Партії. Партійні системи

Система обмеженого плюралізму характеризується наявністю багатьох партій, проте у парламенті й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня. Система обмеженого плюралізму залежить від механізму формування уряду і поділяється на однопартійну, двоблокову і мультипартійну. У першому випадку уряд формується партією, що здобуває абсолютну більшість голосів на парламентських виборах, хоч інші партії також представлені у парламенті. Типовим прикладом є Іспанія, де уряд формувала соціалістична партія, а зараз — консервативна.

Двоблокова коаліція передбачає формування уряду двома політичними силами, як, наприклад, у ФРН, де від 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів та християнських демократів (СДПН і ХДС — ХСС), а зараз — соціал-демократів і зелених.

За мультипартійної коаліції уряд формується з представників  декількох партій на основі їх пропорційного  представлення у парламенті згідно з результатами виборів, як, наприклад, у Швейцарії, Бельгії, Нідерландах.

Система поляризованого плюралізму, яка призводить до загострення боротьби між політичними силами, передбачає наявність партійного центру, що формує уряд, і двосторонньої деструктивної опозиції. Така система існувала в різні роки у Франції, де роль партійного центру виконували соціалістична партія (ФСП) та об'єднання на підтримку республіки (ОПР), лівої опозиції — комуністи (ФКП), а правої — неофашисти (НФ), а також в Італії, де головна роль належала християнським демократам (СДПІ), роль лівої опозиції — комуністам (ІКП), правої — італійському соціальному рухові — національним правим силам (ІСР — НПС).

Атомізована система характеризується наявністю багатьох маловпливових, малочисельних партій та багатьох позасистемних політичних сил. Вона поділяється на системи крайнього плюралізму й авторитарної псевдопартійності. Перша система існувала у посткомуністичних країнах до виборів на багатопартійній основі й частково збереглася у деяких із них (Україна, Росія, Казахстан). Друга система властива деяким країнам Латинської Америки; існує багато партій, між якими точиться гостра боротьба, а реальна влада перебуває у руках військової верхівки.

А. Лейпхарт на підставі аналізу партійного життя у 21 країні світу виділив сім типів суперечностей, за якими можна типологізувати партійні системи:

1) соціально-економічні, які стосуються визначення партійних  пріоритетів щодо державної чи  приватної власності, сильної  чи слабкої ролі уряду в  економічному регулюванні, підтримки  чи опозиції щодо перерозподілу  суспільного продукту від багатих  до бідних, розширення чи зменшення  соціальної допомоги;

2) релігійні —  ставлення до релігійних організацій  і релігійних цінностей (Ізраїль,  Японія, Австралія);

3) культурно-етнічні  — відстоювання тих чи інших  етнічних груп (Бельгія, Канада, Швейцарія,  Швеція, Фінляндія);

4) між містом  і селом — репрезентації інтересів  сільського або міського населення  (наприклад, Швейцарська народна  партія — партія, яка виражає  здебільшого інтереси сільських  верств населення);

5) щодо підтримки  режиму — опозиції або захисту  існуючого режиму (мало місце  у 1945— 1980 рр. у тих країнах,  де діяли комуністичні партії, — Франції, Італії, Японії);

6) у міжнародній  політиці — ставлення до процесів  інтеграції і глобалізації;

7) індустріальні  та постіндустріальні — ставлення  до традиційних цінностей епохи  індустріалізму і постіндустріальних  цінностей — партисипітарної  демократії (демократії участі) та інвароументалізму (якості життя та навколишнього середовища).

4.Партійне життя України

Дослідники партійного життя в Україні типологізують  українські партії радше на підставі їхніх декларованих статутів, аніж на підставі їхніх декларованих статутів, аніж на підставі врахування сукупності ознак партійного процесу. Тому поняття про реальний стан партійного життя здебільшого відображає ідеальну модель, довільно запозичену в західній політології.

Політичні партії України за ідеологією можна поділити на: комуністичні (ліві) - Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Селянська партія України (СПУ), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о)), Всеукраїнське об’єднання «Справедливість»; соціально-ліберальні (лівоцентриські та центриські) – Соціал-демократична партія України (СДПУ), Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)), Демократичний союз «Батьківщина» , Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ), партія «Реформа і порядок» (ПРП); неоконсервативні (правоцентриські) – Українська асамблея та Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Організація українських націоналістів в Україні (ОУН), Конгрес українських націоналістів (КУН).

Більшість партій в Україні  мають характер масових партій та партій виборців. Організаційна структура українських партій не відповідає сучасному розумінню партій як політичного підприємства в умовах функціонування конкурентного політичного ринку, а скоріше, нагадує напівтіньову, напівзакриту структуру для обслуговування інтересів вузьких кіл бізнесових та політичних угрупувань.  Через ці обставини склалися такі характерні риси структури українських партій:

• переважання принципів авторитарного або демократичного централізму у внутрішньому житті;
• поєднання представницьких, арбітражних і виконавських функцій на рівні партійного керівництва;
• відсутність фахового партійного апарату, який би володів сучасними політичними технологіями;
• відсутність партійних фракцій, які б стимулювали внутрішньопартійну конкуренцію та відсутність цивілізованого механізму формування партійного лідерства;
• спрощений механізм політичної мотивації, який ставить успіх партійної кар’єри в залежність від клієнтських стосунків з партійними лідерами, а не від громадської думки та заслуг перед партією;
• Непрозорий механізм розподілу партійних і олігархо-кланових структур.

Методи  і засоби діяльності політичних партій поступово еволюціонують від переважно авангардистських до переважно парламентських. Проте в діяльності багатьох партій дуже часто використовуються позапарламентські методи боротьби (демонстрації, пікети, мітинги, страйки). Політичні технології, які використовують українські партії, мають примітивний популістський характер, зорієнтований на далеку перспективу утвердження власного електорального сегменту, а на короткочасне маніпулювання стереотипами масової свідомості. Тому українські партії не намагаються сформувати свою ідеологічну позицію в суспільстві, здобути таким чином масову підтримку своїх прихильників, а постійно пристосовуються до виборчої кон’юнктури, маневруючи між ідеологічними неоднорідними електоральними групами, владою та олігархічними угрупуваннями.

Зрозуміло, що під  час майбутніх парламентських виборів  у політичних баталіях важливу роль відіграватимуть політичні партії, юридичний статус яких упродовж тривалого часу регулювався Законом України «Про об’єднання громадян». Він не передбачав цивілізованих правових умов для розвитку партій як основних суб’єктів політичного процесу, їхньої  участі у формуванні органів політичної влади. Закон України від 5 квітня 2001 р. «Про політичні партії» вніс певні корективи у процес політичної структуризації органів державної влади і місцевого самоврядування. Згідно з цим законом партія – це добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, брати участь у виборах та інших політичних засадах.

Партійна  система в Україні є автомізованою. Партії мають слабкий вплив як на формування владних структур, так і на різні сфери розвитку суспільства. Для неї характерні такі ознаки: ідеологічна невизначеність та еклектизм, подвійні стандарти щодо використання ідеологічних пріоритетів:

• примітивна організаційна структура – напівзакрита і напівтіньова, що не сприяє конкурентній боротьбі всередині партії;
• слабка взаємодія партій із соціальними групами, відсутність стратегії формування власного електорати; розрив між партійними керівниками, апаратом та партійними масами;
• залежність партій від виконавчої влади й олігархічних структур;
• вихід із тіні олігархічних партій, посилення їхнього впливу на політичну владу;
• розгортання конкуренції не тільки між лівими і правоцентристськими, а й правоцентристськими та олігархічними партіями.

Прийняття цивілізованих  законів про партії, вибори до Верховної  Ради. Кабінет Міністрів визначив би партійний механізм формування політичної влади на всіх рівнях, стимулювало  б несприятливі умови для слабких  маловпливових маловпливових партій. У той же час виникнення внаслідок  реформ нової диференційної соціальної структури сприяло б створенню  соціальної основи партій, посилило б  вплив на владу громадських інститутів, позбавило б партії можливості маніпулювати масовою свідомістю.

За цих умов органічно, а не адміністративними  методами буде формуватися власне партійна структура. Масові партії виникатимуть не за «вказівками згори», а шляхом структурування та інтеграції за ідеологічними  ознаками мало чисельних партій. Уже  нині у партійному просторі дедалі рельєф ніше вимальовуються контури  потужних однорідних систем, здатних  не тільки блокуватися, а й за певних обставин організаційно об’єднуватись.

5.Виборча система

Виборча система  є сукупністю передбачених виборчим законодавством механізмів та процедур, пов'язаних із формуванням органів  влади. У вужчому розумінні виборча  система має лише ті елементи, які  пов'язані з типом виборчого  округу, способом голосування, методом  трансформації голосів у мандати.

Виходячи із аналізу  літератури з цієї проблематики, структуру  виборчої системи можна подати в  такому вигляді:

— тип виборчого  округу;

— об'єкт голосування;

— спосіб голосування;

— метод трансформації  голосів у мандати;

— метод трансформації  залишків голосів у мандати.

Виборчі округи поділяються на: одномандатні та багатомандатні залежно від кількості мандатів, виділених на округ; національні  та регіональні за способом формування партійних списків; мажоритарні  та пропорційні залежно від того, кого обирають виборці: партію, блок чи особу (навіть, якщо вона представляє  партію).

Об'єктом голосування  можуть бути: особи як представники партії, так і самовисуванці, які  балотуються по одномандатному округу; особи, як представники партії, так  і самовисуванці, які балотуються  у багатомандатних округах (Японія); партійні списки у національному  багатомандатному округу; партійні списки у регіональних округах; партійні списки і окремі кандидати в списках.

Якщо ми звикли до одного типу голосування, в рамках якого виборець має лише один голос, то світова практика знає декілька типів голосування:

— категоричне  — виборець голосує за одного кандидата  або партію;

— альтернативне  — виборець має декілька голосів, але менше, ніж мандатів, і може їх розподілити в рейтинговому порядку (1-ше місце, 2-ге місце, 3-тє місце);

— кумулятивне  — виборець має стільки голосів, скільки є мандатів, і може їх розподілити в рейтинговому порядку, як в рамках одного партійного списку, так і багатьох партійних списків.

Щоб визначити  кількість мандатів, які партія отримує  внаслідок подолання виборчого  бар'єру (виборчий бар'єр може становити  від 1 до 12 %), треба голоси виборців, поданих за партії, поділити на кількість  мандатів. Світова виборча практика передбачає декілька типів визначення виборчої квоти:

— звичайну, де кількість  голосів виборців, поданих за партії, ділиться на кількість мандатів;

— Хагенбах-Бішофа, яка визначається за формулою (У/(8 + + 1)), де V — кількість голосів, поданих  за партію, а в — кількість  мандатів;

— Друга — визначається за формулою (У/(в + 1) +1).

Отже, підрахунок голосів здійснюється на підставі вказаних типів квоти. Однак після розподілу  мандатів на підставі квоти треба  розподілити залишки, які дають  змогу партії отримати ще декілька мандатів. У літературі виділяють  декілька методів підрахунку залишків, трансформацію їх у мандати:

— метод пропорційності, де партія отримує від нерозподілених голосів ту частку, яка відповідає її загальній кількості попередньо розподілених мандатів;