Контрольная работа по "Политологии"

     1. Охарактеризуйте  функції політології. В чому полягає практичне значення політології? 

      Політологічна наука, як і цілий ряд інших  наук про людину та суспільство, належить до таких, які своїм змістом і  висновками надзвичайно впливають  на розвиток суспільних процесів. Аналізуючи і даючи оцінку тим чи іншим явищам політичного життя, політолог здатний, наприклад, підсилити певні тенденції в розвитку громадської думку або, навпаки, їх загальмувати. Саме за таких умов політологія як наука може виконувати цілий ряд корисних функцій у розвитку суспільства.

      Дескриптивна, або описова функція пов’язана з накопиченням, описом, вивченням фактів політичної дійсності, з виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. З допомогою описової функції політологія встановлює “діагноз” політичній ситуації, політичному явищу в конкретному часовому і просторовому відрізку.

      Пояснювальна допомагає зрозуміти сутність політичних явищ та робить можливим перехід від спостереження фактів до з’ясування причин їхнього виникнення.

      Прогностична функція науки про політику відповідає на запитання: якою буде політична дійсність і коли відбудуться ті чи інші події? Результатом цієї функції є передусім гіпотеза, політологічне прогнозування, яке ґрунтується на об'єктивних наукових даних.

      Інструментальна функція має відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб досягти бажаного результату, або що потрібно зробити, щоб бажані результати стали дійсністю? Результатом цієї функції політичної науки будуть певні рекомендації щодо поведінки груп та індивідів, безпосередньо зайнятих політикою.

      Ідеологічна функція відповідає на запитання: до якої мети треба прагнути, яких цінностей необхідно дотримуватися та задля чого здійснювати ту чи іншу політику? Цю функцію виконує політична теорія, яка описує, аналізує. Вона розрізняє найважливіші чинники, дієві сили та структури, які визначають політичне життя.         Якщо говорити про практичне значення політології, слід мати на увазі два тісно пов’язані між собою аспекти. Перший аспект стосується посилення прикладного значення політології. Він полягає насамперед у зверненні політичної науки до самого політичного життя, у постійному реагуванні на потреби політичної практики. Свій вияв прикладний характер політології знаходить також в її конструктивно-критичній спрямованості. Треба зазначити, що радянське суспільствознавство, включаючи й політологію, іще зовсім недавно весь свій запал використовувало тільки для боротьби з буржуазною ідеологією, не помічаючи проблем власного суспільства. У науці тоді повністю панувала жорстко нав’язана «згори» адміністративно-командною системою відверта апологетика радянської системи.     Прикладний характер політології виявляється також у підвищенні значущості її професіональних працівників. Нині велику потребу в політологах-професіоналах мають вищі та середні спеціальні навчальні заклади, а також загальноосвітні школи, де попит на викладачів політології значно перевищує пропонування. Необхідність у політологах відчувають і науково-дослідні інститути, центри та лабораторії, причому не тільки суто політологічного, а й психологічного, соціологічного, юридичного, історичного, міжнародного та інших профілів. На політологів чекають представницькі й виконавчі органи влади, внутрішньополітичні та зовнішньополітичні установи та служби, численні засоби масової інформації та комунікацій, комерційні підприємства тощо.              Не менш важливим показником практичної функції політології є також інший її аспект, який виявляється у взаємовідносинах політичної науки та її представників зі владою. Тривалий час партійно-державні можновладці свої взаємовідносини з представниками гуманітарних наук будували за принципом феодально-васальної залежності: ученим у цих стосунках приділялася роль лише слухняних виконавців та коментаторів директивних вказівок керівництва. А тому нині, за умов радикальних змін у функціонуванні політичної системи, ці відносини ще не можуть набрати адекватного цивілізованому суспільству характеру. Сьогодні в нашій державі, як і в інших посттоталітарних країнах, відбуваються активні пошуки такої моделі співробітництва між політологами-теоретиками і політиками-практиками, яка б зробила неможливими і будь-які форми адміністративного тиску, і некритичне вихваляння «державної мудрості» можновладців. Таке співробітництво має бути спрямованим на розробку практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань та раціональної організації політичних процесів. Для цього необхідно забезпечити вивчення та облік ефективності політичних рішень, що ухвалюються, постійно аналізувати стан суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур та інститутів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2. Визначте головні тенденції розвитку політичної науки в сучасній Україні.

     Завдання, які постали перед Україною на початку XXI ст., вимагають консолідації суспільства на єдиній ідейній основі, що узалежнює розв'язання найважливіших соціальних, економічних, політичних, правових, господарських проблем і рівень політико-виховної роботи. Специфіка політичних знань, які синтезує політоло-гія, полягає у формуванні фундаментальних світоглядних, політичних, економічних орієнтирів практичної і теоретичної діяльності людей. У вітчизняній політичній науці сформувалися такі основні напрями, спрямовані на осмислення політичного життя, з'ясування тенденцій суспільно-політичного розвитку:

• відродження історії світової і української політичної думки;
• розвиток теорії політичної науки і філософії політики;
• з'ясування механізмів функціонування влади і політичної системи суспільства;
• дослідження проблематики державотворення і демократизації суспільства;
• вивчення динаміки трансформаційних процесів і модернізації суспільства;
• осмислення процесів становлення інфраструктури і ціннісної основи громадянського суспільства;
• усвідомлення соціального впливу і національних особливостей політичної свідомості та культури;
• визначення тенденцій міжнародної політики і характеру сучасного цивілізаційного розвитку;
• формування на вітчизняному ґрунті субдисциплін політичної науки (етнополітологи, порівняльної політології, політичної конфліктології, політичної історії, ін-формаціології, партології та ін.);
• виокремлення, наповнення змістом, апробація основних сегментів прикладної політології.

     Політологічні дослідження стосуються важливих суспільних інститутів (політичних партій, громадських об'єднань і органів місцевого самоврядування), різних аспектів взаємовідносин суб'єктів і об'єктів політики. Звісно, політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона єдина досліджує їх як систему, збагачує людей знаннями, необхідними їм у повсякденному громадянському бутті: про розвиток держави і суспільства; про існуючу політичну систему, її структуру і функції; про головні конституційні та законодавчі регламентації суспільно-політичного процесу; про права, обов'язки громадянина і держави, умови їх здійснення і захисту.   Сучасний етап розвитку вітчизняної політичної науки можна охарактеризувати як період стабільності, оскільки вона посідає належне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності. Підтверджують це формування предметного поля політології, визначення проблематики і методів досліджень значна кількість монографічних праць, присвячених актуальним проблемам політичної науки; вивчення політології у вищих закладах освіти, наявність різноманітних вітчизняних підручників і навчальних посібників; поява нових часописів політологічного профілю («Політична думка», «Нова політика», «Генеза», «Віче», «Грані», «Людина і політика», «Розбудова держави», «Політичний менеджмент»); дослідження фундаментальних проблем політичної науки у провідних наукових установах України; формування нового покоління фахівців вищої кваліфікації в галузі політології.   Очевидним досягненням політології в Україні є її інституціалізація (нормативно-правове оформлення, визначення предметної специфіки й методології, утворення структур управління і стійких каналів комунікації); включення політології в інфраструктуру наукового знання; створення офіційних інстанцій із її впровадження в навчальний процес (кафедр, факультетів, наукових відділів, учених рад); заснування в 1997 р. щомісячного реферативного журналу «Політика. Політичні науки». Інституціалізація політичної науки сприяє формуванню політиків-професіоналів і політично компетентних гро-мадян.         Розвиток політичної науки на сучасному етапі є далеко не безпроблемним. Так, дається взнаки відсутність науково-методичних центрів, які б координували діяльність наукових і навчальних закладів з підготовки навчально-методичної літератури, дослідження актуальних політологічних проблем.           Вітчизняна політологія покликана якомога глибше освоїти досвід розвитку світової соціально-гуманітарної думки, від якої українське суспільство тривалий час було ізольоване. Йдеться про наукові доробки визнаних у світі політологічних шкіл і напрямів (біхевіоризм, неомарксизм, постмодернізм та ін.), таких мислителів XX ст., як Е. Фромм, X. Арендт, Р. Арон, X. Ортега-і-Гассет, К. Ясперс, К. Поппер, М. Дюверже та ін., а також надбань сучасної світової політичної думки, яка динамічно реагує на зміни в соціальному розвитку (постмодерністські, пост-матеріальні цінності, якість життя, індивідуалізм, тендерні проблеми).       З утвердженням в українському суспільстві політології як навчальної дисципліни підвищився рівень політичної освіченості громадян. На порі посилення світоглядної спрямованості навчання і виховання, подолання відриву підготовки кадрів від завдань суспільного розвитку.    XXI ст., за висновками футурологів, буде зорієнтоване на практичне розв'язання глобальних проблем заради виживання людства. У зв'язку з цим акцент політологічних досліджень повинен зміститися до формування екологічно орієнтованих держав, у яких розвиватимуться наукомісткі, екологічно чисті технології з метою забезпечення сталого розвитку всього світу. Трансформація людських потреб має спрямовуватись на їх раціоналізацію, домінування духовної культури, формування етичного використання досягнень інформаційної стадії загальноцивілізаційного розвитку. Політологія як дисципліна, що синтезує сукупні, міжгалузеві знання про суспільство, покликана забезпечувати синергетичну взаємодію технологічних інновацій і людських цінностей, позитивні зв'язки між продуктивністю, гнучкістю, солідарністю, безпекою та ін.

     Посилення державотворчої та суспільнотворчої ролі політології в Україні зобов'язує її враховувати глобалізаційні впливи в сучасному світі, трансформації  особистісної і суспільної свідомості, суперечності універсалізації та інтеграції соціального буття в масштабах людської цивілі-зації, дбати про збереження національно-культурної іден-тичності, адаптацію особистості до нових реалій, розвиваючи створений ідейно-теоретичний потенціал, продукувати нові соціокультурні цінності. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Визначте сутність, ознаки та різновиди авторитаризму. 

     Авторитаризм - політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об'єднань, союзів тощо), формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв 'язують державу і суспільство. Авторитаризм взагалі притаманний владі і політиці, але основи і ступінь його різноманітні: природні якості політичного лідера (авторитарної, владної особистості), розумні, раціональні, справедливі дії якого викликані необхідністю особливого роду ситуації: стан війни, суспільна криза тощо, соціальні (виникнення соціальних або національних конфліктів) та ін. аж до ірраціональних, коли авторитаризм переходить в крайню форму -тоталітаризм, деспотизм. Авторитарно всякий наказ волі влади суспільству і нав'язане йому, а не прийнята добровільно і усвідомлена поведінка. Об'єктивність авторитаризму може бути зв'язана з активною перетворюючою діяльністю влади. Три ознаки або властивості авторитаризму відрізняють від інших типів прояву влади і звичайно поєднуються: по-перше, централізація влади; по-друге, безапеляційний командний засіб керівництва; по-третє, безумовне підкорення. Всі властивості авторитаризму зводяться до акценту на примушенні до використання волі особи, яка управляє, придушення волі та свободи підлеглих і суспільства в поєднанні з обвинуваченням демократичних режимів у неспроможності згуртування народу, встановлення порядку і вирішення суспільних проблем. З таких позицій в 30-х роках в Німеччині створювалася ідеологічна та політична доктрина авторитарної держави. Встановлення авторитарної диктатури відбувається, як правило, на тлі економічної кризи, розгулу злочинності і корумпованості всіх верств влади. Виникнення авторитарних режимів є наслідок, результат нестабільності перехідних періодів суспільного розвитку.

     Авторитарній  політичній системі притаманні специфічні риси. По-перше, носієм політичної влади  виступає одна людина (монарх, тиран  тощо) або група осіб (військова  хунта та ін.)

     Здійснюється  монополізація влади і політичної діяльності вузькою групою осіб, не допускається політична опозиція існуючому режиму. По-друге, виникнення неконтрольованих владою сфер суспільного життя: незалежних профспілок, професійних об'єднань творчої інтелігенції, молодіжних організацій, економічних структур. Невтручання держави в економіку, заохочення ринкових механізмів саморегулювання суспільного життя. Необмеженість влади, ЇЇ непідконтрольність громадянам. По-третє, всіляке заохочення владою прагнення людей до трудової активності, до придбання власності, акцій, до участі в різноманітних економічних програмах. Наявність жорсткої податкової політики в умовах авторитарного режиму поєднується з цільовими державними кредитами на розвиток галузей матеріального виробництва. Держава бере на себе фінансування програм у сфері науки, культури, освіти, охорони здоров'я. Опора, в разі необхідності, на силові структури, що покликані оберігати безпеку режиму, суспільний порядок, охорону кордонів держави.

     Політична поведінка влади при авторитарному  режимі характеризується високим рівнем економічної, політичної та правової компетентності, що дозволяє швидко і ефектно здійснювати реорганізацію суспільних структур і концентрувати зусилля на вирішенні найбільш важливих проблем. Авторитарні системи визначити дуже тяжко. На відміну від тоталітаризму, автократія - влада, основана на якому-небудь авторитеті, не встановлена шляхом демократичної процедури (авторитарна влада), а тоталітаризм - влада, що не знає жодного іншого «авторитету», окрім зовнішнього примушення, прямого насильства (тоталітарна влада).

Основні ознаки авторитаризму:

- перевага  в діяльності державних органів  методу адміністрування, диктату  (за авторитаризму рідко застосовується  компроміс із найважливіших політичних  проблем);

- сильна  виконавча влада;

- концентрація  влади в руках одного чи декількох державних органів;

- здійснення  органами виконавчої влади нормотворчих  функцій; 

- звуження  сфери гласності та виборності  державних органів; 

- обмежені  громадянські, політичні та особисті  права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;

- відчуження  народу від влади;

- відсутність  єдиної ідеології;

- опора  на силу й готовність влади  в будь-який час застосувати  масові репресії;

- при  боротьбі за владу використовуються  як законні, так і незаконні  методи;

- обмеження  чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об´єднань громадян;

- органи  влади діють на власний розсуд (часто порушуючи при цьому  закон), керуючись власним баченням  політичної доцільності. 

Авторитарні режими досить поширені і різноманітні. Серед них можна виділити такі різновиди:

1. Абсолютистська  монархія (Саудівська Аравія, Катар,  Оман, ОАЕ), в якій монарх наділений  необмеженою владою. Виборні представницькі  органи відсутні. Уряд призначається  монархом і підзвітний тільки  йому.

2. Теократичний  авторитарний режим (Іран), характерний для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани.

3. Військово-бюрократична  диктатура (Греція за правління  "чорних полковників", Аргентина,  Бразилія), що встановлюється внаслідок  військових переворотів.

4. Персональна тиранія, різновидом якої є султанізм. При такому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат (Сомалі — Барре, Гаїті — Дювальє, Уганда — Аміна, Нікарагуа — Сомоса).

Список використаних джерел:

1. Політологія. Підручник // За ред. проф. Кремень В.Г., проф. Горлач М. І. – Харків :Друкарский центр «Єдінорог», 2002.
2. Галкин А. А. Размышления о политике и политической науке. -- М., 2004.
3. Горбатенко І. А. Політологія як соціокультурний феномен // Нова пара-дигма. Журнал наукових праць. -- К., 2005.
4. Лузан А. Політична наука і політика // Сучасна українська політика: Полі-тики і політологи про неї. -- K., 2003.
5. Политическая наука в Украине: становление и перспективы / Под ред. д.ф.н. О. А. Габриеляна, д. ф. н. А. Д. Шоркина. -- Симферополь, 2002.
6. Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку. Збірник наукових до-повідей і статей. -- К., 2000.
7. Рудич Ф. Політична наука в Україні: стан і перспективи // Політичний ме-неджмент. -- 2003.
8. Рябов С. Г. Політична наука в Україні XXI століття: стан та перспективи розвитку. -- K., 2005.
9. Тягло О. Українська наука про політику. Спроба оцінки потенціалу// Полі-тичний менеджмент. -- 2004.