно пов'язували з явищами ідеологічного порядку. Не варто аналізувати переваги або недоліки цих підходів. Важливо, що політична культура - ключовий компонент духовного життя людини й суспільства, вона знаходить вираження у політичній поведінці, у політичній свідомості, а отже, і в ідеологічних формах. Таким чином, тип політичної культури визначається типом політичної свідомості (раціональний чи ірраціональний); типом менталітету (скажімо, для східної людини сильна державна влада - благо, для західної - зло); типом політичної поведінки та її проявів (активність, пристосовництво, агресивність тощо); типом ідеології (комуністична, соціал-демократична тощо) та її роллю у державі ("ідеологічний тероризм" або прагматизм). Комплексне вивчення зазначених чинників достатнє для оцінки домінуючої культури (плюралістичної, тоталітарної тощо), а отже, унаочнює атрибути того чи іншого політичного режиму.

1. 3. Поділ політичних режимів

Поділ політичних режимів на такі, що мають "відкриту" та "закриту" владу запропонував французький політолог Ж. Бюрдо.

Закрите суспільство, чимало рис якого відповідають критеріям політичного режиму, на думку К. Поплера та австрійського економіста й політолога Ф. А. Хайєка, є догматично-авторитарним, що відтворює доісторичні форми "тотальної солідарності", воно приречене на застій та внутрішнє духовне й фізичне виродження. Закрите суспільство - це стан соціуму, де держава втручається в усі царини життя громадян, підмінюючи їхню особисту відповідальність певними табу, усталеними правилами. Французький філософ Анрі Бергсон пріоритетними у закритих суспільствах вважає такі риси, як несприйнятливість до новацій, авторитарність, абсолютне підпорядкування його членів верховній владі.

Відкритий і закритий режими відрізняють відповідно стан політичного плюралізму (як суперництво різних груп, організацій за владу, вплив на неї) та політичний монізм, а також наявність та відсутність політичної опозиції, відмінність ролі у них засобів масової інформації, армії, поліції. Кожний зазначений параметр є додатковим індикатором певного політичного режиму. Наприклад, залежно від ролі, функцій у суспільстві армії, поліції, органів безпеки як важливих інструментів політики режим може бути військовим, громадянським, поліцейським та ін.

Сутнісними атрибутами політичних режимів є спосіб і порядок формування органів державної влади (наприклад, призначення чи вибори формальні чи вільні, одноособове рішення чи за участю мас), а також реалізація принципу поділу влади М. Дюверже розрізняє режим злиття влади (наприклад, абсолютна монархія), режим співробітництва влади (наприклад, парламентська республіка), режим поділу влади (наприклад, президентська республіка). Ще одним показником політичного режиму є кількість владників (наприклад, олігархія - режим спільного правління певної групи, монократія - режим особистої влади).

Будь-який політичний режим прагне самолегітимації, тобто намагається викликати віру, прихильність до себе, переконати громадян у правильності та обгрунтованості свого правління, його ефективності. Легітимних політичних режимів самих по собі не існує, бо легітимність досягається створенням емоційно-оціночного стану підлеглих цього режиму та професійно грамотною роботою політичного менеджменту й маркетингу. Індикатором легітимності режиму є й характер відносин його з іншими державами (наприклад, режим напівколоніальний, суверенний тощо).[5]

2. Головні елементи політичної системи

Розрізняють чотири головних елементи політичної системи:

1) політичні відносини - відносини боротьби, співробітництва, субординації, координації, панування, консенсусу;

2) політичні інституції - держава, партії, громадські організації;

3) політичні норми - юридичні норми, норми політичних партій, політизовані норми громадських організацій;

4) політичні ідеї, теорії, політична культура - стандарти політичної поведінки, політичні традиції та звичаї, політична наука, політична психологія, політична ідеологія.

Політична система, отже, також є багатовимірною, але взаємодія її складових становить механізм політичного володарювання, тобто його внутрішній устрій. Розібратися в цьому механізмі слід на семінарському занятті. Тут важливо підкреслити змістовну близькість понять "політична система" та "політичний режим", яка полягає в тому, що останній відображає функціонування механізму політичної системи. Тому політичні режими відрізняються один від одного передусім своєю політичною системою.[6]

3. Феномен демократії

Розглянемо феномен демократії. Ідея демократії, народжена в античній Греції, не знайшла там палких прихильників серед мислителів. Найяскравіші представники античної теорії, що розглядали проблеми демократії, - Платон і Арістотель, їхні політичні концепції базувалися на протиставленні "правильних" та "викривлених" форм державного устрою та влади. "Правильними" формами, наприклад, Платон вважав аристократію (правління кращих) та монархію (одновладдя), а "викривленими" - тимократію (правління гірших і корисливих), олігархію (правління сильних і заможних), тиранію (одноосібне правління, встановлене насильницьким захопленням влади), а також і демократію (як підсумок заколоту народу, що проганяє й знищує одні сили й ділить владу з силами, які залишаються).
У наступні сторіччя також панувало скептичне ставлення до демократії.

Проте республіканська концепція демократії американського громадського діяча, четвертого президента США Джеймса Медісона значно вплинула на формування американської конституції. Медісон вважав, що демократія - це така форма політичного правління, за якої: а) владу дістають від великої кількості людей безпосередньо або опосередковано; б) владу для того, щоб запобігти її концентрації в одних руках, поділяють на законодавчу, виконавчу та судову; в) виборні посади обмежені конкретним часом і "системою стримувань" для недопущення тиранії; г) існує свобода індивідуального вибору; д) влада більшості здатна досягати компромісу з владою меншості; е) визнають і законодавче забезпечують політичну ріноправність усіх дорослих громадян.

Однак тільки після Великої французької революції й потрясінь 1830, 1848 і 1871 рр. у Франції стало зрозумілим: саме демократія є засобом більш розумної політичної й соціальної організації суспільства, держави, влади. По- тім інтенсифікується створення різних демократичних концепцій, які дещо по-різному тлумачили поняття демократії. Так, конкурентна теорія демократії трактує її як представницьку владу, що діє за згодою народу, конкуренцію владних інтересів з пріоритетом більшості й збереженням гарантій прав меншості. Ідентитарна теорія демократії стверджує гомогенність, збіг інтересів як владних структур, так і владників та підвладних, заперечує законність і можливість конфлікту інтересів різних груп, не приймає принцип представництва, а визнає лише владу народу, реалізовувану через референдуми, всенародні опитування тощо. Однак в обох цих концепціях і багатьох подібних до них спостерігаємо первинність великого соціального об'єкта - народу - у визначенні поведінки окремого громадянина, необмеженість влади більшості над меншістю та окремою особистістю.[1]

3.1. Термін демократія

Для багатьох є безперечним, що основою демократичного політичного режиму є влада народу. Термін "демократія" в часи свого виникнення у грецькому полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінні беруть участь усі, хто складає народ - демос. Широковідома формула демократії шістнадцятого президента США Авраама Лінкольна - це правління народу, за допомогою народу, для народу. Проте демос в античні часи не ототожнювали навіть з низовими категоріями вільних громадян - апорою, а поготів з рабами, які становили переважну більшість населення полісу. Серед принципів демократичного правління, зазначених Арістотелем у "Політиці", є такий: на посади допускають усіх повноправних громадян.
Тому принципи ідентичності інтересів керівників та керованих, гомогенності волі народу не були безперечними і дедалі більше піддавались сумнівам.[1]