Партийные системы Украины. Суть и типология

     В Україні діє багатопартійна система.

     5 квітня 2001 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про політичні партії в Україні". Відповідно до цього Закону політичною партією вважається "зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формування і вираження політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах" [30, c. 158].

     Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом. Рішення про створення політичної партії повинне бути підтримане підписами не менше 10 000 громадян України, які мають право голосу, зібраними не менше як у двох третинах районів не менш як з двох третин областей України. Реєстрацію політичної партії здійснює Міністерство юстиції України. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Членами політичної партії можуть бути громадяни з 18 років, окрім суддів, працівників прокуратури, органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, військовослужбовців. Більш конкретніше розкриємо дану тему в ІІІ розділі [18, c. 96-97].

     Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувалося в «екстремальних» умовах. Поглиблення економічної кризи, соціальна напруженість і зневіра у можливості демократичних структур ефективно розв'язувати гострі соціальні проблеми, крах суспільних ідеалів - все це негативно позначається на реальному статусі та впливовості політичних партій. Більшість політичних партій поки що не стали міцними організаціями, здатними відобразити корінні інтереси різних верств і прошарків суспільства. Вони не спроможні вести за собою маси, визначити соціальну базу й зробити свою діяльність соціально адресною.

     Станом на 2008 рік Міністерство юстицій України зареєструвало 160 політичних партій в Україні. Сьогодні з-поміж політичних партій, які діють в політичному процесі України, близько сорока вважають себе центристськими, більшість із них налічують у своїх лавах від однієї до кількох тисяч членів. Представники центристських партій більше, ніж інші, приєднані з президенстькими та урядовими владними структурами у центрі та на місцях. Це Народно-Демократична партія України, Партія регіонів України, Партія промисловців і прідприємців України, Партія зелених України, Аграрна партія України. Помітне місце в цьому спектрі належить Ліберальній партії України, в лавах якої 65 тис. членів, а також Партії праці України, яка налічує 30 тис. членів та ін.

     Політичні партії України за ідеологічними орієнтаціями умовно можно поділити за такими напрямками: комуністичний (лівий) - Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Селянська партія України (СелПУ), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о)), Всеукраїнське об'єднання лівих «Справедливість»; соціально-ліберальний (лівоцентристський та центристський) - Соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о)), Демократичний союз «Батьківщина», Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ), Партія «Реформи і порядок» (ПРП); неоконсервативний (правоцентристський) - Народний рух України (НРУ), Український народний Рух (УНР), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Республіканська християнська партія (РХП); націоналістичний (праворадикальний) - Українська національна асомбеля та Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН) [24, c. 146-147].

     Соціально-ліберальний напрям поєднує соціал-демократичні та ліберальні цінності, однак істотно відстає від сучасної європейської соціал-демократії і лібералізму. Специфіка політичних орієнтацій соціально-ліберального напрямку полягає в такому:

     по-перше, на початку свого зародження одна частина лібералів та соціал-демократів орієнтувалися на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висували ідеї двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, а інші обстоювали ідеї, близькі до націонал-демократії;

     по-друге, одна частина спектра декларувала соціал-демократичні цінності, інша - ліберальні або взагалі не мала виразної ідеологічної спрямованості;

     по-третє, за походженням ці партії, як правило, є партіями правлячої бюрократії і олігархів;

     по-четверте, справжнім пріорітетним завданням для цього спектра партії є зміцнення влади для реалізації інтересів фінансово-промислових груп, які вони репрезентують;

     по-п'яте, в міжнародній політиці такі партії орієнтуються на ідею балансування між Заходом та Росією, використовуючи кон'юктуру тимчасовх угод від співробітництва на європейському та інших геополітичних просторах.

     У програмах партій цього напрямку закладено здебільшого ідеї, які, на перший погляд, видаються привабливими, але насправді не передбачають виходу з кризи. До таких можна віднести: підтримку національного виробника; зниження податкового тиску без вказівки на джерела розширення основи оподаткування; соціальний захист населення (а не певних груп); народну приватизацію. Реалізація цих ідей у підсумку призведе до утвердження латиноамериканської моделі (олігархо-кланової) суспільного розвитку 60-80-х років [25, c. 154-156].

     Ліберально-реформістська модель суспільного розвитку України найбільш чітко сформульована в програмі ПРП і частково в програмах НДП і ЛПУ, які передбачають: жорстку монетарну політику, радикальну реформу фінансово-бюджетної системи, орієнтовану на бездефіцитний (профіцитний) бюджет зі зміщенням акцентів із переважно економічних пріоритетів на соціальні, децентралізацію державного бюджету; жорсткий і прозорий контроль за витрачанням бюджетних коштів; створення правової системи, адекватної європейським стандартам; лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, перехід на правила ВТО і вільної європейської тогрівлі, інтеграція України до євроатлантичних структур; перехід від сертифікатної до грошової приватизації з масштабним залученням прямих іноземних інвестицій.

     До неоконсервативного напряму належать національно-демократичні і християнсько-демократичні партії. Їхній консерватизм полягає в прагненні поєднати національно-культурні, національно-державні традиції України та розв'язати проблеми сучасного розвитку. Ці партії на відміну від соціально-ліберльних виникли на грунті масового національного руху за незалежність України та її демократчний розвиток. Вони більш послідовно орієнтуються на інтеграцію з європейськими структурами та на вихід України із СНД, займають жорстку антикомуністичну позицію. Крім того, неоконсервативні партії продовжують надавати перевагу етнокультурним фокторам державотворення над соціально-економічними [26, c. 182-183].

     В останні роки ХХ ст. національна демократія пережила глибоку кризу (відбулися розколи УРП, ДПУ, НРУ). Вона була зумовлена такими причинами:

     по-перше, ідеї національної демократії в основному реалізовано;

     по-друге, не відбулося трансформації національно-демократичної ідеології в ліберально-реформістському;

     по-третє, не створено сучасної, гнучкої організаційної структури, яка б стимулювала внутрішньопартійну конкуренцію;

     по-четверте, не сформовано ще соціально-класової структури, яка б сприймала цінності європейського консерватизму (приватної власності, твердого правового порядку, християнської етики);

     по-п'яте, виконавча влада гальмує процес створення сильної правоцентристської коаліції.

     Християнсько-демократичні сили мають ще слабші позиції в українському політикумі. Основні причини: партії декларують у загальних рисах цінності європейської християнської демократії, але не вказують на механізм розв'язання суспільних проблем у контексті європейського християнського консерватизму; існують глибокі міжконфесійні суперечності в українському суспільстві; віруючі релігійних організацій переважно орієнтуються на культурно-обрядові, а не на морально-етичні, соціальні ідеї церкви.

     Отже, можна зробити висновок, центристські партії займають досить вагому позицію в партійно-політичному спектрі нашої країни; роль центризму значна - «сильний» центр, як правило, - залог політичної стабільності в суспільстві. Виконавча влада, створена на базі центристської більшості, зазвичай, є досить стійкою.

     Український політичний центр з'явився на політичній арені на початку дев'яностих років. Серед базових елементів цього спектру вітчизняного політикуму - обстоювання позицій національно-державного суверенітету, ринкових реформ, пріорітетний розвиток національного товровиробництва, питання національної політики. Розбіжності, що існують між центристами стосуються насамперед ролі державного чинника в реформаційних процесах. У мовному питанні вони стали на позицію неухильного дотримування конституційного статус-кво з одночасним урахуванням тієї ситуації, що історично склалася на теренах України. У церковно-релігійних питаннях здебільшого виявили нейтралітет.

     Політологічна наука розглядає центризм як зміну конфронтаціійного мислення та дій на стиль партнерства, компромісу, консенсусу. Завдання сучасного центризму полягає в тому, щоб виробити політичну програму центризму, яка повинна стати програмою боротьби за цивілізований демократичний устрій суспільства, нову політичну систему. Центризм міг би стати політичним барометром рівноваги.

     В Україні на сьогодні більшою мірою розвинуті два напрями політичного центризму - лібералізм і соціал-демократизм. Однак ці течії ще не цілком сформувались - у програмах багатьох партій знаходимо ознаки і соціал-демократизму і консерватизму, і навпаки. Більшість центристських партій в Україні ще не відрізняються чіткою ідеологічно-організаційною структурованістю.

     Відсутність впливової центристської партії стимулює владну еліту до політичного офрмлення в рамках саме цієї частини політичного спектру. При чому тактика цих сил полягає в підпорядкуванні собі вже існуючих політичних сил; через це партії центристського напрямку характеризуються в Україні як партії влади (які суттєво відрізняються від європейського розуміння владних партій).

     Висновок

     Всі політичні системи, що розглянуті в дані роботі відносяться до багатопартійних систем, з домінуючими партіями, оскільки цивілізоване та демократичне суспільство не може існувати без багатопартійності.

     В деяких країнах внаслідок десятилітніх протистоянь виробилися двопартійні системи (США, Англія). Також в кожній країні є домінуючі партії, які і визначають внутрішнє та зовнішнє політичне направлення країни.

     Взагалі процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів -- лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністичні партії, Соціалістичні партії. Найпомітнішими партіями правого спрямування є республіканські партії, демократичні партії, партії націоналістів, Християнські партія. Названі політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.

     Розділ ІІ. Політичні системи: світовий досвід 

     2.1 Громадські об'єднання у Сполучених Штатах Америки 

     У США існує багато тисяч різноманітних об'єднань громадян як на федеральному рівні так і на рівні штатів, у межах окремих міст. Це жіночі й молодіжні організації, профспілки, об'єднання підприємців і фермерів, спілки споживачів, екологічні та культурні об'єднання, фонди, клуби і т. д. Серед усієї сукупності суспільних об'єднань найбільшу роль у політичному житті відіграють групи тиску (лобі) та політичні партії. Значення політичних партій федерального рівня в політичному житті далеко не однакове. Вирішальне значення в політичному житті США відіграють дві політичні партії - Республіканська й Демократична (у США двопартійна система), які організувались на федеральному рівні ще в XIX ст. У момент їхнього виникнення і в перші десятиліття протистояння між партіями існували суттєві програмні відмінності. Найважливішою принциповою розбіжністю в ідеології партій було відношення до проблеми рабства: демократи, що репрезентували інтереси рабовласників-латифундистів Півдня, вимагали збереження рабської праці, республіканці, які представляли промислову Північ, вбачали одним із головних своїх завдань скасування підневільного стану негрів і їх зрівняння у правовому статусі з білим населенням. Після Громадянської війни 1861-1865 рр., одним із наслідків якої було знищення й заборона рабства, ідеологічні відмінності між партіями в певній мірі стерлись, хоча багато розбіжностей зберігається і нині [25, c. 103].