Політична влада в сучасній Україні, їх характеристика та особливості

ign="center">     3.Особливості  політичної влади  в Україні.

     Серед групових суб'єктів політики найбільший вплив на державну владу мають колишні номенклатурні угруповання, які маючи старі зв'язки, а також доступ до матеріальних і фінансових ресурсів, часто використовують владу для своїх корисливих цілей. Номенклатурні угруповання можна умовно розділити на «старі» («напівфеодальні»), не спроможні діяти в ринкових умовах, і «нові» («пробуржуазні»), що завдяки державному протекціонізму нагромадили величезний капітал і готові працювати в ринкових умовах.

     На  рівні державної влади, якщо розглядати цей процес з конфліктологічної точки зору, названі групи представлені · ідеологіями лівих і центристів. Груповий вплив на владу з боку середніх і дрібних підприємців, а також працівників культурно-соціальної сфери і державного сектора слабкий. Ці категорії, не маючи організаційного досвіду, а також сучасного розуміння боротьби за владу, не оформилися ще у цивілізовані групи тиску, їхні протести носять спорадичний характер, проявляються лише в ситуаціях екстремально-невигідних для них, тобто вони не вміють заздалегідь попереджати" небажані для них наслідки нормотворчої діяльності, а лише постфактум на них реагують.

     Феномен особистої і групової влади в  Україні проявляється більш рельєфно, ніж влади інституціолізованої. Група намагається підпорядкувати існуючий інститут своїм інтересам, а лідер — інтереси групи особистим. Так, наприклад, у процесі інституціоналізації партій керівне ядро формується, як правило, на базі цінностей інтересів лідера, а партійна маса вже пристосовується до вироблених правил лідером і керівною групою. Бувають також випадки, коли група висуває на арену такого лідера, який найбільш повно відповідає її намірам.

     Сутність  особистої влади в Україні  здебільшого проявляється як влада мітингового вождя («борця за народні інтереси») або, як влада господарника («дбайливого батька»), котрий, турбується про народні інтереси. Ці види особистої влади ґрунтуються на люмпенізованих патерналістських стереотипах. У таких випадках особиста влада, як правило, ґрунтується на мафіозному принципі особистої відданості «батьку» і його батьківської турботи про своє оточення, а не на високому авторитеті лідера, його вмінні створити політичну команду, здатну у відкритій конкурентній боротьбі здобути перемогу.

     За  джерелами формування політична  влада в Україні де-юре є  демократичною, а де-факто — корпоративно-клановою. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційних цілей інтереси. Кожна політико-владна структура незалежно від того, партійна вона чи державна, має декілька кланів, які конкурують між собою в умовах закулісної боротьби, і лише при певній кризі цієї владної структури на поверхню спливає справжній стан її між кланових відносин. В умовах недорозвинутості політики як діяльності, незрілих форм цивілізованої партійної конкуренції й громадської активності, посиленої олігархізації всіх політичних структур домінують олігархічні, а не демократичні джерела формування й розподілу влади.

     За  новою Конституцією державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Великим досягненням конституційного процесу є закріплення в Конституції прерогатив судової влади, які виражені в такому:

     1)  висока питома вага судово-юридичних  установ у формуванні органів судової влади; з 18 членів Конституційного Суду — 6 призначаються з'їздом суддів; з 20 членів Вищої ради юстиції — 14 представлено юридичними організаціями, 11 — призначено з'їздом суддів, адвокатів, працівників вищих навчальних закладів, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, 3 — Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України — входять за посадою; голови вищих судових інстанцій (Конституційного Суду і Верховного Суду) обираються на їх пленарних засіданнях;

     2)  конституційний контроль судової  влади за актами законодавчої  й виконавчої влади;

     3) судово-правовий контроль за діяльністю  суддів та кадровою політикою через Вищу раду юстиції, суди апеляційних і касаційних інстанцій, вищі органи спеціалізованих судів;

     4)  наявність спеціалізації судів;

     5)  наявність суддівського імунітету;

     6)  проголошення демократичних засад  судочинства;

     7)  закріплення в державному бюджеті  окремої статті видатків на  судову владу;

     8)  узаконення суду присяжних.

     Однак проголошені конституційні принципи судочинства й судоустрою можуть забезпечити реалізацію самостійної, сильної судової влади як гарантії прав і свобод громадян лише внаслідок здійснення судової реформи, для якої Конституцією відведено термін 5 років. Вони мають, у першу чергу, торкнутися проблем законодавчого оформлення спеціалізації судів (із виділенням окремого адміністративного, кримінального, цивільного й соціального судочинства), Вищої ради юстиції, апеляційних судів, суду присяжних, а також жорстких санкцій за неповагу до суду та невиконання судових рішень. Прерогативи інших гілок влади буде розглянуто в наступних розділах.

     Конституція створила правові основи не тільки для розподілу влади, але й для функціонування механізму противаг і стримувань між ними, який виявляється в такому: взаємне вето президента й парламенту на нормативні акти, судовий контроль за конституційністю актів державної влади, припинення повноважень президента шляхом імпічменту, розпуск президентом парламенту, спільне формування президентом, парламентом і судово-юридичними установами судової влади, підзвітність, і підконтрольність уряду президенту, і парламенту (парламентський контроль за діяльністю уряду й виконанням бюджету).

     Однак названі механізми противаг і стримувань виявилися недостатньо ефективними для збалансованих дій вищих органів державної влади в перехідний період. У політологічній і юридичній літературі існують думки щодо недоліків даного механізму, суть яких зводиться до такого:

     1)    складна процедура імпічменту, яка заздалегідь нездійсненна;

     2) недостатній механізм розпуску  Верховної Ради, який потребує  вдосконалення в частині відносин  між урядом і парламентом у  бюджетній політиці та виконанні  урядової програми;

3. дуалізм виконавчої влади, який не передбачає відповідальності президента й парламенту за дії уряду, але допускає вплив цих інститутів на формування уряду та його політику.

 
 

 

     Висновок

       Влада в Україні є напівприхованою,  з мафіозними каналами розподілу  ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), з високим ступенем корумпованості владних структур, з поєднанням правових і насильницьких форм примусу, з дуже низьким ступенем легітимності загалом, і зокрема, тих видів легітимності, котрі є визначальними в сучасному цивілізованому світі. За джерелами формування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігархічно-демократичною, поділеною на законодавчу, виконавчу і судову, з недостатньо оформленим юридично механізмом стримувань і противаг.

 

     

Використана література: 

1. Політологія. Підручник / Під ред. Андрущенка. – Харків, 1998.
2. Політичний словник. – К., 2000.
3. Андрієнко І.С. Політика і економіка. – К., 2001.
4. О. В. Лазаренко, О. О. Лазаренко. Теорія політології. -  К., Вища школа. 1996.
5. Основи політології. - К., «Либідь». 1990.
6. Рябов С.Г.Державна влада: проблеми авторитету і легітимності.-К.1996.
7. Пушкарева Г.В. Власть как социальный інститут.// Соціально –политический журнал.-1996.-№2.
8. Философия власти./ Под редакцией В.В.Ильина.-М., 1993
9. Энтин Л.М. Разделение властей. Опит современных государств.-М.,1995.

     10.Вебер М. Избранные произведения.- М.,1990.