Політичні ідеї мислителів Стародавнього Сходу

Найголовніші ідеї Платона  сформульовані в його працях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав філософське обґрунтування понять політики, політичних знань, політичного мистецтва, політичної ідеології, державного устрою, форми державного управління, політичної свободи, справедливого закону тощо. Він передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму, геополітичного чинника, можливості рівності (егалітаризму, зрівняльного комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасування приватної власності, а також практичні пропозиції щодо системи державних органів, ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і посадових осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, політико-етичних явищ тощо.

Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і  людською душею і виконує три  функції (радницьку, захисну і ділову), які покладаються на три відповідні стани (правителів, воїнів і виробників). Вона дотримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спільність майна, дружин і дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філософів. Згодом він розглядав чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану («нерівна рівність»). До громадян не зараховував рабів та іноземців. Платон виділяв 8 форм державного правління:

істинне правління;

законна монархія (царська  влада);

незаконна монархія (тиранія);

законна влада небагатьох (аристократія);

незаконна влада небагатьох (олігархія);

законна демократія (на основі законів);

незаконна демократія (за відсутності  законів);

тімократія (ненависний Платону тип владування).

Демократія — лад «приємний  і різноманітний», але вона урівнює  рівних і нерівних від природи  людей, а тому переростає в тиранію  — «панування найгіршого обранця  народу, оточеного натовпом негідників». Справедливість у тому, щоб кожний стан займався своїм і не втручався  в чужі справи («кожному — своє»). Політика — «царське мистецтво», засноване  на знаннях і таланті правити  людьми. Політичне мистецтво —  це мистецтво плести політичну тканину, яка поєднувала б мужніх, щасливих, виважених і дружніх однодумців. Закони встановлюють для загального блага, і вони не можуть мати корпоративного характеру. Вони повинні обмежувати правлячих, свободу підпорядкованих, бути суворими, регламентувати публічне й приватне життя людей. Наука  про закони — найважливіша наука  вдосконалення людини.

5. Етап започаткування  емпірико-теоретичного підходу до  вивчення політичних проблем  і оформлення давньої політичної  науки як специфічної галузі  знань. Пов " язаний він з творчістю одного з найвидатніших мислителів — Аристотеля (384—322 до н. е.), який розглядав людину як об " єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій діяльності. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Нове розуміння категорії «громадянин» передбачало відповідне розуміння держави. За Аристотелем, це — політична система, втілена у верховній владі і залежна від кількості правлячих: один — монархія або тиранія; декілька — аристократія чи олігархія, більшість — політія або демократія. Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші — де вони переслідують особисті інтереси. Ідеальна форма — політія — своєрідне переплетіння демократії та олігархії, де багаті змішуються з бідними завдяки формуванню середньої верстви населення, панує закон, всі громадяни дотримуються принципу рівності й мають багато рабів. Ремісники, торговці та «натовп матросів» громадянських прав не мають. Для запобігання політичних переворотів принцип рівності за гідністю правителі доповнюють принципом політичної справедливості — відносною кількісною рівністю. Звідси два види справедливості: розподільча (нерівна за гідністю) та зрівняльна, арифметична, яка застосовується у сфері цивільно-правових відносин. Політична справедливість можлива лише у стосунках між вільними, рівними людьми і втілюється у політичній формі владування. Справедливо й те, що «одні люди за своєю природою — вільні, інші — раби», але відносини між паном і рабом, як і сімейні стосунки, перебувають поза політичною сферою. Критерій справедливості — право як норма політичного спілкування індивідів, як відносна рівність: «рівним — рівне, нерівним — нерівне».

Право — політичний інститут, неполітичного права не існує. Воно складається з природного права, адекватного політичній сутності людини, й умовного права, встановленого  людьми (позитивне право). Останнє  Аристотель поділяє на писане (закони держави) і неписане (звичаєве право). Насильство суперечить ідеї права. Законодавство  — це політична діяльність, невід " ємна частина політичного процесу, а політичне правління — правління  законів, а не людей. Якщо закон —  явище політичне, то будь-які політичні  інституції повинні мати правовий характер.

Своїм ученням Аристотель увінчує процес оформлення політичної теорії як «науки наук», започатковує розвиток політичної етики, політичної юриспруденції, вимальовує обриси майбутнього  класичного конституціоналізму, обґрунтовує  право народу на законодавчу владу, політичну сутність людини, співвідношення матерії і форми у політичних стосунках, місце і роль держави, права, всіх верств населення в політичному  житті; закладає концептуальні засади теорій правової держави, розподілу  влад, збагачує природно-правові доктрини, формує методологію дослідження  політичних процесів.

6. Етап поступового занепаду  давньогрецької державності під  тиском Македонії і Риму (III—II ст. до н. е.). Цей період характерний  злетом започаткованої Аристотелем  політичної етики, об " єктом вивчення якої були природа, внутрішня структура, місце політичної моралі в системі політичних відносин і суспільному житті. Етика стала основою творчості Епікура (341—270 до н. е.) давніх стоїків — Зенона (336—264 до н. е.), Клеанфа (331— 232 до н. е.), Хрісіппа (277—208 до н. е.). 

Список використаної літератури:

 
1.Політологія. Підручник // За заг. ред. проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Харків, 2001. – 640 с.

2.Швидак О.М. Політологія. Практикум. Навч. посібник. – К.: НМЦВО, 2001. – 220 с.

3.Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. К., 2002.