Контрольная работа по "Политологии"

Проектовані ними риси майбутнього  справедливого суспільства вже  не несли рис зрівняльності, властивих  першим соціалістичним утопіям. Більше того, ні Фур'є, ні Сен-Симон не пішли  шляхом повного знищення приватної  власності. За Сен-Симоном, повна рівність недосяжна. Наближення до рівності полягає у ліквідації паразитизму старих правлячих класів. Він висловив досить оригінальні думки щодо політичної влади в новому суспільстві. Сен-Симон вважав, що світська влада повинна належати індустріалам - найбільш здатним представникам промислового класу, до якого він відносив підприємців і робітників. Духовна влада повинна бути зосереджена в руках учених, їхнє завдання - поширення знань серед інших класів. Він вважав, що в майбутньому може бути знищена різниця між керуючими і керівниками, а політична влада трансформується в адміністративну, яка буде здійснювати управління виробничими процесами, керуючись планом. Майбутнє суспільство уявлялося як єдина промислова асоціація з перспективою поступового утвердження всесвітньої асоціації народів.

Ш.Фур'є виступив з  ідеєю децентралізації влади. Майбутнє суспільство уявлялося йому як асоціація  автономних фаланг (виробничо-споживчих  товариств). Мета фаланги - забезпечення особистих свобод. Рішення приймаються  зі згоди всіх членів товариства.

Проект політичної реорганізації  суспільства Р.Оуена передбачав об'єднання "поселень спільноти і  співробітництва", які самоуправлялися  на основі конституції в національні  федерації, які в свою чергу переростають в об'єднання міжнародного масштабу з єдиним управлінням і єдиними законами.

Представники комуністичної теорії. У другій половині XIX ст. відбувається становлення нової течії суспільної думки, що здійснила значний вплив на теорію і політичну практику цього та наступного століття, - марксизму. Як теорія, ідеологія і практика, він був розроблений Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом.

Марксистський аналіз політики включає в себе ряд положень:

• обумовленість політики економічною сферою і визнання за нею відносної самостійності, здатності впливати на економіку;
• ідея класових конфліктів, в яких проявляються протиріччя класово-антагоністичних суспільств;
• класова боротьба і революції як рушійна сила суспільних змін;
• трактування влади і політики як організованого насильства одного класу над іншим;
• боротьба за державну владу як спосіб реалізації класових інтересів;
• класове бачення процесу походження і сутності держави;
• необхідність соціалістичної революції та диктатури пролетаріату для переходу до нового суспільства;
• ідея досягнення принципово нового, безкласового типу суспільства, яке потягне за собою відмирання держави.

Ставлення до марксизму  з боку політичної науки суперечливе. Багато сучасних концепцій з'явилося  або в суперечці з марксизмом, або як поглиблення його окремих  теоретичних положень. Але в цілому сучасна політологія розглядає марксизм як один з підходів при дослідженні сутності політичного життя.

Розвиток політичної думки другої половини XIX ст. пов'язаний із становленням соціології як самостійної  науки. Її виникнення пов'язують з іменем засновника позитивізму Огюста Конта. Примітний факт: його відома класифікація наук за мірою складності - математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія - першопочатково мала інший вигляд: на місці соціології знаходилася "політична наука".

Багато ідей позитивізму  здійснили вплив на розвиток власне політичної науки: уявлення про суспільство як про систему, в якій окремі елементи виконують певні функції, про механізми, що підтримують стійкі соціальні зв'язки. Настільки ж цінними для розвитку дослідницької практики політології були погляди О.Конта на основні наукові методи пізнання соціальної реальності: порівняльний метод, спостереження і експеримент. Він сформулював головну вимогу позитивізму: неупереджений, вільний від оцінок підхід до дослідження соціальної реальності, підкріплення достовірності висновків фактами.

Наприкінці XIX ст. починається  процес виділення політичної науки  в самостійну наукову дисципліну зі своїм предметом, об'єктом і  методами дослідження.

Отже, політичні  вчення Нового часу, підсумувавши попередні досягнення громадсько-політичної думки та всебічно висвітливши проблему примирення через політику держави й суспільства, заклали основи формування й розвитку новітньої політології.

5. Суспільній думці Росії притаманне те, що політична ідеологія, апологетика державного устрою здебільшого переважала над політичною наукою. Політична ідеологія Росії формувалась під значним впливом християнської церкви, зокрема, велику роль відіграла ідея “Москви – третього Риму”, висловлена монахом Філофеєм (кінець XV ст.), тобто Москви як єдиного православного царства, та московського царя як царя усіх православних (титул “боговенчаного царя” з обрядом помазання остаточно прийнятий Іваном ІV у 1547 р.). Поряд з апологетичним напрямком політичної думки розвивався опозиційний напрямок, який також не завжди об’єктивно підходив до політичних явищ. Так, вже у добу становлення Російської держави (XVІ ст.) теорії і практиці самовладної, необмеженої монархії (Іосіф Волоцький, Іван Грозний) протистояла ідеологія обмеженої, станової монархії (Андрій Курбський).  
У ХVІІІ ст. в Росії формується ідеологія освіченого абсолютизму (Феофан Прокопович, В.Татищев). Започатковуються традиції державно-правової школи та створюються перші проекти конституційного устрою Росії (С.Десницький, Д.Фонвізін). Згодом О.Радищев висуває ідею республіки, яку відстоювали також деякі декабристи (П.Пестель). Слід зазначити, що політичним поглядам декабристів властиві певні протиріччя – поряд з вимогами захисту прав особистої свободи та законності суду в “Руській правді” Пестеля відкидається право створювати недержавні політичні об’єднання (хоча проект Конституції Н.Муравйова передбачає таке право, але він виступав за конституційну монархію); відкидається також навіть думка про можливість федеративного устрою Росії.  
У ХІХ ст. виникають та набувають розвитку різні ідейно-політичні течії: теорія “офіційної народності” (“самодержавие, православие, народность” – С.Уваров), західництво (Т.Грановський, В.Белінський) та слов’янофільство (О.Хомяков, І.Киреєвський), утопічний соціалізм (О.Герцен, М.Чернишевський, П.Лавров) та анархізм (М.Бакунін, П.Кропоткін), нарешті – марксизм та більшовизм (Г.Плєханов, В.Ленін). Більшість ідей Леніна (про партію “нового типу”, про імперіалізм як вищу і останню стадію капіталізму та про його “слабку ланку”, про революційну ситуацію, про диктатуру пролетаріату та Ради як форму державного устрою та ін.) були фактично спробою пристосувати марксизм до російських умов і носили виразно ідеологізований характер.  
Розвиток наукової політичної думки в Росії кінця XІX – початку XX ст. відбувався у двох головних напрямках. Представники політико-правової школи руського ліберального конституціоналізму (Б.Чичерін, П.Новгородцев, Б.Кістяківський) розвивали ідеї пріоритету прав людини, поділу влади, інші підстави правової держави. Політичні концепції російських релігійних філософів (Вол.Соловйов, М.Бердяєв, С.Франк, І.Ільїн та ін.) відрізняються твердженням про нерозривність етики та політики (політика має відштовхуватись від моральних цінностей, політику та державу слід розглядати з позицій християнської моралі, тобто ідеал – християнська політика та християнська держава); поєднанням цінностей лібералізму з цінностями консерватизму (свобода, солідарність та служіння – служіння державі у поєднанні зі служінням Богу); визначенням сутності держави як правової організації та принципів взаємин держави та суспільства, держави та особистості на підставі принципів природного права. Філософи стверджували самоцінність особистості та її свободу як основу світогляду, закликали до ненасильства й терпимості у політичних стосунках. 
На жаль, після Жовтневої революції 1917 р. процес розвитку політичної науки був порушений. Визначні мислителі були у 1922 р. за наказом Леніна вислані з країни. Встановлення однопартійної системи, загальна ідеологізація суспільного життя деформували політичну науку. Лише останнім часом в Росії відбувається процес становлення та розвитку політології як науки.  
Історія політичної науки свідчить, що її розвитку сприяє наявність прав та свобод громадян, законності, певної ступені відкритості суспільства для пошуку альтернативних форм його політичного устрою, для дискусій та обговорень, для демократії. В свою чергу політична наука сприяє вкоріненню цих умов. А в тій державі, де суспільні науки повинні переважно коментувати та виправдовувати політичні рішення, споруджувати загально-демократичний фасад для авторитарно-бюрократичної системи, немає місця ані для соціології, ані для соціальної психології, ані для політичної науки.

Багатовікова  історія політичної думки, включаючи  її розвиток заостаннє сторіччя в  рамках самостійної галузі наукового  знання --політології, це тривалий, складний і суперечливий шлях підйомулюдства на все вищі щаблі самопізнання своєї  політичноїісторії та політичної дійсності, важкого пошуку найкращої моделіполітичного устрою і розвитку.

На цьому  шляху завжди складалися різні думки, які нерідкостикалися один з одним, забезпечуючи прогрес в теорії і  на практиці. Росыйська політичних думка відрізняється перш за всесвоєрідністю набору та змісту поставлених і розв'язуваних питань,особливостями бачення спільних для всіх країн проблем, відстоюванням впостановці деяких питань, запозиченням основоположних ідей Заходу.

6. Політологія - це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що політологія (в англомовних країнах встановився інший термін - "політологічна наука") - це наука про політику. Сам термін утворився з двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos (вчення, слово). Виникнення політології пов'язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в політичних ідеях і теоріях попередніх історичних епох.

В історії розвитку політичного  знання виділяють три великих  етапи:

• перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;
• другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше - стають більш прив'язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей;
• третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. у  політології формуються принципово нові методологічні підходи до дослідження  політичних явищ, що призводить до появи  різнобічних шкіл і напрямів, які  відіграли значну роль у становленні  сучасної політологічної науки. В першу чергу, політологія, що народжувалася, відчула на собі вплив позитивістської методології, принципи якої були сформульовані О.Контом і Т.Спенсером. Під впливом позитивізму в політичних дослідженнях утвердився принцип версифікації (від лат. verus - шукати, facio - роблю), тобто підтвердження, згідно з яким наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, які можна перевірити шляхом спостереження, вивчення документів і кількісних методів аналізу. Позитивізм стимулював розвиток емпіричного напряму політології. Значний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла Чиказька школа політичної науки (20-40 pp. XX ст.), заснована відомим американським політологом Ч.Мерріамом.

Другий методологічний підхід, що утвердився, - соціологічний - тлумачив політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки, культури, етики, соціальної структури суспільства. Зокрема, марксизм заклав традицію економічного детермінізму - розуміння політики через дію об'єктивних економічних законів класового суспільства.

У цілому для європейських політологів початку XX ст. (а вони одночасно були і соціологами) було характерне дослідження політики в  широкому соціальному контексті  з виходом у сферу філософії, історії, соціології та психології. Розвиток політології цього періоду пов'язано з іменем Макса Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні політичної теорії зіграли Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельс, які заклали основу теорії еліт.

Могутній вплив на становлення методології і проблематику політології мали ідеї засновника психоаналізу З.Фрейда. Він звернув увагу на роль несвідомих імпульсів у детермінації політичних явищ. Значною мірою під  впливом психоаналізу в політології сформувалися напрями, що досліджують політичну поведінку, спонукальні причини потягу до влади. Значний внесок для утвердження в політології методів психоаналізу й експериментальної психології внесли Ч.Мерріам і його соратник по Чиказькій школі Г.Лассуелл. Діяльність Чиказької школи підготувала ґрунт для біхевіоралістської (від англ. behaviour -поведінка) революції в західній і перш за все в американській політології після другої світової війни. Політична поведінка була визнана основою політичної реальності, що підлягає емпіричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів природничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при прийнятті політичних рішень. Об'єктом досліджень стала мотивація, яка спонукала індивіда до дій.

Біхевіоралістський підхід був орієнтований на два принципи неопозитивізму:

• принцип версифікації, що вимагає встановлення істинності наукових тверджень за допомогою їх емпіричної перевірки;
• принцип звільнення науки від ціннісних суджень і етичних оцінок.

Біхевіоралізм, з одного боку, заперечив ідеологічну тенденційність у поясненні політики, а з іншого - відмовляв політології в постановці проблем, спрямованих на соціальне  реформування суспільства, що викликало  критику з боку значної частини відомих політологів. У 70-х pp. XX ст. у розвитку західної політології почався новий період, який отримав назву "постбіхевіоральної революції". Було визнано, що головним у політології є не тільки опис, але й тлумачення політичних процесів, також відповіді на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Це призвело до відродження інтересу до різнобічних дослідницьких підходів: історико-пізнавального методу, дослідницького підходу, розробленого М.Вебером, марксизму і неомарксизму, зокрема до ідей представників Франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса, Е. Фромма. Політологія знову звернулася до нормативно-інституціональних методів, що пояснюють політику як взаємодію інститутів, формальних правил і процедур. Наслідком постбіхевіоральної революції став своєрідний консенсус політологів стосовно рівноправності найбільш різнобічних підходів у вивченні політичної сфери: неприпустимості визнання пріоритету якого-небудь одного напряму.

У післявоєнний період політологія суттєво розширила і сферу своїх досліджень.

Це перш за все такі питання, як:

• політичні системи (Г. Парсонс, Д. Істон, К. Дойч);
• політична культура (Г. Алмонд);
• політичні режими (Х. Арендт, К. Поппер, К. Фрідріх, З. Бжезинський);
• партії і партійні системи (М. Дюверже, Дж. Сарторі);
• конфлікт і консенсус у політиці (Р. Дарендорф, С. Ліпсет).

Політична наука збагатилася  новими напрямами в дослідженні  проблем демократії. Р. Даль, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер розробили нові теоретичні моделі демократії. В останні десятиліття зросла цікавість до проблем політичної модернізації (С. Хантінгтон) і проблем створення умов, що визначають демократичні перетворення різних країн.

Розвиток політології як самостійної  науки і навчальної дисципліни - це не тільки період визначення її предметної сфери та методологічної основи, але й період організаційного оформлення. З другої половини XIX ст. політологія стає на шлях активного організаційного оформлення. Існує декілька поглядів щодо початку інституціоналізації політології, тобто її оформлення в самостійний напрям у сфері освіти і наукових досліджень. Деякі вчені пов'язують її появу з виникненням у середині XIX ст. в Німеччині правової школи, орієнтованої на вивчення держави. Пізніше, у 1871 р. в Парижі створюється інший політологічний центр - Вільна школа політичних наук. Інші дослідники символічною датою появи політології називають 1857 p., коли у США в Колумбійському коледжі, що згодом став університетом, став читатися курс політичної теорії. У 1880 р. тут відкривається Школа політичної науки. З цього року в США починає видаватися перший політологічний журнал. Після другої світової війни у багатьох країнах спостерігається своєрідний "бум" на політологічні дослідження. Це стимулювало створення академічних політичних інститутів і міжнародних центрів. Так, у 1949 р. в межах ЮНЕСКО була заснована Всесвітня асоціація політичних наук. У 70-90 pp. XX ст. відбувається кінцева інституціоналізація політичної науки. З допоміжної дисципліни, яку нерідко розглядали як доповнення до юриспруденції і соціології, політологія перетворилася в загальновизнану, організаційно оформлену академічну дисципліну з широко розгалуженою системою освітніх та дослідницьких закладів