Політичне насилля

    Гіпертрофування державного втручання в умовах тоталітаризму пояснюється також тим, що суб’єкти влади керуються у своїх діях революційними завданнями, ідеями тотальної перебудови суспільства. Оскільки будь-які соціальні злами мають хворобливий характер, викликають опір, то влада вдається до застосування широкого примусу, включаючи фізичний. Тому не дивно, що тоталітарні системи за масштабами державного насилля перевершують усі інші.

    Авторитаризмові не властивий повсякденний жорсткий контроль державної влади за всіма  сферами життя суспільства, отож масштаби політичного примусу тут менші, ніж в умовах тоталітаризму. Порівняння політичного життя тоталітарних і авторитарних систем дозволяє зробити висновок, що останні відрізняються меншим державним насиллям.

    Демократична  модель владних відносин відзначається найменшим застосуванням насилля. Переваги демократії пояснюються високим ступенем захищеності індивідуальних і суспільних сфер життя від зайвої регламентації з боку держави. Розвинене громадянське суспільство є системою, яка самоорганізується і саморозвивається та обмежує функції держави виробленням загальної стратегії розвитку, стимулюванням загальнокорисної діяльності громадян, забезпеченням внутрішнього миру тощо. Разом з тим, держава не намагається підпорядкувати соціальне життя свідомому регулюванню, використовуючи свою примусову владу. Це значно зменшує масштаби насилля в умовах демократії.

    На  вірогідність застосування насилля  значний вплив справляє й така ознака владних відносин, як ступінь  монополізації державної влади. Автократична влада в цілому передбачає такий тип політичного панування, за якого владні еліти та індивіди абсолютно домінують над об’єктами влади. Ступінь врахування інтересів останніх при ухваленні владних рішень повністю залежить від суб’єктів влади.

    В умовах тоталітаризму абсолютне панування ізолює правлячу еліту, відчужує від неї маси. Це, в свою чергу, позбавляє еліту стабільної безпеки. Брак безпеки породжує підозру і страх, а це змушує правлячий шар вдаватися до постійного насилля. Авторитарна влада не претендує на всеохоплення, вона надає громадянам відносну свободу у неполітичній сфері. Тому, маючи менший, ніж в умовах тоталітаризму, ступінь державного насилля, авторитаризм відрізняється більшим масштабом опозиційного насилля. Несправедливість у поділі політичної влади в умовах більшої автономії соціальних суб’єктів створює підґрунтя для певної нестабільності авторитарних держав.

    Демократія  не передбачає монополії жодної з  груп суспільства на державну владу. Вона характеризується перерозподілом різних видів влади між основними соціальними групами, прийняттям політичних рішень в результаті компромісу між ними. Тому в умовах такої форми владних відносин значно зменшується основа для насильницьких засобів здійснення влади і оволодіння нею. Учасники політичного процесу мають змогу досягти консенсусу, добитися реалізації своїх інтересів, не вдаючись до насилля.

    Значний вплив на можливість чи неможливість застосування насилля суб’єктами владних  відносин справляє рівень і форми  політичної участі. Так, неможливість для опозиції, інших політичних еліт, які претендують на владу, легально брати участь у політичному житті штовхає їх на шлях антисистемної активності, насилля. Це, в першу чергу, характерно для автократичних владних відносин.

    Найважливішим параметром при розгляді чинників, які зумовлюють прояви та масштаби застосування політичного насилля, є міра інституціоналізації владних відносин. Чим вище ступінь інституціоналізації, тим більш розгорнутий характер мають правила і норми політичної поведінки, діяльності політичних партій, методи вирішення конфліктів. Все це сприяє передбачуваності політичного процесу, зниженню вірогідності екстремістських способів боротьби за владу.

    Найменшою інституціоналізацією відрізняються  ті різновиди автократії, які не спираються на міцні традиції, звичаї, ритуали, норми політичного життя. Це найчастіше влада узурпаторів, котрі захопили її в результаті насилля. Слабка інтитуціоналізація таких режимів створює великий потенціал насилля, який особливо часто проявляється при зміні політичних лідерів, еліт.

    Інституціоналізація надає гнучкість і адаптивність політичним структурам, можливість швидко реагувати на зміни у стратифікаційній та інших системах суспільства. Демократія володіє більшими адаптаційними  здатностями, ніж інші форми владних відносин, що зменшує в ній ризик дестабілізації, використання насилля у політичному процесі (як „згори”, так і „знизу”). 

    Послаблення державної влади є одним з  головних джерел насилля в межах  відповідної політичної спільноти. Найважливіші прояви цього – нездатність влади забезпечити стабільність та економічний прогрес суспільства, втрата державою монополії на легітимне насилля. Ці явища тісно пов’язані між собою. Державна влада, яка не має монополії на насилля, найчастіше не здатна ефективно виконувати свої завдання. В суспільстві виникають різні центри влади, які використовують у боротьбі одна з однією насильницькі засоби. Органи державної влади не в змозі забезпечити політичну стабільність, інтеграцію суспільства. В результаті нормальний політичний процес порушується бунтами, повстаннями та іншими формами політичного насилля. 

    Висновки

    В цілому насилля – антипод гуманізму  і моральності, оскільки означає  дії, спрямовані проти людини та її гідності. Систематичне застосування насилля руйнує моральні основи суспільства, спільного життя людей, солідарність, довіру, правові відносини тощо. Водночас, внаслідок недосконалості насамперед самої людини, а також форм її колективного життя, суспільство не може повністю усунути будь-яке насилля і змушене з метою його обмеження та припинення використовувати силу.

    Протягом  багатьох століть насилля виступало  найважливішим способом вирішення  гострих соціальних суперечок, їх зворотною  стороною, особливо у відносинах між  народами. Політикам, які не володіють  моральною культурою, гуманними переконаннями, воно здається найефективнішим та дуже привабливим методом досягнення своїх цілей, оскільки здатне фізично усунути супротивника.

    „Виправдання” насилля має, принаймні, дві підстави. Перша з них – природне чи цілеспрямоване формування образу ворога. Як пише М. Берг, „чужий, інший, незрозумілий” – найпростіший, наївний, але апробований об’єкт для ненависті”.

    Друга підстава пов’язана з першою і  являє собою результат діяльності ідеологів. Людська агресія потребує виходу, проте людину влаштовує лише „свята ненависть”, „праведний гнів”, „праведна жадоба крові”. Їй необхідне благородне обґрунтування її поривів, хрестоматійний образ ворога, потребу в яких задовольняє розвинений інститут державної ідеології. За допомогою ідеологічного навіювання формується самосвідомість, яка сприймає соціально-історичну дійсність у чорно-білому зображенні: своє – квінтесенція добра, чуже – концентрація зла. На цьому ґрунті, як правило, виникають подвійні стандарти: насилля виправдовується і навіть прославляється щодо „чужих”, жертви ж насилля сприймають його як злочин.

    Чи  може насилля відігравати позитивну  роль у політиці і бути виправданим? На це запитання не можна дати однозначної  відповіді. Одні дослідники вважають, що насилля неможливо аргументувати  етично, а „констатація неминучості та незламності насилля переходить в його виправдання. Інші ж переконані, що боротьба в суспільстві, насилля мають певні межі і можуть бути виправдані лише остільки, оскільки забезпечують реалізацію загальнолюдських законів і похідних від них норм моральності. За цими рамками боротьба, насилля немовби перевищують межі припустимої оборони і набувають аморального характеру.

    Очевидно, що оцінка насилля з точки зору його моральності залежить від конкретно-історичних обставин. Насилля виправдане лише в тому випадку, коли політична боротьба ведеться проти автократичного режиму і не існує легальних можливостей для дій опозиції. Крім того, справедливим можна вважати насилля у випадку відображення неспровокованої озброєної агресії ззовні, при придушенні збройного заколоту та інших насильницьких дій, спрямованих на скинення демократичного державного ладу.

    У будь-якому випадку насилля має  бути жорстко юридично й морально обмеженим. По-перше, воно має здійснюватися  у відповідності з демократично прийнятими законами; по-друге, має спрямовуватися безпосередньо проти суб’єктів насильницьких дій і не супроводжуватися ліквідацією фундаментальних прав і свобод; по-третє, насилля не повинно виходити за межі загальнолюдської моральності.

    Ліквідувати насилля повністю навряд чи можливо. Питання полягає в іншому: що має зробити суспільство, аби знизити його прояви до можливого найнижчого рівня, не дозволити насиллю оволодіти суспільством, стати превалюючою формою взаємовідносин людей.

Список  використаних джерел: 

1. Бабієва А. Політичне насилля: теоретичний аспект // Політичний менеджмент. - 2005. - № 5 (14). - C.161-168

2. www.politik.org.ua