Успіх у  комунікації залежить від уміння ефективно володіти трьома чинниками: логікою, психологією, мовою. Останній є дуже важливим, оскільки вся інформація доноситься до слухача вербальними засобами.

     У політичному дискурсі велике значення для впливу на масову свідомість надається невербальним засобам. Вважається, що їх інформативність перевищує відповідну вагу вербаліки і, навіть, “поглинає” її, актуалізуючи не тільки стан людини, алей й поведінку у зв’язку з обраною соціальною роллю. Будь-яка візуальна комунікація  відбувається в інших фізіологічних умовах, ніж мовленнєва, що створює  інші форми її функціонування. Відтак, 16% вербальної інформації, переданої по телебаченню, запам’ятовується половиною аудиторії, в той час, як серед візуальних тем цей відсоток сягає 34%. При цьому 69% вербальної інформації просто зникає, бо сприймається лише третиною аудиторії. Хвилювання взагалі не бажане в поведінці політичного діяча. Якщо ж повідомлення, актуалізовані різними каналами комунікації, не корелюватимуть одним з одним, то сприйняття може бути неадекватним.

     У політичному мовленні визначною є потреба інформаційної повноти повідомлення: найбільш швидке, точне та ясне здійснення передачі важливих факторів. На лексичному рівні це можна досягти вибором політичних термінів, які забезпечують чіткість і однозначність висловлювання.

     В дискурсі політиків-професіоналів виділяється особлива сфера – це мовленнєві жанри, суб’єктами яких можуть бути лише особи, що займають головні місця в політичній ієрархії – керівники держави, міжнародних об’єднань, політики установ та партій.

     Як багатожанровий різновид публічного мовлення, політичний дискурс характеризується цілою наукою специфічних засобів. І суть тут не лише у вживанні специфічної  детермінованої політичною  діяльністю лексики, а й у своєрідному виборі й організації певних структур вираження відповідно до прагматичних настанов, цілей та умов спілкування, що склалися в процесі професійної діяльності політиків. Політики усвідомлюють необхідність оволодіння таким стилем мовлення і нормами літературної мови, які здатні дати найвищий коефіцієнт корисної дії. Будь-який політик стикається з необхідністю правильного розташування, компонування мовних одиниць, тобто всього того, що становить суть та специфіку побудови промови.

     Мовне маніпулювання політичною свідомістю у політичному дискурсі здійснюється за допомогою словесної імплікації за рахунок ідеологічності, оцінювання, модальності, рухомості, семантики та прагматики слова, варіативності денотативних та конотативних  значень одних і тих же мовних знаків під впливом соціальних, культурних та інших факторів.

     У контексті недемократичного політичного дискурсу кожна людина (група, колектив, співавторство) може фігурувати як об’єкт ідеологічного впливу (маніпулювання, репресії), так і суб’єкт політичної дії.

     Демократичний дискурс завжди орієнтований на створення таких умов за яких, по-перше, кожен його учасник мав би право самостійно вирішувати брати участь у ньому чи ні, по-друге, всі його учасники (тобто всі члени громадського суспільства) мали б реальну можливість впливати на політичну владу, по-третє, політична влада не могла б нехтувати думкою, як більшості, так і меншості.

     Політичний дискурс створений політиками, які переконують народ, спонукають  його, схвалюють себе і свої дії, виступають з критикою опонентів. Особливою технікою переконання є пропаганда, яка використовується перед виборами, метою якої є нав’язування народові певної думки. Тільки той політик, який знаходить шляхи вирішення із проблемної ситуації, отримує лідерство.

     4. Політична  поведінка та її види

     Політична діяльність людей нерозривно пов’язана з їх політичною поведінкою. Д. Ольшанський визначає термін „політична поведінка” як „...процес взаємодії політичних суб’єктів з політикою, тобто уявляється сукупністю дій, вчинків, акцій суб’єкта політики (людини, групи, організації або загалу) відносно політичних інститутів в рамках політичного процесу”. Завданням теоретичного політичного маркетингового аналізу є дослідження поведінки людини в такій специфічній формі діяльності, як політика.

     Аналіз тільки діяльності, на нашу думку, не вичерпує проблематики, пов’язаної з поведінкою. Особливо це стосується поведінки з частково усвідомленою або неусвідомленою мотивацією. Політична поведінка, як і діяльність, є вираженням активності людей у політичній сфері. Це, передусім, суб’єктно-об’єктні відносини.

     Політична свідомість є найважливішою складовою політичної культури. Однак не всі її вияви належать до політичної культури. Політична свідомість відображає всю багатоманітність політичних відносин, до складу політичної культури входять лише домінуючі в суспільстві або найбільш характерні для тієї чи іншої соціальної спільності типові, укорінені ідеї, погляди, уявлення тощо про різні аспекти політичного життя. Насамперед це стосується ціннісних орієнтацій, які є визначальними щодо світоглядних позицій і політичної поведінки.

     Політична поведінка більшості громадян будь-якої країни визначається не стільки теоретичною, скільки буденною політичною свідомістю, а то й підсвідомими мотивами, що негативно відбивається як на політиці, так і на долі самих громадян і робить особливо важливими політичну освіту мас, формування високого рівня їхньої політичної культури.

     Політична поведінка – такий тип активності, який, будучи обумовленим політичним середовищем, спрямований на самого суб’єкта і виражає його стан у процесі дії. Політична поведінка – це безпосередня взаємодія учасників політичної діяльності. Внутрішній зв’язок його природний з самим процесом діяльності. В умовах повсякденного соціально-політичного життяполітична поведінка суб’єкта значною мірою залежить від зовнішнього середовища – зокрема, від характеру взаємовідносин з соціально-політичними групами і організаціями, членом яких він є.

     Специфіка політичної поведінки визначається самою природою політики - установленням політичних відносин між суб`єктами не тільки з співсумісними, але й з протилежними інтересами, судженнями та напрямком активності.

     Протягом розвитку будь-якого політичного процесу виникає помітна потреба в укріпленні рис, норм, регуляторів політичної поведінки в принципах політичної організації, в наданні духовним орієнтирам політичної дії інституціональної форми (наприклад, розробка чітких процедур виборів, чи прийняття рішень, чи заміщення посад у державному апараті та т. п.).

     Вочевидь, що в політиці, як і в будь-якій іншій сфері, люди поводяться по-різному. В залежності від політичної поведінки учасники політики поділяються на наступні категорії:

     лідери, котрі очолюють політичний рух та здатні здійснити намічені плани завдяки власному авторитету та позитивним впливом;

     активісти - посередники між лідерами та послідовниками. Вони організовують учасників руху, постійно несуть інформацію для лідерів про досягнення та труднощі, вносять вагомі корективи в стратегію та тактику поведінки мас;

     послідовники. Їх поведінка характеризується різною активністю та участю в організаціях, вони підтримують мету, що була висунута лідерами, вважають їх своїми інтересами, що й стимулює їх участь в політичній діяльності;

     лідери думки, не впливаючи на поведінку учасників руху з точки зору його організації, своєю інтелектуальною діяльністю, насамперед в публіцистиці, засновують "поля" емоційної й інтелектуальної напруги навколо тих чи інших проблем, роблять їх об`єктом загальної уваги; до них звертаються за порадою, але не за директивою для дії.

     5. Суперечності становлення і формування сучасної політичної культури українського суспільства

     Процес формування політичної свідомості завжди є складним і суперечливим, оскільки таким є політичне життя суспільства.

     Значно зростає роль політичної свідомості в умовах трансформації суспільно-політичних відносин, коли відбуваються значні зміни всіх сфер суспільного життя, руйнуються попередні світоглядні стереотипи сприймання усталених соціальних норм і цінностей, які в нових умовах нездатні виконувати свої світоглядні функції. За таких обставин виникає потреба розробити адекватні новим умовам політико-ідеологічні концепції й теорії, які могли б сприяти формуванню у громадян відповідних моделей світосприймання й життєдіяльності.

     Зміст процесу формування політичної свідомості в сучасному українському суспільстві пов'язаний із складними питаннями реформування і трансформації суспільного життя. Тут акумулювалися попередні уявлення і політичні цінності зі своїми орієнтаціями на етатизм, пасивність, індиферентність та інерційність із сучасними суперечливими уявленнями про демократію, ринкові відносини, соціальний захист. Серед найбільш загальних характеристик політичної свідомості громадян сучасного українського суспільства дослідники відзначають амбівалентність (двоїстість, протилежність політичних цінностей), збереження певних стереотипів тоталітарної свідомості, недостатнє розуміння і сприйняття основних принципів демократії, невизначеність з питань соціально-політичного розвитку суспільства значної частини громадян тощо. До того ж суперечливий процес реформ, кризові явища суспільно-економічного життя, вестернизація масової культури значно ускладнюють процеси політичної соціалізації.

     На сьогодні політична культура сучасного українського суспільства має перехідний, фрагментарний характер. У ній співіснують орієнтації на нові та на старі цінності, причому переважають риси авторитарного типу. Як проілюстрували виборчі кампанії, громадяни не орієнтуються на політичні програми, а надають підтримку яскравим, харизматичним лідерам, їх обіцянкам, а інколи і "подачкам" (мер м. Києва Л. Черновецький та ін.).

     Потрібно зазначити, що в українців переважають більш патерналістські настрої, тобто замість активної громадянської позиції перевага надається шуканню заступництва "зверху". До того ж можна спостерігати поєднання протилежних цінностей і норм, тобто, з одного боку, - вимога демократичних свобод, а з другого - схвалення недемократичних методів вирішення суспільних проблем. Звучить підтримка ринкових відносин, а на противагу - вимога соціальної рівності. Такі протиріччя свідчать про певну роздвоєність політичної свідомості громадян і про дефіцит політичної культури як у політиків, так і в громадян, а це не зовсім сприяє вступу України до ЄС.

     Українське суспільство різноманітне у багатьох вимірах: національному, соціальному, регіональному, економічному, ідейно-політичному, мовному тощо. Важливу роль у розмежуванні суспільства також відіграють різні політичні сили, які задля отримання влади розділяють його на Схід та Захід, що теж стоятиме на перешкоді вступу до ЄС.

     Відмінності між регіональними політичними культурами продовжують зберігатися у сферах:

     усвідомлення навчання, спілкування й використання української мови в громадському житті;

     розуміння патріотизму, заснованому на українському (національному чи етнічному) факторі або важливості соціальних цінностей в Українській державі;

     геополітичні орієнтації: Америка, Європа, ЄС і НАТО або Росія, ЄЕП, СНД.

     Такі ж самі проблеми існують і в українській мовній політиці та культурі, коли до 80% друкованої продукції в Україні видається російською мовою, а ЗМІ російської держави мають вільний доступ до української аудиторії, українська мова, українське культурне середовище і далі перебуває в нерівноцінній конкуренції та змушене змагатися з російським культурним виробництвом, що значно переважає в ресурсах.

     Так, Україну можна віднести до плюралістичних, багатоскладових суспільств із "розділеною демократією". Наявність кількох субкультур у країні ускладнює внутрішньо національний діалог. "Біполярність", тиск на владні структури то однієї, то іншої світоглядної і ціннісної системи породжують дуалізм підходів і, як наслідок, непослідовні дії владних структур.

     Для перспективи розвиту української політичної культури на шляху до ЄС була б прийнятною державно-громадська модель, принципи якої будуються на засадах демократизації соціально і політично стратифікованого суспільства з розвинутими демократичними національними інститутами.