Національна свідомість і менталітет та їх вплив на життя людей

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ФЕДЕРАЦІЯ ПРОФСПІЛОК УКРАЇНИ 

ІНСТИТУТ ТУРИЗМУ

 

 

 

Факультет туристичного менеджменту

Кафедра гуманітарних дисциплін

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему: «Національна свідомість і менталітет та їх вплив на життя  людей»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИЇВ – 2012

План

1. Сутність та основні чинники формування політичної свідомості громадян
2. Становлення національного менталітету
3. Національна свідомість українських громадян у сучасних умовах
4. Роль національної ментальності у житті суспільства

Список використаної літератури

 

1. Сутність та основні чинники формування політичної свідомості громадян

 

Політична свідомість є своєрідним різновидом суспільної свідомості, що відображає політичне буття суспільства  в усій його різноманітності. Оскільки політика є доцільною діяльністю, то вона потребує формування в громадян відповідних уявлень і знань  про політичну дійсність, усвідомлення своїх домагань, визначення цілей  і завдань, а також засобів  і методів досягання їх. 
 Об'єктом дослідження (відображення) політичної свідомості є політичні відносини й процеси, діяльність різноманітних суб'єктів політики, політичні явища, політичне життя суспільства в цілому. Але ключовою проблемою політики, а відповідно й політичної свідомості, є проблема політичної влади. Саме навколо цієї проблеми в усі часи розгорталася боротьба, точилися й тривають нині гострі дискусії різних політичних сил і лідерів. 
 У політологічній літературі можна знайти різні підходи до означення політичної свідомості. Так, у «Політологічному енциклопедичному словнику» політична свідомість характеризується як опосередковане відображення політичного життя суспільства, суттю якого є проблема влади, формування й задоволення інтересів і потреб суб'єктів політики. Вказується також, що це — сукупність поглядів, оцінок і установок, які відображають політико-владні відносини. 
 Важливий аспект політичної свідомості констатує В.А. Ребкало, розглядаючи політичну свідомість як засіб специфічного відображення людиною, групою, суспільством всезагального процесу саморегулювання суспільного життя, який матеріалізується в політичній системі завдяки феноменові влади і владно-політичних відносин. Конструктивним тут є прагнення поєднати духовний і практичний компоненти політичної свідомості. 
 Отже, політична свідомість — явище складне й багатогранне. Сутність політичної свідомості полягає в тому, що вона опосередковано відображає політичне життя суспільства у формі певних почуттів і настроїв, поглядів, знань та ідей, які характеризують політико-владні відносини, політичні інтереси суб'єктів, які матеріалізуються у функціюванні політичної системи. 
 Політична свідомість охоплює широкий комплекс питань духовного осмислювання політичних реалій, ключовою серед яких є політична влада, а також питання практичної реалізації інтересів і потреб суб'єктів політики, соціально-політичного розвитку в цілому. 
 Історія світового розвитку засвідчує, що політичне життя суспільства є сферою постійного змагання, боротьби інтересів різних соціальних верств, класів і політичних сил. Саме політичні інтереси є спонукальними мотивами й рушійними силами діяльності громадян і їхніх об'єднань. Прагнення реалізувати свої інтереси й потреби визначає ставлення громадян до влади й політичних інституцій, які здійснюють управління суспільними процесами. 
 Важливим тут є й те, що через виконання управлінських функцій, які здійснюють інститути політичної системи, політичні відносини так чи інакше впливають на всі сфери суспільного буття і, відповідно, все це є об'єктом політичної свідомості. 
 Політична свідомість за своїм змістом охоплює різноманітні уявлення людей, що опосередковують об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави й суспільства. 
 Політична свідомість складається з різноманітних уявлень людей про політику і політичні відносини, вона відображає інтереси і потреби суб'єктів політики, різних соціальних груп та індивідів. У політичній свідомості представлені породжені історичними і соціальними умовами стереотипи, міфи, традиції і звичаї, а також наукові і повсякденні уявлення про політичну дійсність. 
 Отже, зміст політичної свідомості становлять як наукові, так і повсякденні уявлення людей про політичну сферу суспільства. 
 Формування політичної свідомості відбувається під впливом різноманітних об'єктивних і суб'єктивних чинників. 
 До об'єктивних чинників відносяться реальні умови життєдіяльності людей, які складаються на основі економічних, політичних, культурних відносин, матеріальних умов людського існування, функціювання політичних інституцій тощо. 
 Суб'єктивні чинники політичної свідомості включають у себе потреби, інтереси, духовні цінності й політичні пріоритети, індивідуальні соціально-психологічні особливості людини тощо. 
 Формування політичної свідомості громадян значно зумовлюється процесом політичної соціалізації. 
 Політична соціалізація— це процес засвоєння індивідом політичних знань, норм і цінностей суспільства, формування політичного досвіду загалом, що здійснюється протягом усього життя людини. 
 Як феномен, який відображає широкий спектр політико-владних відносин, політична свідомість диференціюється за її носіями, тобто суб'єктами політики. З цього погляду виділяють масову політичну свідомість, політичну свідомість нації, класу, певної верстви, індивідуальну (особисту) політичну свідомість, а також громадську думку. Усі вони взаємопов'язані і здійснюють взаємовплив одна на одну. 
 Якщо витоками й матеріальною основою політичної свідомості є реальні політичні відносини, то політична свідомість нації, масова політична свідомість є основою формування індивідуальної політичної свідомості. 
 Важливість формування політичної свідомості громадян для будь-якого суспільства полягає в тому, що вирішення цього завдання є необхідною умовою функціювання політичної системи, забезпечення її легітимності. 
 Формування політичної свідомості — процес складний і суперечливий, оскільки суперечливими є соціальні інтереси різних груп і верств, а узгодження приватних і загальнодержавних, загальнолюдських інтересів є однією з найактуальніших проблем політики.

 

2. Становлення національного менталітету

 

  Поняття менталітет склалося на початку XX ст. у руслі західноєвропейської культурної традиції і спочатку використовувалося як одна з характеристик раціональних основ духовного життя суспільства. Поняття менталітет свідчило про відмінність характеру і джерел мислення, що існували в громадянському суспільстві, у порівнянні з основами власне політичних переконань. Згодом, поряд з внутрішнім ускладненням змісту поняття менталітет стало застосовуватися для характеристики складу мислення соціальної спільності, групи не тільки в національній, релігійній та інших неполітичних сферах життя, але й в політиці. В залежності від менталітету, що склався, соціальна спільність - клас, народ, нація та інші володіють певною сприйнятливістю до того або іншого типу ідеології, культурних норм, політичних вимог тощо. Менталітет має спроможність виявляти відносно автономний вплив на політичну поведінку суб'єктів.  Менталітет - форма соціально-культурного закріплення людської суб'єктивності, що відображає залежність свідомості окремої особи від форм суспільної свідомості і суспільного буття. Констатація самобутньої української національної культури ставить проблему порівняльного аналізу її з іншими культурами і пошуку загальних першоджерел. На такому шляху досягається не просто розуміння об'єктивного змісту культури, але й конструювання індивідом свого бачення культурного життя. Об'єктивні факти стають індивідуальними формами свідомості, а їх інтерпретація створює канал переходу об'єктивного сенсу в людську суб'єктивність. А це і є процес духовного засвоєння дійсності.      Культурна спадщина приходить з глибин буття і свідомості в період загальної соціальної кризи. З такого моменту мислення починає причепливо аналізувати існуючу культуру, оцінювати її однозначно негативно і захоплюватися її минулими формами. Звідси бере початок гасло повернення до джерел етнічної культури, розривається зв'язок часів і знецінюється соціокультурний процес. До того ж самобутність культури оцінюється з позицій її споконвічної незалежності від інших культур.    Історія свідчить, що культура України, розташованої на шляхах світової торгівлі, формується, орієнтуючись і на культуру Заходу, і на культуру Сходу. Її "вписаність" в контекст світової культури безсумнівна: показником освіченості вважалося знання трьох мов. Тільки з XVII сторіччя починає культивуватися ідея малоцінності українського народу і української культури. З подолання ідеї малоцінності української культури і починається становлення українського національного менталітету. Несприйняття і засудження більшістю громадян України минулого досвіду повністю виправдане. Радикально налаштована українська молодь звинувачує старші генерації принаймні в появі обставин, що викликали, по-перше, неспроможність попереднього глибокого осмислення дійсності перед тим, як її перетворювати; по-друге, неспроможність сприймати свою та чужу діяльність через призму загальнолюдської моральності. В сучасних умовах громадяни України відкривають для себе той менталітет, що попередні генерації людей закріпили в "вічних" книгах людства (Біблії, Корані, Бхагават-гіті, Упанішаді, Трипітакі тощо). Саме тут виявляються джерела того менталітету, що складає базу сучасного людства. Духовне багатство вічних книг, що відображають єдину світоглядну настанову: прогрес людського роду визначається не боротьбою між людьми, а результатами боротьби між плоттю і душею самодіяльної особистості. Еволюція людського розуму (і, насамперед, практичного розуму - моральності) і людської чуттєвості, власне, і складає глибинний зміст соціального філогенезу, тобто історичного родового розвитку людства, походження народу.                          Природно, поворот до основ менталітету не гладкий і небезболісний. Внутрішні суперечності менталітету сучасності полягають в тому, що розчарування в соціальних і змістожиттєвих ідеалах ще не приводить до утвердження думки, що насильство і жорстокість вже вичерпані як універсальний засіб прощання історії зі своїм минулим. Характерні риси портрету особи зводять національне в ранг сутнісного самовизначення менталітету України. Людина, яка не знає свого національного коріння, водночас є й сентиментальна і героїчна, що видає себе за знавця народних традицій, готова розчинитися в етносі і постійно боротися за національні цінності. Контакти між носіями такого типу менталітету приводять до їх взаємного збагачування, але їх етнографізм, що абсолютизувався (етнографія - наука, що вивчає культурні і типові особливості народів світу), складає постійну загрозу соціальній стабільності. В масовому менталітеті сучасного українського суспільства визначаються, по-перше, зміни основних аксіологічних параметрів при оцінці суспільного і індивідуального життя. Щастя не в постійних перемогах над собою подібними, а в приборкуванні тваринних інстинктів і тих соціальних схильностей, що розмивають межі між біологічним і соціальним. По-друге, відмова від психології жертовності - де є готовність жертвувати собою, там виникає спокуса зробити жертвами й інших. Проповідь жертовності - знецінювання сучасності, відмова їй в високому сенсі і не скороминучій значимості. По-третє, реабілітація цінностей повсякденного життя - адже з них складається вічність, створюється основа менталітету. Сучасний політичний менталітет - це менталітет високоморальної особистості. Історія підтвердила, що моральні цінності, що виправдують будь-які форми насильства навіть в ім'я досягнення псевдо високої мети, не мають майбутнього. Більше того, такі моральні, а фактично безпутні, цінності володіють спроможністю, за законами зворотного зв'язку, виносити суспільству, що дотримується їх, свій історичний вирок: руйнування духовної структури суспільства.

 

3. Національна свідомість українських громадян у сучасних умовах

 

Динаміка сучасного політичного  життя висуває проблему відповідності  нинішньої національно-політичної свідомості таким нагальним характеристикам  політичного часу, як особливості  виборчого процесу, переходу країни від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми  державного устрою, здійснення адміністративно-територіальної реформи тощо. Постає перед Україною і низка непростих ментальних, духовних, світоглядних проблем. Серед  них одна з найголовніших –  формування реального громадянського суспільства. Без високого рівня  національної свідомості досягнення цієї мети видається неможливим.           Слід відзначити, що в радянські часи тема національно-політичної свідомості якщо й не заборонялася, то перебувала під потужним тиском класової ідеології. Нині ж спостерігаємо певний „калейдоскоп концепцій”, спрямований на вияв її сучасної суті.       Слід мати на увазі й те, що в українській соціально-філософській думці важко знайти чітке й універсальне визначення поняття „національної свідомості”. Це можна пояснити тим, що це поняття, як і багато інших у різних гуманітарних дисциплінах, є скоріш пучком концепцій, в яких кожна, ґрунтуючись на особливому підході, висвітлює певний аспект поняття. І справді, повністю охопити сутність такого багатогранного феномена, як національна свідомість, практично неможливо, але окреслити його основні смислові моменти, що роблять цей феномен унікальним, можна.  Національна свідомість, як унікальний феномен духовного життя українського суспільства, розвивається нині за внутрішньою логікою, демонструючи багатоманітність проявів і форм, глибину думок і почуттів, життєздатність у самоствердженні, надзвичайну силу націотворення.   Існує низка основних чинників впливу на формування національної свідомості. Умовно їх можна поділити на три великі групи: об’єктивні, практично-духовні, технологічні. Останні мають найголовніше значення для формування сучасної національно-політичної свідомості громадян.  До першої умовної групи чинників входить весь комплекс суспільно-історичних реалій, об’єктивно сформований спосіб життя тієї чи іншої нації. Вплив цієї групи факторів суттєвий, можливо й фундаментальний, але не абсолютний.           До другої групи слід зарахувати властиві нації стереотипи (традиції, звичаї, особливі риси характеру і поведінки, народні промисли, розваги, ігри тощо), історичну пам’ять, усталену символіку, національні святині. Всі вони реально впливають на формування національної свідомості, жодного не можна ігнорувати. Але технологічні чинники формування підсвідомого потребують аналізу через їх специфіку, яка актуалізується сучасним політичним життям України.        Дослідження стану сучасної національно-політичної свідомості українських громадян почнемо з розгляду основ її сутності. Відомо, що основами національно-політичної свідомості українських громадян є, насамперед, політична ідеологія і політична психологія. Цілком можна припустити, що в будь-якому суспільстві, особливо в нашому, між цими поняттями існують не тільки координаційні, а й субординаційні зв’язки. Прийнято вважати, і з цим варто погодитися, що стала політична ідеологія (якщо вона існує в суспільстві як цілісна) майже тотально впливає на формування масової політичної свідомості. Державна ідеологія в нашій країні заборонена, отже фактор впливу її як цілісного феномена на свідомість громадян не можна вважати визначальним. Але, з іншого боку, будь-яке суспільство неможливе без ідеології – повністю деідеологізованих суспільств історія не знає.           Не абсолютизуючи ролі національної ідеології в житті суспільства, зазначимо, що її трансформація є необхідною умовою збереження єдності етнологічного організму. Водночас ідеологію як систему цінностей неспроможні запропонувати ні держава, ні політичні партії. Тому орієнтація, з точки зору формування політичної свідомості громадян, „замикається” на конкретних особистостях сучасних політиків, котрі очолюють ту чи іншу політичну партію. Їм приписують бажані риси, певні ідеальні можливості, існує віра в їх потенціал, які в комплексі здатні вдосконалити життя суспільства. В цьому сенсі персоналії як матеріальну основу формування елементів політичної свідомості громадян не слід вважати панацеєю. Адже це конкретні люди, яким властиві як людські чесноти, так і вади – „уміння” помилятися, емоційність, афективність, хороший чи поганий стан здоров’я тощо.             Що конкретно впливає на зміну національно-політичної свідомості громадян? Чи не найкращим прикладом у цьому відношенні є президентські (2004 р.) і парламентські (2006 р.) вибори в Україні. Вони, по-перше, зафіксували сталість ідеалів, які існують в суспільстві на рівні підсвідомого і окреслюють нинішню систему цінностей. По-друге, національно-політична свідомість продемонструвала наявність „фактора очікування”, очікування практичної реалізації тих ідеалів, сподівань і мрій, що пов’язувалися з „помаранчевою революцією”. Отже, можна зафіксувати наявність величезного кредиту довіри до нової влади як реалізатора цих ідеалів і сподівань.            Саме по собі розчарування в діяльності влади цілком слушно можна перенести із сфери етичної у сферу політичну. Це все також складає конструктивні параметри національно-політичної свідомості і допомагає дати відповідь на питання, чому вона змінюється.     Будь-які перетворення в суспільстві супроводжуються, як правило, потужним соціальним і соціально-психологічним стресом, переоцінкою цінностей, що становлять основу свідомості. Однак навіть за радикальних змін у свідомості в ній нерідко примхливо відтворюються стереотипи „старого мислення”.          Існує низка практичних чинників стосовно змін національно-політичної свідомості, і, як зазначалося вище, вони мають технологічний характер. Так, важливим показником є формування національної свідомості за допомогою ЗМІ. Домінуючим методом їх діяльності якраз і є маніпуляція свідомістю громадян, особливо під час виборчих кампаній. Більшість виборців судить про кандидата в депутати чи політичну партію по тому іміджу, який йому створюють медіа, особливо телебачення. Методи соціально-психологічного впливу, що застосовувалися в політичних телероликах БЮТ, Партії регіонів, „Пори”-ПРП, „Нашої України”, сміливо можна зарахувати до чинників зсуву політичної свідомості громадян. Другою важливою складовою, що впливала на свідомість електорату, були агресивні тексти виступів представників різних партій, які базувалися на закликах-погрозах та лестощах. Це було характерно для БЮТ, Партії регіонів, „Нашої України”, „Народної опозиції” Н. Вітренко.    Характерною ознакою того, що національно-політична свідомість українських громадян перебувала у протиріччі з існуючими пріоритетами у владних колах України, є події, пов’язані з „помаранчевою революцією”. Досить складно виявити певну субординацію змін у свідомості громадян: чи „помаранчева революція” змінила її, чи сам стан свідомості сприяв здійсненню цієї революції? Але вже зрозуміло, що „помаранчева революція” стала „лакмусовим папірцем” перевірки національно-політичної свідомості громадян на можливість еволюціонування і розвитку. Водночас національно-політичну свідомість ще не можна вважати усталеною, стосовно ж конкретних політичних подій в країні – тим більше. Асоціативний ряд цінностей, на яких свідомість могла би триматися, давно порушений, вони існують лише в ідеальних уявленнях громадян.      Отже, про усталені параметри, які формують нині національно-політичну свідомість громадян, говорити рано. Діалектика поглядів (від обожнювання до повного заперечення) проявляється в нинішній період як ніколи раніше. Спостерігаються прояви амбівалентності у свідомості громадян, що підтверджують соціологічні дослідження. Так, 53 % населення країни вважає, що політичні партії захищають лише власні інтереси. Амбівалентність свідомості пов’язана з тим, що український громадянин підтримував певну конкретну ідею, а водночас і конкретну особу, несумісну з цією ідеєю. Характерним показником такої амбівалентності є баланс довіри/недовіри людей до фаворитів виборчих перегонів. Наприклад, В. Янукович мав довіру 35 % електорату, а недовіру – 42 %. Населення вже не може розрізнити, що в того чи іншого політика, незалежно від кольору його табору, первинне: боротьба за владу як мета, чи мета є лише засобом здобуття і зміцнення влади.     У свідомості, навіть при радикальних змінах в ній, нерідко примхливо відтворюються стереотипи „старого мислення”. З урахуванням нинішнього стану національно-політичної свідомості, її постійної динаміки, вважатимемо, що проблема дослідження цього феномена вельми актуальна. Вона потребує подальших наукових розвідок і постійної корекції, а також аналізу факторів, які впливають на її формування в українському суспільстві.

 

4. Роль національної ментальності у житті суспільства

 

Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Ментальність означає дещо спільне, що лежить в  основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій. 
   Як правило, ментальність формують такі чинники: географічне середовище, політичні інститути і соціальні структури суспільства, культура, традиції. Характерно, що ментальність — це не винятково пасивний об´єкт, своєрідний наслідок сумарної дії чинників. Вона сама є активним фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, але малопомітним, оскільки імпульси, які вона посилає народу чи окремій людині, йдуть з глибин історії, з глибин підсвідомого. Зберігаючи в закодованій формі на рівні підсвідомості історичний досвід народу, ментальність ніби перебуває у будці суфлера, у затінку. Тобто її наявність на політичній сцені відчувається в поведінці та репліках головних героїв. 
   Характерні ознаки та особливості української ментальності зумовлені сукупністю чинників. 
   1. Геополітичне становище: між Заходом і Сходом. Саме воно зумовило маргінальність, двоїстість української ментальності. їй притаманне поєднання індивідуалізму, характерного для західної орієнтації, і східної чуттєвості та емоційності. 
   2. Домінуючий вплив двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського та козацького. Найглибинніші пласти української ментальності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдавніших часів було заняттям українців як автохтонного етносу. Саме воно визначило особливості їхнього світобачення, культурні орієнтири та соціальну організацію. Фахівці стверджують, що весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптовані до однієї території (ландшафту), детерміновані природними циклами і сільськогосподарським календарем. Закодована на рівні підсвідомості, закріплена в традиціях та мові, ця інформація крізь століття зумовлює такі характерні риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, зважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, миролюбність, ліричне сприйняття життя, м´який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (усвідомлення самоцінності власної особистості), розвинуте почуття справедливості, що спонукає до нескінченних пошуків правди. 
   Землеробська культура, залишки матріархату в родинних стосунках зумовили пріоритетну роль жінки. Внаслідок цього соціальні та психічні норми, ідеали, система моральних цінностей українців формувалися в координатах землеробської культури під домінуючим впливом жінки, на противагу Західній Європі, де переважав патріархальний тип родин. Активність, яскраво виражені волелюбність і демократизм, пріоритет чоловіка почали фіксуватись і закріплюватися в українській ментальності з появою на історичній сцені оригінального етносоціального утворення — козацтва. 
   Отже, для української ментальності характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого — на протиставленні двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського і козацького. Ця двоїстість виявляється у великій амплітуді чуттєвого життя українців: від любові — до ненависті, від ейфорії — до розпачу, а також у певній непослідовності дій. 
   3. Багатовікова відсутність власної держави. Це суттєво деформувало український національний характер, зумовило гіперболізацію зовнішніх чинників, покладання на них провини за численні свої біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній ментальності як трагедія людини, яка є хазяїном землі (в розумінні навичок практичного господарювання, органічного злиття з природою та ін.), але через дію зовнішніх сил не може бути вільним господарем. Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, відсутність здорових амбіцій, дистанціювання від особистої відповідальності. 
   4. Тривала роз´єднаність українських земель. Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Польщі, Румунії, Чехословаччини та інших держав вплинуло на культуру, традиції, побут українців. Саме це є основою такої риси сучасної української ментальності, як відсутність почуття національної єдності. Наприклад, на ментальність галичан суттєво вплинула західноєвропейська культура, насамперед австро-німецька та польська. Важливим чинником їхнього життя була греко-католицька церква. На думку багатьох спеціалістів, для жителів Галичини більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності. Крім того, ментальності галичан притаманні певний консерватизм, скерований на увіковічнення в незмінному вигляді основних національно-етнічних цінностей, а також активне виявлення національних почуттів, патріотизму. 
   Що ж стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то для них, через певні історичні обставини, головною метою було, як правило, не національне, а соціальне визволення. Провідними рисами ментальності в цьому регіоні були: колективізм, анархізм, віра в доброго і мудрого правителя, який наведе порядок; порівняно слабшими — національні патріотичні почуття, звичка до копіткої праці. 
   Отже, слушною є думка про те, що нині наявні всі підстави говорити не тільки про особливості української ментальності загалом, а й про її своєрідність у різних регіонах України. 
   5. Цілеспрямоване знищення й денаціоналізація української еліти. Репресивні акції держав, до складу яких входили протягом віків українські землі, щодо національної еліти, конформізм частини її звужували коло генераторів національних філософських ідей, творців самобутньої української культури, політичних лідерів та провідників народу. Це, з одного боку, посилювало консервативність української ментальності як засобу захисту вже набутих національних цінностей від чужих впливів, з іншого — поглиблювало недовіру до власної еліти, яка може запродатися знову. 
   6. Нашарування «радянської» ментальності. Тривале перебування українського народу в жорстких рамках тоталітарного суспільства лишило свій слід в національному генетичному коді. «Родимі плями» тоталітаризму наявні в психології кожної людини, яка вихована за радянської доби. Вчені Національного інституту стратегічних досліджень виділяють такі основні риси «радянської» ментальності: пасивність особи — відсутність волі до поліпшення життя власними силами, що доповнюється формальною активністю, активністю про людське око, напоказ; головне — створити враження, що людина працює, а не працювати на певний результат; комплекс меншовартості — відчуття власної нездатності через некомпетентність та непрофесіоналізм, зворотним боком чого є невмотивована амбіційність та хамство; патерналізм — перекладання на владу вирішення власних проблем; безпорадність — надія на розв´язання проблем ззовні, на чиюсь гуманітарну допомогу. 
   За сучасних умов ментальність продовжує відігравати свою не дуже помітну, на перший погляд, але важливу роль. Завдяки особливостям української ментальності (певному консерватизму, уповільненості, зваженості), незважаючи на кризовий стан, в державі не відбувається соціального вибуху. Водночас саме ці особливості національного характеру українців є значною перешкодою на шляху реформ, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки, здійснити прорив на якісно новий рівень суспільного життя. 
   Реформування суспільства — це завжди складний процес. Світовий досвід вивів своєрідну формулу успіху модернізації: «Синтез чужих досягнень і власних традицій». На перший погляд, вона надзвичайно проста, проте саме з неї випливають важливі правила, що забезпечують гармонію, органічний резонанс «свого і чужого»: 
   1) новітні ідеї повинен відносно легко і безболісно усвідомлювати широкий загал; 
   2) новації повинні органічно продовжувати і розвивати віками усталені національні традиції; 
   3) черговість і темпи впровадження новацій визначаються мірою їх вплетеності в мережу віками вироблених і закорінених у національній свідомості цінностей. 
   Отже, ретельне врахування характерних рис та особливостей національної ментальності — необхідна умова при розробленні як стратегічного плану, так і тактичної лінії реформування суспільства. У разі невиконання цієї вимоги надзвичайно реальною стає загроза відчуження народу від процесу соціальних перетворень.

 

Список використаної літератури

1. Лопушинський І. Формування національного менталітету - нагальне завдання сучасної Української держави //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2006. - № 3. – 350с.
2. Лобань Т. Особливості українського менталітету та його вплив на процес державного будівництва в Україні //Людина і політика. - 2004. - № 4. – 295 с.
3. Бадзьо Ю. Національна ідея і національне питання. - К.: Смолоскип, 2000. - 52 с.
4. Гонський В. Український патріотизм і формування менталітету нації // Розбудова держави. - 1993. - № 11. – 355 с.
5. Бичко І. Українська ментальність і проблеми гуманітаризації національної вищої освіти // Розбудова держави. - 1993. - № 3. - 402 с.
6. Слюсаревський М.М. Український менталітет: ретроспективи і перспектива // Слюсаревський М.М. Ілюзії і колізії. - К.: Гнозис, 1998. - 234 с.
7. Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу. - К.: Таксон, 1997. - 237 с.