Політична соціалізація

Отже, спілкування включається в механізм ідентифікації з групою. Проте ідентифікація з групою - це явище більш широке, ніж коло спілкування. Саме тому інтеракціоністська теорія Г. Міда є недостатньою для пояснення механізму ідентифікації. Когніти-вістська психологія дає можливість глибше зрозуміти цей механізм. Зокрема, дослідження Г. Теджфела - засновника "теорії соціальної ідентичості" - показують, що соціальна (групова) ідентичність базується на інгруповій - аутгруповій - категорізації, сприйманні подібності чи відмінності між людьми як членами груп. Цей процес обумовлює розподіл людей на дві категорії (групи), що взаємно виключають одна одну. В зв'язку з цим Ш. Берн відмічає такий парадокс соціальної ідентичності: стійка ідентифікація з групою може сприяти перебільшенню відмінностей між групами і породжувати конфліктну ситуацію. Ототожнення з певною політичною групою, або самовизначення її в системі різноманітних політичних угрупувань здійснює великий вплив на процес політичної соціалізації, визначаючи пасивну чи активну позицію особистості в сфері політики.

Афективний компонент  політичної соціалізації пов'язано  з оціночно-емоційною сферою особистості. Найбільшої уваги в літературі з політичної соціалізації приділяють таким складовим афективного компоненту, як політичні інтереси, політичне ставлення.

З точки зору А. Сміта і  Г. Спенсера, політичний інтерес є  механізмом включення суб'єкта політики в політичні відносини. У світлі цього підходу політичний порядок є природним результатом сполучення різних особистих інтересів. Існують також інші підходи до розглядання політичних інтересів. Так, "концепція конкуруючих інтересів" акцентує увагу на тому, що конкуренція власних інтересів суб'єктів політики є рушійною силою суспільного прогресу, результатом чого є порядок у суспільстві.

В сучасних суспільних науках використовується "модель політичного  інтересу", згідно з якою вихідним пунктом політичних відносин є окремий індивід, який екстраполює власні інтереси на політичну систему. Є. Вятр пов'язує інтерес до політичного життя зі ставленням особистості до влади. Він стверджує, що існує прямий зв'язок між високим рівнем інтересу до політики та позитивним ставленням до власної участі у політичному житті, який зумовлює рівень активної політичної позиції. В залежності від інтенсивності прояву показників ставлення до влади Є. Вятр виділив п'ять різних психологічних типів загального ставлення до політики: активність, компетентні спостерігачі, компетентні критики, пасивні громадяни, аполітичні відчужені. Отже, за типами ставлення людини до політики Є. Вятр виокремлює також відповідні типи особистості. В залежності від мотивації участі у здійсненні влади він виділяє також інструментальне та автономне ставлення індивіда до влади. Перше означає те, що володіння владою розглядається як засіб досягнення якоїсь мети, друге (автономне) визначає ставлення, яке ґрунтується на визначенні власних достоїнств влади.

Проблема політичних інтересів  і ставлень досліджується також польським соціальним психологом Я. Рейковськи. Він відмічає два основних типи ставлення до суспільного блага: колективістський (заснований на пріоритеті групи над індивідом) та індивідуалістський (пріоритет індивіда над групою). Ці два типи ставлення розглядаються ним як основні ціннісні орієнтації особистості у суспільній сфері. Переважання над власним інтересом бажання захистити групу він вважав основою ціннісного вибору особистості. Індивідуалістична та колективістична орієнтації можуть співіснувати у свідомості індивіда, а фактори, що активізують її певний аспект (особистий чи соціальний), одночасно впливають і на актуалізацію відповідної орієнтації.

Конативний (поведінковий) компонент  політичної соціалізації особистості  пов'язано з політичною поведінкою. В різних галузях гуманітарного знання використовуються різні поняття для аналізу змісту цього аспекту політичної соціалізації: "політична поведінка", "електоральна поведінка", "політична участь", "політична активність", "політична діяльність", "політична залученість", "включеність у політику" та ін. В багатьох дослідженнях ставиться задача уточнення змісту цих понять, їх "розведення" (К.А. Абульханова-Славська, В.В. Трошін, Г.Г. Дилігенський та ін.). Проте, визначальним в їх розумінні є акцент на діяльнісному включенні індивідів в політичний простір суспільства. Політична поведінка виявляється в чисельних формах. Г.Г. Дилігенсь-кий виділяє такі її форми: голосування на виборах, контакти з політиками на різних управлінських рівнях, демонстрації, мітинги, здійснення грошових внесків, їх збирання, підписання петицій, членство в громадських організаціях тощо. [7, c. 69]

Вивчення особливостей поведінкового  аспекту політичної соціалізації пов'язано з дослідженням особливостей мотиваційно-по-требової сфери політичної діяльності особистості. Мотивація забезпечує спрямованість політичних дій суб'єкта.

Одним з провідних внутрішньоособистісних факторів, що визначають політичну поведінку індивіда, є його потреби. Г.Г. Дилі-генський, визначаючи природу політичних потреб, зауважує, що вони не відрізняються від будь-яких інших, проте при їх актуалізації має місце їх екстраполяція у суспільно-політичну площину, спрацьовує механізм перетворення індивідуально-особистісних потреб на соціально-політичні потреби особистості.

Індивідуально-особистісні  потреби трансформуються в соціально-політичні за наявністю наступних умов:

• якщо особистісна потреба набуває статусу суспільної, тобто коли її відчуває певна "критична маса" членів суспільства і вона набуває колективного, масового характеру;
• коли особисті потреби адресуються суспільству та його інституціям, на рівні яких люди шукають можливостей їх задоволення;
• якщо потреби особистості є усвідомленими, пов'язаними зі знаннями про суспільство. Владу, державу, оскільки в процесі взаємодії цих знань з потребами, останні перетворюються в мотиви.

Як відомо, ієрархію потреб визначив А. Маслоу. В своїй концепції він підкреслює, що на процес самореалізації та самоактуа-лізації у політиці суттєве значення має задоволення потреб більш низького рівня.

Д. Макклелланд та Дж. Аткінсон виділили три основних рівні мотивів у політичній діяльності особистості: мотив влади та контролю, мотив досягнення та мотив аффіліації.

Мотив влади у різних людей  різний, його вагомість в ієрархії мотивів однієї людини змінюється в  залежності від життєвої ситуації. Прагнення контролю над ситуацією та людьми є певною модифікацією мотиву влади. Американські дослідники Реншон та Р. Інгхарт зробили висновок, що потреба в особистому контролі над подіями, що відбуваються навколо разом з потребою у повазі та са-моактуалізації є провідними рушійними силами, що спонукають особистість до політичної діяльності. Р. Інглхарт вважав, що за умови задоволення основних матеріальних потреб особистості, на передній план висуваються потреби у повазі та самоактуалізції в політиці.

Мотив досягнення виявляється  у турботі про політичну майстерність, організацію фізичного і соціального простору, у встановленні високих стандартів праці, у прагненні досягати поставлених цілей з максимальним ефектом. У людей з високою потребою у владі виявляється тенденція орієнтуватись переважно на задачу. Неуспіх у розв'язанні задачі робить її ще більш привабливою. Н. Фізер та Дж. Аткінсон виділили два мотиви, пов'язаних з потребою досягнень - мотив досягнення успіху та мотив уникнення невдачі. Переважання одного з мотивів зумовлює диференціацію політичної поведінки.

В основі мотиву аффіліації лежить потреба особистості у належності до групи, отриманні схвалення з боку інших. Такий мотив зумовлює належність особистості до політичних організацій, забезпечує захист інтересів, дає відчуття єдності.

Особистісна мотивація формується в певних історичних, соціально-економічних умовах. Так, в умовах міжіндивідуального суперництва, представницької демократії (капіталістичне суспільство) у людини зростає почуття самоцінності, власної індивідуальної гідності. В умовах традиційних суспільств, для яких є характерним інструментальний тип залучення індивіда до політики, домінують потреби у захисті, порядку, інтеграції в соціум, що звільняє від особистої відповідальності та складностей особистого вибору. Наведені групи мотивів взаємопов'язані і можуть складати різну ієрархію.

Визначені сфери (когнітивна, афективна, конативна), в яких розгортається  процес політичної соціалізації особистості, існують в єдності і взаємозалежності. Можна припустити, що на тому чи іншому віковому етапі політичної соціалізації домінуючим стає певний її компонент. Імовірно, що на етапі первинної політичної соціалізації домінує афективний її компонент, а на етапі переходу до дорослості - когнітивний і у зрілому віці - кона-тивний. Політичність особистості формується разом з формуванням досвіду її політичної діяльності, в ході розширення соціально-політичних зв'язків, з досягненням зрілості політичної ідентичності особистості.

ВИСНОВКИ

Політична соціалізація - це процес включення індивіда в політичну  систему суспільства, в результаті чого у нього формуються особистісні якості, завдяки яким він стає суб'єктом цієї системи.

Політична соціалізація досліджується  в соціальній психології, починаючи з 50-х років ХХ ст. Існують різні теорії політичної соціалізації. Сучасні дослідження цієї проблеми найбільше здійснюються в руслі таких підходів: психоаналітичного, біхевіористського, гуманістичного і когнітивного. У вітчизняній науці в дослідженні політичної соціалізації найбільш поширеним є культурно-діяльнісний підхід. В ньому наголошується на значенні активно-діяльнісного фактору в процесі засвоєння індивідом політичної культури суспільства. Політична діяльність індивіда розглядається як найважливіший фактор його політичної соціалізації.

Політична соціалізація відбувається у двох формах. Цілеспрямовані форми - це політичне виховання, яке здійснюється як процес цілеспрямованого впливу суспільства на становлення політичності особистості. Стихійні форми - це ті умови соціального оточення, які впливають на політичну позицію і політичну поведінку індивіда, так би мовити, незаплановано.

В сучасному суспільстві, яке потребує масової участі громадян у політичному житті, цілеспрямоване політичне виховання набуває  особливої актуальності.

Структурними компонентами політичної соціалізації, в яких розкривається зміст цього процесу, є: когнітивний, афективний і конативний.

Когнітивний компонент політичної соціалізації об'єднує ті феномени, що пов'язані зі знанням про політичну систему. Ці феномени виявляються, по-перше, через політичну поінформованість особистості; по-друге, через уявлення про ознаки, що підтверджують належність особистості до своєї політичної спільноти та відрізняють від членів інших спільнот (політінтег-руючі та політдиференціюючі ознаки референтної групи); по-третє, через комплекс уявлень про риси, що притаманні типовому члену спільноти ("політичний аутостереотип"); по-четверте, через уявлення про риси, притаманні власне собі як члену цієї спільноти ("політичний "Я-образ").

Афективний компонент  політичної соціалізації об'єднує ті феномени, що пов'язані з емоційним  ставленням до політичної системи, уряду, політичного лідера та ін. Система цих елементів включає також переживання особистістю належності до політичної спільноти ("ми-почуття", переживання співпричетності). Афективний компонент виявляється через оціночні судження, через установки, аттітюди.

Конативний компонент  політичної соціалізації об'єднує ті феномени, що пов'язані з політичною поведінкою індивідів, тобто поведінкою, що регулюється інтеріоризованими нормами та цінностями відповідної політичної системи. Ці феномени виявляються через політичну діяльність і участь у політичних рухах, політичних акціях, членство в партіях, участь у виборах тощо.

Визначені структурні компоненти політичної соціалізації характеризують основні сфери, в яких розгортається  цей процес та його змістовні змінні. Політична соціалізація відбувається як складний процес в єдності всіх його компонентів. Політичний профіль особистості, який формується в процесі політичної соціалізації як певний тип політичної поведінки, визначається особливостями конфігурації системи компонентів, які складають цей процес. Можна припустити, що на кожній віковій стадії ця конфігурація є іншою, що і визначає особливості політичної соціалізації цієї стадії. Імовірно, що на етапі первинної соціалізації домінують афективні компоненти, які пов'язані з емоційним ставленням до політичної системи, а на етапі формування зрілості політичної ідентичності домінуючою є система когнітивних елементів. Суб'єкт політичної діяльності характеризується домінуванням конативних компонентів політичної соціалізації.

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Дембицька Н.М. Когнітивний аспект політичної свідомості нового покоління // Соціальна психологія, 2003. - № 1.
2. Дембицька Н.М. До розробки понятійного апарату теорії політичної соціалізації // Соціально-психологічний вимір демократичних перетворень в Україні / За ред. Максименко С.Д., Циби В.Т., Шайгородського Ю.М. та ін. К., 2003.
3. Дебицька Н.М. Психологічні особливості політичної соціалізації студентів. Автор. дис. канд. психол. наук.- 19.00.05.-К.2004.
4. Дилигенский Г.Г. Социально-политическая психология: Учебное пособие для высших учебных заведений. - М.: Наука, 1999.
5. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы: Пер. с англ. - М.: Смысл, 1999.
6. Москаленко В.В. Социализация личности. - К.: Вищ. школа, 1986. - 200 с.
7. Москаленко В.В. Соціалізація політична // Філософія політики: словник. - К., 2002.
8. Москаленко В.В. Проблема ідентичності в політичній соціалізації особистості // Психологія: Зб. наук. праць. - К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова. - Вип. 17, 2002.
9. Пірен М.І. Політична психологія. - К.: Міленіум, 2003.
10. Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави // Матеріали другої всеукраїнської наукової конференції 13-14 листопада 1997 р. - Київ, 1997.
11. Писхологічні закономірності розвитку громадянської свідомості та самосвідомості особистості.: Монографія / За заг. ред. М.Й. Боришевського. - К., 2001.
12. Собкин В.С. Старшеклассник в мире политики. - М., 1997.
13. Шестопал Е.Б. Личность и политика: критический очерк современных западных концепций политической социализации. -М.: Мысль, 1998.
14. Ядов В.А. Социальная идентификация в кризисном обществе // Психология личности в трудах отечественных психологов. - СПб.: Питер, 2000.