Політична думка республіканського Риму

Міністерство Освіти і  Науки України 

Львівський Національний Університет ім. І. Франка

 

 

 

кафедра: політологія

 

 

 

ЕСЕ на тему:

«Політична думка республіканського Риму»

 

 

 

 

 

 

 

                                                             Виконав:        

 студент групи ХМХ-42с

                                                                    Гринда Юрій

 

 

 

Львів 2009

Політична думка республіканського Риму.

Історія  давньоримської  політичної  думки  охоплює  ціле  тисячоліття  і  в  своїй  еволюції  відображає  суттєві  зміни  соціально-економічного  і  політичного  життя  Стародавнього  Риму.  Історію  Стародавнього  Риму  прийнято  ділити  на  три  періоди – царський (754—510 рр. до н. е.) республіканський (509—28 рр. до н. е.), імператорський (27 р. до н. е. — 476 р. н.е.).

Республіканський Рим, ґрунтуючись  на досягненнях грецької політико-правової думки (за твердженням Дж. Шира , навіть державна мова протягом 300 років була тут грецькою!), розвинув інститут громадянства. Останнє можна було отримати від народження або за заслуги перед державою. Цей інститут постійно розширювався: спочатку громадянами були лише вільні жителі Риму, потім його союзники, а ще пізніше — вільні жителі провінцій. Громадяни мали право голосу, могли домагатися всіх посад, апелювати до народу проти смертних вироків, безчесних покарань (розп'яття, різки, батіг), мали право на власність і право брати шлюб.

З початком республіканського періоду, з прийняттям законів XII  таблиць (451 р. до н.е.) царська влада була замінена двома виборними особами  -консулами ( лат. товариш). Причому хоча кожен із них володів повнотою усіх прав, обов’ язковими вважали ті рішення, які виходили від обох консулів. суддями стали квестори, що одночасно завідували фінансами. Пpавда, квестори підпорядковувалися консулам, однак ті не мoгли нічого вдіяти без відома і згоди квесторів. Усіх їх обирала община в разі особливо важливих подій кожен із консулів міг призначити диктатора з великими повноваженнями але термін його діяльності був короткий - 6 місяців або закінчувався разом із повноваженнями консула. З часом і від плебеїв на зборах курій почали обирати трибуна, влада якого в межах міста Риму дорівнювала консульській. Трибун мав право «вeтo», зате не мав ніяких прав щодо війська. Збільшив свої права й Сенат. Його згода стала обов'язковою для прийняття будь яких рішень. Він був розширений за рахунок т.зв приписних , що не брали участі в обговоренні, але мали право голосу. Закони ХІІ таблиць підтвердили різницю у громадянських правах власників і пролетарів, заборону шлюбів між патриціями і плебеями.

Оригінальною рисою внутрішньої будови римської общини, а відтак  і державного устрою був постійний моральний контроль, якому було піддано кожного громадянина, що його обирали чи призначали на державну посаду. Так, наприклад , сенаторів, хоч обирали їх або призначали пожиттєво, кожні чотири роки затверджував моральний суд. За порушення мoралі карали штрафами, потім почали карати ще й за розкіш. Окрім  штрафів  практикували постанови цензорів, що мoгли обмежити навіть виборчі права громадян. У Римській республіці в керівництві державою покладалися не так на геніальних керівників, як на «спадкову мудрість, котру майбутні сенатори засвоювали ще з дитинства». Значні зміни відбулися у Римському політичному житті за трибунів братів Гракхів (ІІ ст до не) та диктатури Сулли (ІІ- І ст. до н.е). Оснвою реформ  стала ідея Гракхів що всі землі підвладних общин є власністю держави. За Гракхів римляни почали колонізацiю завoйованих земель( які потім скасував Сулла) були обмежеНІ права Сенату,зроблено спробу надати римське громадянство всім латинянам. Згодом Сулларозширив права Сенату, надав громадянство союзним племенам, розділив на громадянські і карні , народні збори втратили свою ініціативу на корись Сенату, було збережено закон про виборність усіх державних посад, але регламентовано вибори, скасовано посаду цензора. Сулла впровадив муніципальне управління у загальний механізм державного управління, визначив його основні риси, розширив обласне управління. Він багато зробив для прослаблення республіканської влади в Римі, підготував встановлення військової монархії (зокрема обмежив права трибунів).

Але згодом республіканська  ідея згасає й поступається імперській, коли Сенат перетворюється на дорадчий орган, а імператор — на необмеженого правителя. Імперія розбудовується на основі месіанської ідеї Риму і  на зламі І ст. до н. є. міцно стає на ноги.

Підсумовуючи цей період розвитку політико-правової думки, слід зазначити, що обґрунтування абсолютної влади правителя домінує не тільки в Римі, а й у Персії, Китаї  та інших країнах і скрізь базується  на політичному міфі божественного  походження влади. Це дає підстави говорити про можливість існування певного  першоджерела, з яким були ознайомлені  представники тодішньої політичної еліти людства.

 

Додаток

В умовах рабовласницького суспільства, де раби не були самостійними суб”єктами політичного життя і  залишалися лише об”єктами чужої  власності, боротьба за політичну владу  розгорталася в середині привілейованої меншості.

Давньоримська політична  наука перебувала під впливом  відповідних давньоримських концепцій. Коли в середині V ст. до н. е. плебеї вимагали створення письмового законодавства, Грецію відвідали римські посланці з метою ознайомитися з грецьким законодавством Солона. У Римі були прийняті знамениті закони – XII таблиць.

Великий вплив на давньоримських мислителів справили Сократ, Аристотель, епікурейці, стоїки, Полібій. Так, уявлення Демокріта про прогресивний розвиток ідей від первісного суспільного  становища до створення упорядкованого суспільного життя і держави, погляди Епікура про договірний характер держави і права були сприйняті і розвинуті Тітом  Лукрецієм Каром у поемі “про природу речей”. Його погляди на політику і державу теоретично відобразили  ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну  реальність, в обстановці, якої він  жив і діяв.  
Марк Тулій Ціцерон – знаменитий римський державний діяч, оратор і мислитель приділяв значну увагу проблемам політики і держави. Відомі його праці “Про державу”, “Про закон”, Про обов”язки”, численні політичні і судові публікації. Ціцерон у своїй творчості протягом усієй практичної діяльності виступав за устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб. У 45 р. до н. е ., коли сенат зазнав поразки у боротьбі з тріумвітаром, ім.”я Ціцерона було занесене у проскрипційні списки осіб, що підлягали страті без суду.

Ціцерон визначав державу  як здобуток народу. Він підкреслював, що “народ – не будь-яке об”єднання людей, зібраних разом хоч яким би то було способом, а об”єднання багатьох людей, пов”язаних між собою згодою щодо питань права і суспільності інтересів”. Тим самим держава  в трактуванні Ціцерона бачиться не лише виявом загальних інтересів  усіх її вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно і як одностайна правова єдність тих членів, окреме правове утворення.  
Основну причину походження держави Ціцерон вбачав у вродженій потребі людей жити разом. Поділяючи в цьому питанні позицію Арістотеля, він розходиться з поширеним на той час уявленням епікурейців про договірний характер виникнення держави.вплив Арістотеля помітний і в трактуванні Ціцероном ролі сімї як первинного осередку суспільства, з якого поступово і природним шляхом виникає держава. Ціцерон визначає споконвічний зв’язок держави та власності і відтворює положення стоїків про те, що причиною утворення держави є охорона власності.

Критерій розрізнення  форм державного ладу Ціцерон вбачав у характері і волі тих, хто  править державою.  
Залежно від кількості правлячих він виділяв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів і народну владу. Під помітним впливом Аристотеля і особливо Полібія Ціцерон зробив висновок, що достоїнство цих трьох форм у їхньому взаємоєв”язку та єдиності. Зразком змішаного змішаного державного ладу він вважав Римську республіку III початку II ст. до н. е.

Спотворені форми панування  не є формами держави, оскільки в  цих випадках зовсім відсутня сама держава в розумінні спільної справи і досягнення народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов”язкове  для всіх право. Так, правління оптиматів може перетворитися правління кліки багатих. Хоч така влада і продовжує помилково називатися правлінням оптиматів , але насправді, зазначає Ціцерон,”немає більш спотвореної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими”. Запобігти виродженню державності, на думку Ціцерона, можна лише в умовах найкращого змішаного виду державного ладу. “Бажано, - писав він, - щоб у державі було щось визначне і величне, щоб одна частина влади була виділена і виручена авторитетові провідних людей, а деякі справи були дані на розсуд і волю народу”. Найважливішим достоїнством такого ладу Ціцерон вважав міцність держави і правову рівність громадян.  
У дусі утвердження саме форми змішаного правління Ціцеро слідом за Полібієм інтерпретував еволюцію риської державності від первісно царської влади до сенаторської республіки.

Ряд важливих положень про  правову регламентацію державної  діяльності висловлював Ціцерон  у висунених ним проектах законів  про магістрати. Ціцерон зазначав, що імперій повинен бути законним. Слід, зауважував він, встановити”не лише для магістратів міру їх влади, але й для громадян міру їх послуху”.

Концепція Ціцерона про змішане  правління і взагалі його судження про державу як справу народуявно розходилися з тогочасними соціально-політичними  реаліями і дійсними тенденціями  розвитку римської державності. Як теоретик і практичний політик, що був у гущі тодішньої боротьби за владу, Ціцерон не міг не бачити тенденції перегрупування сил і влади, відплив реальних повноважень від попередніх республіканських інститутів і їх концентрації в руках окремих осіб, насамперед тих, хто спирався на армію. Про це красномовно свідчили приклади возвеличення Сулли, цезаря. Концепція змішаної держави була частково здійснена в Римській республіці в той час, коли Ціцерону вдалося об”єднати блок сенатського і вершниківського станів проти змови Каталіни – претендента на монархічну владу.

Людський ідеал Ціцерона – “перша людина у республіці, утихомирювач, опікун – в епоху криз поєднуваву собі грецьку філософську теорію, А також римську політичну  ораторську практику. Зразком такого діяча він вважав себе. Відповідність чи не відповідність людських законів у природі виступає, за Ціцероном критерієм справедливості чи не справедливості. Природне право виникло раніше, ніж бдь-який писаний закон. Вірніше, будь-яка держава взагалі була заснована.  
Сама держава з її встановленими законами є за своєю суттю втіленням того, що за природою є справедливість і право.

В історії політичної і  правової думки найбільшу увагу  численних авторів привертали, зокрема, положення Ціцерона про правовий характер держави, про державу як справу народу і правове суспільство, про справедливість і правдивий  закон, про природне право, про громадянина  як суб’єкта держави і права.

Луцій Сенака – один із основних представників стоїцизму Стародавньому  Римі перебівав під великим впливом  давньогрецьких стоїків. Не відкидаючи рабства як соціально-політичного  інституту, Сенека разом з тим  відстоював людську гідність раба і  закликав гуманно з ним як з  духовно рівним суб”єктом. За Сенекою, неминучий і божественний за своїм  характером “Закон долі2 грав роль того права природи. Якому підкорені  всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Вселенна, за Сенекою, природна держава зі своїм  природним правом – справа необхідна  і розумна. Членами такої держави  за законами природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Щодо окремих  державних утворень, то вони випадкові  і значні для вього людського  роду.

Найбільш цінним і безумовним згідно з Сенекою, є велика держава. Розуміння “закону долі” власне полягає в тому, щоб протидіяти випадку, визнати необхідність світових законів і керуватися ними.  
Він схильний до проповідей катпалізму, космополітизму та індивідуалістичної етики, морального самовдосконалення.

Він схильний до проповідей каталізму, космополітизму індивідуалістичної етики, морального самовдосконалення.

Подібні ідеї розвивав стоїк  – раб за походженням Епіктет. Ві закликав до особистого морального удосконалення і віповіного виконання  тієї ролі, яка послана кожному  долею. Його теорія доповнюється різкою критикою багатства і засуджує рабство. Акцент при цьому робиться на аморальності рабства.

Стоїк, імператор Марк Аврелій  Антоній учив, що дух цілого вимагає  спілкування, але не хаотичного, а  такого, що відповідає злагодженому порядку  світу. Звідси випливає повсюдне в світі “підкорення і су підкорення”, а серед людей – “однодумство”, досягненню чого, за Марком Аврелієм, і служить стоїцизму.

Історична зумовленість політичної думки Стародавнього Риму означає  в той же час її історичну обмеженість. Разом з тим теоретичні досягнення цієї думки використовувалися в  наступних концепціях, модифікуючись  і набуваючи нових значень  в умовах, які змінювалися.  
Сучасний цивілізований світ перейняв від Стародавньої Греції феномен публічної влади, а від Стародавнього Риму – принцип розподілу влади. Особливо треба відзначити роль Ціцерона котрий стояв біля витоків тієї юридизації поняття “держава”, яка в майбутньому здобула багато прихильників.