Політичні ідеї та діяльність Миколи Івановича Міхновського

6. Не вбивай України своєю  байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові  поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з  чужинців, бо твої діти будуть  тобі ворогами, не приятелюй з  ворогами нашого народу, бо ти  додаєш їм сили й відваги,  не накладай укупі з гнобителями  нашими, бо зрадником будеш.

Долю Миколи Міхновського важко  назвати щасливою. Усе життя йому доводилося відстоювати ідеї, які  більшість не сприймала. Він був  приречений весь час іти «проти течії». Робив це гаряче, безкомпромісно. Вирізнявся непоступливим, упертим характером. Здобув стійку репутацію складної людини, з якою важко спілкуватися. Був  розкритикований, осміяний, відторгнутий. Надзвичайна вимогливість звужувала  коло його друзів: близьким ставав лише той, хто поділяв політичні погляди. Міхновський залишив зовсім невелику за обсягом спадщину. Його публіцистика, політологічні статті та програмні  документи могли б скласти  лише один невеликий том. Натомість  вони склали цілу епоху в історії  української суспільно-політичної думки.

Микола Міхновський належав  до тієї нечисленної категорії політичних діячів, які живуть у двох часових  вимірах: серед своїх сучасників і серед нащадків. Такі люди, як правило, рідко бувають вправними політиками. Їм важко враховувати життєві  реалії, йти на постійні компроміси, без чого реальна політика неможлива. Але, попри все, М. І. Міхновський  і для своїх сучасників зробив дуже багато. Він ніколи не був «кабінетним» діячем, що діють за кулісами подій. Його участь у суспільно-політичному  житті України була надзвичайно  активною. Він започаткував політичну  традицію, яка вже ніколи не переривалася - традицію новітнього українського самостійництва і робив відчайдушні спроби наблизити  перспективу самостійності конкретними  ділами.

У М. І. Міхновського були помилки. Не роблять їх лише небожителі. Не все, про що говорив він у свій час, відповідає стандартам кінця ХХ століття, у тому числі одному з найважливіших: про приорітет прав особи перед правами нації. Але Міхновський взагалі не орієнтувався на зовнішні, умоглядні стандарти, особливо ті, що склалися у відносно благополучних умовах Західної Європи, народи якої сотні років розвивалися в умовах державної незалежності. У нього був головний орієнтир: знедолена Україна, її нещасний народ, його поставлене під сумнів майбутнє. Тому, мабуть, в умовах, подібних до тих, у яких опинилася Україна, мова повинна була б йти не про верховенство прав людини над правами нації, а про гармонію цих прав. Адже поняття «народ» - не гола абстракція. Народ - це сукупність особистостей. Існування народу - неодмінна умова розвитку особистості. Якщо зникає народ, то питання про права особи також втрачають сенс. На світогляді і діяльності Міхновського ця загроза існуванню українського народу відбилася особливо глибоко, викликавши у ряді випадків крайнощі, неадекватні реакції. Але відкинемо все випадкове, другорядне, необов'язкове, дрібне.

Майже столітня історична дистанція  дозволяє зробити це. Згадаємо у  Міхновського головне, фундаментальне, окинемо поглядом його постать на фоні подій усього ХХ століття, а  не одного з довільно вибраних, вузьких  періодів. Міхновський з когорти  тих діячів, які вимагають саме такого, масштабного підходу. Якщо ми зробимо це неупереджено, то мусимо визнати: те, до чого прагнув Міхновський - самостійності України, справедливого  соціально-економічного ладу, побудованого на різних формах власності, всебічного розвитку культури і духовного життя, національного відродження - усі  ці його прагнення відповідали найглибиннішим тенденціям історичного розвитку.